Полуничний сезон - Микола Ярмолюк

— Тоді ви не знаєте ревізорів. Це жуки-гнойовики. Якщо захочуть, такого нариють, аби видихав. Бо ж хіба є люди кришталево чисті? Десь та спіткнешся.

— Може, кришталево чистих, як ви кажете, й нема. Але добрих, порядних, чесних — скільки завгодно. — І, помітивши, що Степан збирається заперечувати, поспішив обірвати його: — Та про це іншим разом. А зараз ось що. На багатьох вилазках «на природу» бував директор. Як і чим це пояснити?

— Моєю повагою до начальства, а також бажанням начальства випити і з'їсти на дурняка.

— Прошу пояснити ще одне: нащо ви підмовили брата взяти на себе чужу вину?

Нужний зробив великі очі.

— Яку вину? Ви про крадіжки, чи що? Яку я мав із цього вигоду? Прошу пояснити.

— Це можна, — слідчим задоволено розправив плечі. — Коли ми взяли Пилипчука і натрапили на слід Товкача, останній, знаючи про ваші махінації з худобою, натиснув на вас, а ви на брата.

Либонь, уперше в душі цього розповнілого чоловіка ворухнувся страх, але він вчасно зумів його пригасити. Спалахнув обуренням:

— Громадянине слідчий, що ви мені чіпляєте? Це ж, якщо по-вашому, то й Товкача зі світу прибрав я?

— Такого не скажу, бо кров його не на ватних руках.

— Ну, слава богу, хоч цього мені не чіпляєте, — полегшено зітхнув Степан Нужний.

Сивокінь посміхнувся.

— Я сказав: не на ваших руках. А щодо совісті… Тут діло таке…

— Яке таке діло? На що ви натякаєте? — обличчя Нужного знову стало гнівним.

— Спокійно, громадянине Нужний. Не забувайте, де ви. Хвалилися, що любите читати книжки про міліцію. Якщо так, то мусили б знати, що міліція і складніші злочини розплутувала. Зрештою, в нас с багато фактів, аби заявити: не покійний Товкач, а ви підмовили свого брата взяти на себе квартирні крадіжки. Згадайте-но, як повівся я вами Геп-надій, коли ми проводили відтворення подій… Або той же синій костюм. Один він у вас був. Один. А ось свідчення понятих і наших товаришів: цей костюм вони бачили у вашій шафі уже після того, як у домі побували злодії. Так що речі, які були знайдені у хліві вашого брата, не були вкрадені. Їх туди заніс сам Геннадій.

— Як ви там собі хочете, а мене до вишки не підведете.

— Можу вам заявити з усією відповідальністю: ні я, ні будь-хто інший цього злочину вам не причепить. — Слідчий хвильку помовчав. — Буду з вами відвертим: не для цього мені треба знати, хто підмовляв вашого брата. Нас цікавить спільник Товкача. Ми його знаємо, але, щоб просити у прокурора санкції на арешт, нам потрібні вагомі факти. Аби могли, ви його втопили б у ложці води. Ще б пак! Це ж він усе заварив: дізнався про ваші комбінації з худобою, підмовив Товкача, щоб той з дружками обікрали вас усіх трьох. Як наслідок: ви сидите переді мною, а він усе ще на волі.

Нужний слухав Сивоконя уважно. Коли слідчий скінчив, несподівано посміхнувся:

— Хитро плетете, так би мовити, тиснете на почуття. Але я товстошкірий.

— Воно й видно.

Сивокінь не сподівався на таку поведінку Нужного: думав, спробує відбутися мовчанкою. А він оно якої заспівав. Хитрий лис, хитріший, ніж сподівалися. Але чого так уперто не хоче назвати Пилипчука Товкачевим спільником? Невже і цей вдався до шантажу? Не інакше, як знає вбивцю. Чому ж — захищає? Невже махінації з худобою — то ще не все?

Марія Самійленко і тоді, коли прийшли її арештувати, і тепер, на допитах, була перелякана, часто плакала. Проте і вона не хотіла назвати другого злодія.

— Я не знаю, нічого не знаю, — твердила, мов заведена, і, схлипуючи, починала каратися: — Господи, де був мій розум? Чого мені не вистачало?

Ще на першому допиті на прохання слідчого вона призналася, з чого почалося її падіння:

— Це було три роки тому… Якось, переглядаючи відомість на оплату зданої худоби, я помітила прізвище чоловіка, який ніколи не тримав корів. Сказала про те Нужному. Він таїтися не став, у всьому зізнався і пообіцяв, що це вперте й востаннє. Слізно просив мовчати. Я послухалася. Одначе підняла відомості за минулі місяці і ще знайшла фальшивих худобоздавачів. Тут би мені забити у всі дзвони, а я все чогось вичікувала. І дочекалася — золотого персня з дорогоцінним каменем. Мені б відмовитися, ще ж було не пізно, та… розум затуманився… Взяла персня, лиш сказала, аби все це було востаннє. Пообіцяв. А через деякий час знову помічаю у відомості фальшивих худобоздавачів. Я тоді до Нужного: «Що ти робиш? Ми ж домовилися!» А він: «Де ж мені діти оті зайві голови, котрі зібралися за цілий рік? Не труїти ж? Треба буде списувати, а як спишеш, як вони ніде не рахуються? Здам я зайві і поставлю крапку». Але крапки він, як бачите, не поставив. І я з ним теж…

— Невже про це директор не знав і не здогадувався?

— Не знаю.

Сивокінь мало вірив тому, що говорили про Дерев'яного Нужний і Самійленко, і вперто шукав фактів, які викрили б директора заводу, проте нічого суттєвого дізнатись не вдавалося. Тільки й відали, що того вечора, як був убитий Товкач, кудись їздив своєю «Ладою». Мав рушницю, хоч мисливець, як і Степан Нужний, був не вельми затятий. Із рушниць Нужного і Самійленка, як показала судово-балістична експертиза, стріляли давно. Зоставалася рушниця Дерев'яного, але вилучати її не поспішали, бо не були певні, що натрапили на вбивцю, а головне — ще не час було виходити на директора.

Тим часом Пилипчук подав заяву з проханням розрахувати його на роботі. Йому сказали, щоб відпрацював стільки, скільки того вимагає закон. Хлопець спочатку слізно просив його відпустити, далі став вимагати криком, а коли й це не допомогло, поставив вимогу перевести з водіїв у слюсарі… Мати, мовляв, хворіє, і він не може відлучатися з дому на кілька днів упідрид. Проханий задовольнили. Пилипчук і