Маятник Фуко - Умберто Еко
«Охоче», відповів Бельбо, «але звідки ваш приятель із Флоренції знатиме, де я залишив валізку?»
«Я передбачливіший од вас, і тому зарезервував місце, вагон 8, місце номер 45. Аж до Риму, так що ані в Болоньї, ані у Флоренції ніхто його не займе. Бачите, взамін за незручність, яку я вам чиню, я пропоную вам певність щодо місця для сидіння, й вам не доведеться перечікувати у вагоні-ресторані. Я не насмілився купити вам квиток, адже не хочу, щоб ви подумали, ніби я бажаю віддячитися вам таким неделікатним способом».
Справжній джентльмен, подумав Бельбо. Він пришле мені скриньку маркового вина. Щоб я випив за його здоров’я. Вчора я прагнув, щоб він щез, а нині я навіть роблю йому послугу. Нічого не вдієш, не можу ж я йому відмовити.
У середу вранці Бельбо завчасно пішов на вокзал, купив квиток до Болоньї й біля вагона номер 8 побачив Альє з валізкою. Вона була досить важка, але невелика.
Бельбо закинув валізку на полицю над місцем номер 45 і вмостився зі своїм жмутом газет. Головного новиною дня був похорон Берлінґуера. По певному часі місце поруч зайняв якийсь добродій з бородою. Бельбо здалося, що він його вже десь бачив (коли було вже по всьому, він згадав, що, мабуть, на святі у П’ємонті, але певности щодо цього не мав). У момент відправлення купе було повне.
Бельбо читав газету, а бородатий пасажир намагався вступати зі всіма в розмову. Він почав від спостережень про спеку, про недієвість системи кондиціонерів, про те, що в червні невідомо, як одягатися — по-літньому чи по-демісезонному. Зауважив, що найкращим виходом є одягти легкий піджак-блезер, такий, як от у Бельбо, і запитав, чи його піджак англійського виробництва. Бельбо відповів, авжеж, англійського, фірми Барберрі, і продовжував читати. «Вони найкращі», сказав добродій, «але ваш особливо гарний, бо він не має тих золотих ґудзиків, вони занадто впадають в очі. І, якщо дозволите, він добре пасує до вашої бордової краватки». Бельбо подякував і знову відкрив свою газету. Добродій продовжував говорити з іншими про те, як важко підібрати краватку до піджака, а Бельбо читав. Я знаю, думав він, на мене дивляться, як на нечему, але коли я подорожую потягами, мені не потрібні міжлюдські взаємини. Маю їх подостатком у щоденному житті.
Тоді добродій сказав йому: «Скільки газет ви читаєте, ще й розмаїтих політичних напрямків. Ви, либонь, суддя або політик». Бельбо відповів, що ні, він працює в одному видавництві, яке публікує книги з арабської метафізики, — кажучи це, він сподівався залякати супротивника. І той, вочевидь, дав себе залякати.
Потім прийшов контролер. Він запитав, як то сталося, що Бельбо має квиток до Болоньї, а місце зарезервоване до Риму. Бельбо відповів, що в останню мить він передумав. «Як гарно», сказав бородатий добродій, «коли є змога змінювати своє рішення як заманеться, не зважаючи, що на це скаже кишеня. Я вам заздрю». Бельбо посміхнувся й обернувся в інший бік. Ну ось, говорив він собі, тепер усі вважатимуть, що я або марнотратник, або щойно пограбував банк.
У Болоньї Бельбо підвівся і налаштувався виходити. «Зачекайте, ви забули валізку», сказав його сусід. «Ні, її має забрати один пан у Флоренції», сказав Бельбо, «і я б попрохав вас мати її на оці».
«Згода», сказав бородатий добродій. «Можете на мене покластися».
Бельбо повернувся до Мілану надвечір, умостився в себе вдома з двома бляшанками м’ясних консервів та крекерами й увімкнув телевізор. Там, звичайно, знову говорили про Берлінґуера. Тому те повідомлення з’явилося майже мимохідь, на закінчення випуску новин.
Пізнього ранку, у вагоні номер 8 швидкого потяга, на відтинку Болонья-Флоренція, один бородатий пасажир висловив свої підозри щодо подорожнього, який вийшов у Болоньї, залишивши на горішній полиці валізку. Він, правда, сказав, що у Флоренції за нею має хтось зайти, але хіба не так діють терористи? Крім того, навіщо він зарезервував місце до Риму, коли сам вийшов у Болоньї?
Серед пасажирів купе запанував напружений неспокій. У певний момент бородатий пасажир сказав, що він цього не витримає. Краще допуститися помилки, ніж загинути. Й він повідомив начальника потяга. Начальник звелів зупинити потяг і викликав залізничну поліцію. Не відомо точно, що там відбувалося, потяг стояв серед гір, пасажири неспокійно метушилися вздовж колії, прибули спеціалісти з піротехніки… Вони відчинили валізку і знайшли годинниковий пристрій, наставлений на годину прибуття потяга до Флоренції. Достатньо потужний, аби послати на той світ кілька десятків душ.
Добродія з бородою поліції знайти не вдалося. Можливо, він перейшов до іншого вагона і вийшов у Флоренції, не бажаючи опинитися на сторінках газет. Було поширено заклик, аби він сконтактувався з поліцією.
Інші пасажири дуже виразно пам’ятали чоловіка, який залишив валізку. То був суб’єкт, який викликав підозру з першого погляду. На ньому був англійський піджак-блезер без золотих ґудзиків і бордова краватка, він був мовчазний і, як здавалося, прагнув будь-що залишитись непоміченим. Але він обмовився, що працює в редакції якоїсь газети чи у видавництві, щось пов’язане (і тут думки свідків розходилися) з фізикою, метаном або метемпсихозою. Однак безсумнівно це було щось, пов’язане з арабами.
Сполох у поліційних управліннях та дільницях карабінерів. Почали надходити словесні описи від свідків, слідчі піддають їх ретельному розглядові. У Болоньї затримано двох громадян Лівії. Поліційний художник спробував зробити за словесними описами ідентифікаційний портрет-фоторобот, який власне появився на телевізійному екрані. Фоторобот не був схожий на Бельбо, але Бельбо був схожий на фоторобота.
Бельбо не мав жодних сумнівів. Людиною з валізкою був він. Але ж валізка містила книги Альє. Він зателефонував до Альє, та телефон не відповідав.
Був уже пізній вечір, він не ризикнув вийти, а вклався спати, прийнявши снодійне. Наступного ранку він знову спробував знайти Альє. Мовчанка. Він зійшов униз купити газети. На щастя, перша сторінка все ще була зайнята похороном, і повідомлення про потяг разом з фотороботом містилося на внутрішніх сторінках. Він повернувся до помешкання з піднятим коміром, відтак усвідомив, що далі
