Убивчий білий - Джоан Роулінг
— М-м,— озвалася Робін, а тоді: — Зажди... що? Тобто... буквально?
— Може і до цього дійти,— відповів Страйк.
Уперше за день власні негаразди Робін змерхли поруч з іншим — почварним — явищем. Джаспер Чизвелл став першим трупом, який вона побачила поза співчутливим і стерильним контекстом шпиталю чи похорону. Навіть згадка про затиснуту в поліетилен голову-ріпку з темним проваллям розтуленого рота блідла поруч з думками про землю й червів, про зотлілу ковдру й зогнилі дитячі кістки.
— Корморане, якщо ти справді думаєш, що там, у лощовині, закопана дитина, нам слід звернутися до поліції.
— Я б звернувся, якби був певен, що психіатри Біллі за нього поручаться, але вони не ручаються. Після допиту я мав з ними довгу розмову. Вони не можуть на сто відсотків твердити, що дитину не душили — давня проблема неможливості довести, що чогось не було,— але не вірять Біллі.
— Думають, що він це вигадує?
— Не в буквальному сенсі. Вони гадають, що це марення — чи що в кращому разі він неправильно зрозумів щось таке, що побачив у ранньому дитинстві. Може, навіть по телевізору побачив. Це збігається з його симптомами в цілому. Я сам думаю, що там навряд чи щось є, але добре було б знати напевно. Хай там що, як твій день минає? Є новини?
— Що? — перепитала Робін, не тямлячи.— А... так. Я о сьомій іду випити з Рафаелем.
— Чудова робота,— схвалив Страйк.— Де?
— У закладі під назвою «Нам Лонг»... як же то? «Нам Лонг Ле Шейкер»?
— У Челсі? — спитав Страйк.— Я там був багато років тому. Не найкращий вечір у моєму житті.
— І ще дзвонила Тіґан Бутчер. Здається, вона — твоя фанатка.
— Після психічно хворого свідка тільки цього мені ще бракувало.
— Так собі жарт,— озвалася Робін, прикинувшись, що їй весело.— Хай там що, вона живе з мамою у Вулстоуні та працює в барі при іподромі Ньюбері. Каже, що не зможе зустрітися у Вулстоуні, бо мама проти того, щоб вона з нами спілкувалася. Пропонує приїхати до неї в бар у Ньюбері.
— Це далеко від Вулстоуна?
— Зо двадцять миль.
— Гаразд,— сказав Страйк,— як щодо того, щоб поїхати до Ньюбері на «лендровері», поговорити з Тіґан, а тоді проїхати до лощовини, глянути, що там як?
— Ем... добре, гаразд,— відповіла Робін, похапцем прикидаючи у голові, коли б то заїхати на Олбері-стріт по «лендровер». Вона його лишила там, бо на Ванессиній вулиці можна було паркуватися тільки зі спеціальним дозволом.— Коли?
— Коли може Тіґан, але в ідеалі — цього тижня. Якнайшвидше.
— Гаразд,— відповіла Робін, думаючи про несміливі плани в найближчі дні оглянути помешкання.
— Робін, ти там у нормі?
— Так, звісно.
— Передзвониш мені, як поговориш з Рафаелем, добре?
— Домовилися,— відповіла Робін, рада завершенню розмови.— На зв’язку.
58
...я вірю, що в людині можуть жити два різновиди волі водночас.
Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»
У «Нам Лонг Ле Шейкері» панувала декадентська атмосфера бару колоніальної доби. Інтер’єр з притлумленим світлом, лапатими рослинами і розмаїтими зображеннями вродливих жінок поєднував в’єтнамські та європейські елементи. Увійшовши до ресторану о сьомій нуль п’ять, Робін побачила Рафаеля на барі — в темному костюмі й білій сорочці без краватки він пив і розмовляв з довгокосою красунею, за якою поблискувала стіна пляшок.
— Привіт,— сказала Робін.
— Доброго вечора,— відповів він прохолодно, а тоді: — У тебе інакші очі. Вони були цього ж кольору в Чизвелл-гаузі?
— Блакитні? — спитала Робін, скидаючи плащ, який одягнула, бо її трусило попри теплий вечір.— Так.
— Мабуть, я не роздивився, бо там, бляха, половини лампочок немає. Що питимеш?
Робін завагалася. Не варто пити під час допиту, але водночас їй раптом закортіло алкоголю. Не встигла вона прийняти рішення, як Рафаель спитав злегка ламким голосом:
— Що, сьогодні знову працювала під прикриттям?
— Чому ти питаєш?
— Ти знову без обручки.
— Чи ти мав такий самий гострий зір в офісі? — спитала Робін, Рафаель усміхнувся, і вона згадала, чому мимоволі вподобала його.
— Пам’ятаєш, я помітив, що в тебе несправжні окуляри? — спитав він.— Я тоді подумав, що ти хочеш, щоб тебе сприймали серйозно, бо ти надто гарненька для політики. Тож зір,— він показав на свої темно-карі очі,— в мене таки гострий, а от розум,— він поплескав себе по лобі,— щось не дуже.
— Я вип’ю келих червоного,— усміхнулася Робін,— і звісно, сама плачу.
— Якщо це все за рахунок містера Страйка, нумо ще поїмо,— негайно запропонував Рафаель.— Я конаю з голоду, а грошей катма.
— Правда?
Після цілого дня пошуків кімнати, яку можна орендувати з її зарплатнею, Робін була не в гуморі слухати чизвеллівське визначення бідності.
— Так, правда, можеш не вірити,— відповів Рафаель з дещо отруйною посмішкою, ніби прочитав її думки.— Ну серйозно, ми їмо чи ні?
— Гаразд,— відповіла Робін, яка за цілий день не торкнулася їжі,— ми їмо.
Рафаель узяв пляшку пива з бару і повів її до столика на двох під протилежною стіною. Було так рано, що більше ніхто ще не вечеряв.
— Мама часто тут бувала у вісімдесяті,— повідомив Рафаель.— Заклад був дуже відомий, бо власник не пускав багатих і знаменитих, якщо вони були вбрані недостатньо добре. Їм це подобалося.
— Правда? — спитала Робін, чиї думки були далеко. Їй раптом спало на думку, що більше ніколи вона не вечерятиме з Метью отак удвох. Згадала останній раз у «Le Manoir aux Quat’Saisons». Про що він думав, коли мовчки жував? Звісно, злився, що вона не йде від Страйка, але, може, ще й зважував подумки, чи не краща Сара — з оплачуваною роботою у «Кристіз», невичерпним арсеналом історій про чуже багатство і, понад сумнів, упевненою снагою в ліжку, де впала на подушку Робін діамантова сережка, яку їй подарував наречений.
— Слухай, якщо ти будеш зі мною вечеряти з таким обличчям, то ходімо краще на бар,— сказав Рафаель.
— Що? — здивувалася висмикнута зі своїх думок Робін.— О... справа не в тобі.
Офіціант приніс їй вино. Робін жадібно сьорбнула.
— Вибач,— сказала вона.— Я думала про свого
