Убивчий білий - Джоан Роулінг

Я безробітний і не думаю, що старий Генрі Драммонд дасть мені добрі рекомендації, правда ж? А мама, схоже, вирішила оселитися в Італії, тож подумує продати квартиру в Лондоні, а отже, я буду ще й безхатній. До цього й дійде,— гірко додав він.— Буду в Кінвари за стайничого. Більше ніхто на неї не працюватиме, а мене більше ніхто не візьме на роботу... Але йдеться не лише про гроші. Коли тебе викреслюють із заповіту... ну, слово «викреслюють» говорить саме за себе. Останній лист небіжчика до близьких, а мого імені там навіть і немає, ще й клятий Торкіль радить мені забиратися до Сієни і «почати спочатку». Дрочило! — додав Рафаель з небезпечним виразом обличчя.

— Це там живе твоя мама? В Сієні?

— Так. Підчепила там якогось італійського графа, і повір мені, останнє, що їй треба, це щоб до них приїхав жити її двадцятидев’ятилітній син. Граф ніби не збирається з нею одружуватися, і мама переймається щодо старості, тож і хоче продати квартиру. Вона вже застара, щоб прокрутити з ним той самий номер, що й з моїм батьком.

— Про що ти...

— Вона вмисно завагітніла. Та не треба такого шоку. Мама не вірить у захист свого сина від реалій життя. Вона мені все розповіла багато років тому. То була велика ставка, яка не зіграла. Мама думала, що він з нею візьме шлюб, якщо вона завагітніє, але як ти щойно відзначила...

— Я ж вибачилася,— сказала Робін.— Мені справді прикро. Це було з мого боку нечуйно... і нерозумно.

Вона подумала була, що зараз Рафаель пошле її під три чорти, але натомість він тихо сказав:

— Бачиш, ти така мила. Ти ж не зовсім прикидалася? Тоді в приймальні?

— Не знаю,— відповіла Робін.— Мабуть, ні.

Відчувши, що він соває ногами під столом, вона знову трохи відсунулася.

— Твій чоловік — він який? — спитав Рафаель.

— Навіть не знаю, як описати.

— Він працює у «Кристіз»?

— Ні,— відповіла Робін,— він бухгалтер.

— Господи Ісусе! — жахнувся Рафаель.— Оце таке тобі подобається?

— Коли ми познайомилися, він ще не був бухгалтером. Може, повернімося до ранку, коли помер твій батько, і його дзвінка тобі?

— Якщо хочеш,— відповів Рафаель,— але я б краще говорив про тебе.

— Ну, тоді чому б тобі не розповісти, що сталося того ранку, а далі питай у мене що заманеться,— відповіла Робін.

На обличчі Рафаеля майнула усмішка. Він випив пива і заговорив:

— Тато мені подзвонив. Сказав, що гадає, ніби Кінвара хоче утнути якусь дурницю, і звелів мені їхати просто до Вулстоуна і спинити її. Я, знаєш, не став питати, чому саме я.

— У Чизвелл-гаузі ти про це не згадував,— мовила Робін, переглядаючи свої нотатки.

— Звісно, не згадував, бо там були інші. Тато сказав, що не хоче просити про це Іззі. Він так грубо говорив про неї... він був тим ще невдячним гадом, так,— сказав Рафаель.— Вона працювала так, що кров з-під нігтів, а ти сама бачила, як він до неї ставився.

— В якому сенсі «грубо говорив»?

— Сказав, що вона накричить на Кінвару, засмутить її, зробить тільки гірше. Обзивала ворона крука чорним, бачте. Але направду,— додав Рафаель,— він просто мав мене за прислугу з вищого ешелону, а от Іззі була справжня донька. Він був не проти, якщо я зроблю брудну роботу і розсерджу його дружину, припершись до неї додому і не давши...

— Не давши що?

— A,— мовив Рафаель,— їжа.

Перед ними поставили дім-сам, й офіціантка пішла.

— Що ти не дав зробити Кінварі? — повторила Робін.— Покинути твого батька? Заподіяти щось собі?

— Люблю ці штуки,— повідомив Рафаель, роздивляючись пельмень з креветкою.

— Вона лишила записку,— провадила Робін,— де написала, що йде. Батько відіслав тебе умовити її цього не робити? Боявся, що Іззі, навпаки, заохотить її точно піти?

— Ти справді вважаєш, що я міг би переконати Кінвару не розривати шлюб? Можливість ніколи мене більше не бачити стала б кращим стимулом.

— То нащо батько тебе до неї відіслав?

— Я тобі казав,— відповів Рафаель.— Він боявся, що вона утне дурницю.

— Рафе,— мовила Робін,— досить уже цих ігор, бляха-муха.

Він аж застиг.

— Божечки, ти так по-йоркширському це кажеш. А скажи ще раз.

— Поліція вважає твою історію про те, що ти того ранку робив, дещо сумнівною,— мовила Робін.— І нам так само здається.

Це його ніби отверезило.

— Звідки ти знаєш, що думає поліція?

— Ми маємо там знайомих,— відповіла Робін.— Рафе, ти в усіх створив враження, ніби батько наказав тобі не дати Кінварі щось собі заподіяти, але ніхто в це насправді не вірить. Там була стайнича, Тіґан. Вона б завадила Кінварі щось із собою зробити.

Рафаель пожував, наче міркуючи.

— Гаразд,— зітхнув він.— Гаразд, справа така. Ти же знаєш, що тато продав усе, на чому можна було заробити, а решту лишив Перегріну?

— Кому?

— Ну добре, Принглу,— роздратувався Рафаель.— Не люблю я вживати ті їхні кінчені прізвиська.

— Але він не все цінне продав,— сказала Робін.

— Тобто?

— Та картина з кобилою і лошам могла коштувати п’ять-вісім...

У Робін задзвонив мобільний. За рингтоном вона знала, що то Метью.

— Візьмеш?

— Ні,— відповіла Робін.

Вона дочекалася, коли дзвінок обірветься, тоді дістала мобільний із сумки.

— «Метт»,— прочитав ім’я догори дриґом Рафаель.— То твій бухгалтер, так?

— Так,— відповіла Робін і встановила безгучний режим, але телефон негайно почав вібрувати у неї в руці — Метью передзвонив.

— То заблокуй його,— порадив Рафаель.

— Так,— сказала Робін,— гарна ідея.

Зараз їй найбільше була потрібна співпраця Рафаеля. Здається, він порадів, коли вона заблокувала Метью. Повернувши мобільний до сумки, вона сказала:

— Розкажи про картини.

— Ну, ти же знаєш, що тато все цінне вже продав через Драммонда?

— Декому з нас п’ять тисяч за картину здаються досить цінними,— не стрималася Робін.

— Добре, пані лівачко,— раптом розсердився Рафаель.— Можеш і далі кепкувати собі, що такі, як я, не знають ціни грошам...

— Вибач,— сказала Робін, подумки лаючи себе.— Мені дійсно прикро. Слухай, я... власне, я сьогодні вранці шукала собі кімнату в оренду. Тут і тепер п’ять тисяч могли б змінити моє життя.

— О,— насупився Рафаель.— Я... добре. Власне, коли ми вже про