Полуничний сезон - Микола Ярмолюк

— Ми вкинули сітки у воду, а самі пішли під скирту, бо хмара якраз насувалася. Трохи ковтнули, закурили й незчулися, як заснули. Від чого скирта зайнялася, й не знаємо. Мабуть, од чийогось недопалка. Прокинулися, як добре припекло. Вхопили мотоцикла, щоб тікати, а він не заводиться. Що робити? Давай пхати. Допхали до Завалів, а далі несила. Ще ковтнули, аби трохи від серця одлягло, і лягли перепочити. Думали: раненько, як видно стане, розберемося, що воно за холера сталася з мотоциклом, і проспали…

— Звідки Яковенко дізнався, що ви підпалили скирту?

— Він каже, що теж тоді був на річці, помітив, як ми від палаючої скирти пхали мотоцикла.

— Ви його бачили?

— Він теж спав. Прокинувся саме тоді, як ми порівнялися з ним. Хоч не підпалював, а злякався: зоставив сітки у воді і дременув додому.

— То він вас п'ятнадцятого вранці на Завалах не бачив?

— Не. Ну, а коли Нужний упоров оту дурницю — сказав, що обікрав квартири, — Яковенко проговорився перед одним дядьком, мовляв, то справжня туфта… Дядько той комусь бовкнув, а той іще комусь. Отак і докотилося до дільничного. Що було робити? Не скажеш, як було насправді. Довелося викручуватися.

— Звідки він дізнався, що ви ночували на Завалах?

— Ми самі про все роздзвонили. Ну, потім ви з нами їздили пляшки порожні збирати. Воно нічого, що ліс. Люд тепер скрізь нишпорить.

— Чому Нужний, як його відпустили, пішов прямо до вас?

— Аби сказати, що ви, — Губенко кивнув на Турчина, — здогадуєтеся, хто спалив скирту. А крадіжки Геннадій узяв на себе, бо ненормальний. Ви пильніше придивіться до його братика: здається мені, звідти тягне смаленим.

Усе ніби виглядало щиро, правдиво, але за ці дні стільки всього почуто, побачено, що хоч-не-хоч, а закрадався сумнів: чи це не черговий обман? Справі могли зарадити тільки факти, але вони були, так би мовити, однобокі, свідчили проти Губенка і компанії.

— От що, Губенко, підіть до Ленкімнати, там о свіжі газети, журнали. Почитайте, а заразом подумайте гарненько. Надумаєтеся раніше, ніж ми вас покличемо, приходьте, розказуйте.

— Ви не арештовуєте мене?

— Поки що ні.

— А потім?

— Якщо все те, що ви сказали, правда, — ніхто вас не заарештує.

Коли Губенко вийшов, Скрипка, потираючи коліна, котрі крутив ревматизм, звівся і, похрускуючи суглобами, пройшовся по кабінету.

— Додасться нам роботи, он, додасться, — мовив невтішливо. — А в мене відпустка на носі. І путівкою в санаторій пахне. Уперше за багато років. Ні, як уже не таланить, то не таланить.

— Послухаємо, що скаже Яковенко. А може, це не так, — бадьорив слідчого Павло.

Яковенко тримався зовні спокійно навіть тоді, як Турчин, повільно виважуючи кожне слово, заговорив:

— Минулої нашої зустрічі я сказав, що не вірю жодному вашому слову. Тепер от нам вдалося роздобути факти, які викривають вашу брехню. Проте, перш ніж викласти їх перед вами, я востаннє звертаюся: може, все-таки розкажете, як воно було насправді?

Поки капітан говорив, Яковенко дивився на свої великі руки з товстими потрісканими пальцями. Не відірвав од них погляду й після того, як оперуповноважений змовк. Хіба що брови опустив нижче — ховав очі.

— Мовчанкою не відбудетеся.

— Все було так, як я розказував, — буркнув, не підводячи голови.

— Не так. Тої ночі, коли згоріла скирта, ви на річці не ночували. Чи, може, я наговорюю? Тоді скажіть, коли під'їхали пожежні машини?

— Я не бачив… Вони їхали верхньою дорогою.

— Однак із того місця, де ви перебували, палаючу скирту було добре видно. Чому ви не поїхали її гасити?

— Боявся, щоб не звинуватили в підпалюванні.

— Цей же страх погнав вас додому. Навіть сітки-плутанки зоставили в річці. Чи не так? А мотоцикла, який пхали два чоловіки, ви бачили?

На зарослій білим пушком шиї Яковенка заблищав піт — не краплинами, як то буває, а розлився відразу, ніби з чашки хлюпнули водою.

— І далі будете мовчати? Може, покликати Губенка, і хай він вам нагадає, як усе було?

Яковенко мовчав.

Запросили Губенка. Він якось приречено переступив поріг і зупинився, потім пройшов іще кілька кроків і сів. Його попередили, щоб говорив тільки тоді, як будуть звертатися безпосередньо до нього. У кімнаті повисла напружена тиша, бо Скрипка і Турчин не поспішали обзиватися. В капітана десь на денці серця заворушився сумнів: а що, коли Губенко зараз бовкне щось таке, що не вкладається в жодні рамки, переверне все догори дном?

— То що будемо робити, Губенко?

— Робіть, що хочете. Я сказав правду.

— Якщо він у всьому зізнався, то чого вам треба від мене? — подав голос Яковенко.

— Почути правду. А ви цього не хочете. Що ж, доведеться витрачати час. Скажіть, Губенко, що зробив Яковенко, коли побачив палаючу скирту?

Губенко, дивлячись собі під ноги, тихо промовив:

— Завів мотоцикла і поїхав додому. Сітки залишив у річці.

Яковенко важко зітхнув і встромив руку в кишеню, певно, хотів закурити, але згадав, де він, і витяг руку назад. Знову зиркнув на Губенка. Той сидів нерухомо і все ще дивився собі під ноги.

— Губенко, скажіть йому, що брехати вже не треба.

Той голови не підвів, попрохав:

— Розкажи, Артеме, як було насправді, бо тут таке закручується, що страшно подумати.

Очі Яковенка гостро заблищали.

— Хай би ви краще собі шиї поскручували, де тільки взялися на мою голову! — вигукнув. — Зроду-віку не був у міліції, а тут маєш…

— Давайте по суті.

Яковенко, проковтнувши слину, рівним голосом переповів усе, що вже чули від Губенка. Обом їм поставили ще кілька запитань і відпустили. Слідчий, почекавши, поки