Маятник Фуко - Умберто Еко
Шукаючи достойної віри, я опинився посеред Революції[25], чи принаймні посеред найдивовижнішої її імітації, яка будь-коли була здійснена. Я вважав достойним брати участь у зборах та урочистих походах, кричав разом з іншими «фашисти, буржуї, ніщо вас не врятує!»; хоч я й не кидався бруківкою та металевими кулями, адже завжди боявся, що можу зазнати від інших того ж, що я робив їм, проте відчував щось на кшталт морального збудження, тікаючи вздовж вулиць середмістя, коли поліція натискала. Я повертався додому з почуттям виконаного обов’язку. На зборах я залишався байдужим до незгод, що розділяли різні групи: у мене виникла підозра, що досить знайти належну цитату, щоб можна було переходити з групи до групи. Я розважався, шукаючи належних цитат. Я модулював.
Оскільки на маніфестаціях мені іноді траплялося маршувати то під одним транспарантом, то під іншим, йдучи назирці за якоюсь дівчиною, що схвилювала мою уяву, з цього я зробив висновок, що для багатьох моїх товаришів політична боротьба мала сексуальне забарвлення, а секс — це пристрасть. Я ж хотів бути тільки допитливим. Втім, читаючи книжки про тамплієрів та про різні приписувані їм жорстокості, я натрапив на таке твердження Карпократа: аби звільнитися від тиранії ангелів, володарів космосу, слід робити всякі ганебні речі, позбавляючись боргів супроти всесвіту та власного тіла і лише скоївши ці неподобства, душа може визволитися від власних пристрастей і віднайти первісну чистоту. Коли ми вигадували План, я виявив, що цим шляхом йдуть чимало прихильників містики, шукаючи просвітлення. Ще Алістер Кровлі, якого вважають найбільшим збоченцем усіх часів, — а це означає, що він робив усе, що тільки можна було зробити зі своїми шанувальниками обидвох статей, — за словами своїх біографів, вибирав тільки дуже негарних жінок (гадаю, що його чоловіки теж, судячи з того, що вони писали, були не кращі), й у мене залишається підозра, що він ніколи не кохався у повному розумінні слова.
Це, либонь, залежить від зв’язку між жадобою до влади та impotentia coeundi[26]. У мене викликав симпатію Маркс, адже я був певен, що вони зі своєю Дженні кохалися весело. Це відчувається у мирному диханні його прози та у його гуморі. А одного разу в університетському коридорі я сказав, що коли весь час спиш із Крупською, то тобі врешті-решт нічого не залишається, як написати книженцію на зразок Матеріалізму та емпіріокритицизму. Мене мало не відлупцювали. Високий суб’єкт із татарськими вусами назвав мене фашистом. Я пам’ятаю його дуже добре, зараз він поголився наголо і належить до общини, що займається плетінням кошиків.
Я пригадую тодішні настрої лише для того, щоб відтворити стан своєї душі тоді, коли я почав навідуватися до видавництва «Ґарамон» і заприятелював з Якопо Бельбо. Я прибув туди з духом людини, яка бере до рук трактат про істину лише тому, щоб приготуватися виправляти його верстку. Я гадав, що, коли цитуєш «Я той, хто є»[27] — найголовніша проблема полягає в тому, де ставити кому — всередині лапок чи поза ними.
Тому моїм політичним вибором стала філологія. В ті роки Міланський університет був ідеальним місцем. Поки в інших містах країни студенти окупували авдиторії і напастували викладачів з вимогами, щоб ті говорили лише про пролетарську науку, в нас, за винятком декількох інцидентів, діяв конституційний договір чи то пак територіальний компроміс. Революція зайняла зовнішню територію, актову залу та великі коридори, а офіційна Культура, якій було гарантовано захист, відступила у внутрішні коридори та на горішні поверхи, де продовжувала говорити своє, ніби нічого й не трапилось.
І так я, бувало, проводив ранок унизу, розводячись про пролерську науку, а пополудень — нагорі, вправляючись в аристократичному знанні. У цих двох паралельних усесвітах я почував себе досить зручно і по суті не відчував у собі жодної суперечности. Я теж був тої думки, що суспільство рівних не за дверима, але говорив собі, що в тому суспільстві теж повинні будуть, приміром, їздити потяги (краще, ніж раніше), а санкюлоти, що оточували мене, зовсім не вчилися, як кидати вугілля у казан, перемикати стрілки, складати розклади. Хтось же повинен бути готовий водити потяги.
Не без деяких докорів сумління я почував себе Сталіном, що сміється собі у вус і думає: «Метушіться, метушіться, бідолашні більшовики, поки я вчуся в Тифліській семінарії, все одно п’ятирічний план накреслю я».
Можливо, саме тому, що вранці я жив посеред ентузіазму, пополудні я ототожнював знання з недовірою. Тому мені захотілося вивчати ділянку, яка дасть мені змогу обмежитись до задокументованих фактів і відмежуватися від усього того, що залишалося справою віри.
Я почав, майже випадково, відвідувати семінар із середньовічної історії і темою дипломної роботи обрав процес тамплієрів. Історія тамплієрів захопила мене, відколи я вперше кинув оком на документи. У той час, коли йшла боротьба проти влади, мене від душі обурила історія цього процесу, де на основі, м’яко кажучи, непрямих доказів, тамплієрів засудили до спалення на вогнищі. Але невдовзі я виявив, що відколи їх було спалено, цілий натовп мисливців за таємницями шукав їх повсюди, так нічим і не довівши їх існування. Таке марнування часу на примари дратувало мою недовірливість, і я вирішив не витрачати часу на мисливців за таємницями, зосередившись лише на джерелах того часу. Тамплієри були орденом ченців-лицарів, який існував, поки його визнавала Церква. Якщо Церква розпустила орден, а вона це зробила сім століть тому, тамплієри не могли більше існувати, а якщо вони існували, то не були тамплієрами. Я зібрав список літератури, що налічував принаймні сто книг, але врешті-решт прочитав лише тридцять із них.
Я познайомився з Якопо Бельбо саме з приводу тамплієрів, у Піладе, коли вже працював над дипломом, наприкінці сімдесят другого року.
8
Прийшовши від світла і богів, тепер я тут у вигнанні й у розлуці з ними.
(Фрагмент Turfa’n М7)
Бар Піладе в ті часи був вільним портом, галактичною корчмою, де інопланетяни із Змієносця, що взяли в облогу Землю, мирно зустрічалися з людьми Імперії, що патрулювали пояс Ван Аллена. Це був старенький бар поблизу одного з Навільї[28], з цинковим прилавком та більярдом; раннім ранком сюди заглядали місцеві водії трамваїв та ремісники, щоб перехилити по склянці білого. У шістдесят восьмому і в наступні роки Піладе став Rick's Café Americain, де за тим самим столом борець Руху грав, бувало, в карти з журналістом газети багатіїв, який приходив вихилити чарку, подавши матеріал до чергового
