Полуничний сезон - Микола Ярмолюк

— Схоже, потерпає за своє життя, — м'яв свої вусики Павло.

— Навіть дуже схоже, — погодився слідчий. — У його матері здоров'я ніби й не погіршало. Принаймні останнім часом до лікарів не зверталася.

— А може, тут більше, ніж інтуїція: прибрали Товкача, приберуть і мене. Може, йому пригрозили. Тільки от хто?

— Убивця Товкача, хто ж іще! — Сашко дивувався із нездогадливості слідчого й старшого оперуповноваженого.

Сивокінь і Турчин посміхнулися. Та Іваненко, охоплений молодим азартом, не помітив цього і вів далі:

— Хай би розрахували… Тоді побачили б, як Пилипчук дременув би.

— А про підписку на невиїзд забув? Не для того він хоче розрахуватися. Швидше — зібрався пересидіти лихо вдома або влаштуватися ближче до дому.

Сивокінь перегорнув папери, які лежали перед ним, хоч нічого в них не шукав.

— Може, й так. Треба з ним зустрітися, поговорити. Павле, ти не візьмешся за це?

— Можна.

Щоб менше було розмов, Турчин перестрів Івана по дорозі з роботи, у сквері, де було мало людей — сквер лежав майже на околиці містечка. Крокував Пилипчук швидко, ніби когось наздоганяв чи його наздоганяли, не оглядався, був у добре поношеному костюмі, стоптаних черевиках, днів два-три неголений. Появі оперативника не здивувався. Відповів на привітання.

— Присядемо?

Пилипчук ступив до лави, що стояла під гіллястою липою. Як сідав, ледь чутно зітхнув.

— То з чого почнемо?

Хлопець знизав плечима.

— Ви що, не бажаєте зі мною розмовляти?

Пилипчук в'яло повернув голову. Обличчя його було зім'яте, пухле, як у людини, котра погано спить і багато п'є.

— Про що мені з вами говорити?

— Хіба нема про що? Невже ви думаєте, нібито ми повірили вашій баєчці, що ви лиш перепродували крадене? А чи сподіваєтеся, що зі смертю Товкача все притихне?

Пилипчук пересмикнувся.

— Ви думаєте, то я?

— Ні. Я допускаю зовсім інше: ви могли б легко бути на місці Товкача. Та й зараз… Я не збираюся вас залякувати, але мушу сказати: така небезпека над вами висить, бо не вся злочинна група, яка діяла на комбікормовому заводі, арештована. І не арештована тільки тому, що не можемо виставити проти них вагомі факти. Тут ви нам могли б допомогти.

— Але я не крав.

— Не треба, Пилипчук. Ми вас теж поки що не арештовуємо… Хочу сказати: ви приховуєте дуже небезпечних злочинців. Боюся, що на Товкачеві вони не зупиняться, а тому й кажу: ви зробили правильно, перевівшись на денну роботу, І все ж, будьте «бережні. І не думайте тікати, бо цим тільки ускладните свою вину. Пам'ятайте: ви дали підписку про невиїзд.

Пилипчук сидів ніби скам'янілий.

Через півгодини після зустрічі з Пилипчуком Турчин уже був у райвідділі.

— Ти й справді віриш у те, що Пилипчук щось знає? — Сивокінь стомлено прикрив очі припухлими од недосипання повіками.

— Пилипчук знає більше, ні я; знав Товкач.

— Чому ж тоді прибрали Товкача?

— Бо він шантажист. До того ж Товкач був упертий, нахрапистий, а саме такі далі власного носа не бачать. Цим і небезпечні.

— Якщо ти такий упевнений у вині Пилипчука, то чому він досі на волі?

— А ти хіба не упевнений?

Сивокінь замислився. Питання — злочинець Пилипчук чи ні — його мучило відтоді, як хлопця доставили в міліцію з краденими речами. Спочатку шальки терезів хиталися, тепер от тягнуть тільки в один бік — злочинець. А слідчому цього не хотілося, було до болю шкода хлопця, до якого доля була і так немилостивою.

— Що тобі сказати… Якби був певний на всі сто, вже давно написав би постанову на арешт і пішов з нею до прокурора. Не гнівайся, Павле, але де дінешся від правди: з Пилипчуком у нас усе грунтується на емоціях, здогадках. А от фактів… З ними бідненько. Ми й досі не знаємо, де він був із чотирнадцятого на п'ятнадцяте серпня, його чи не його машина стояла о третій ночі на вулиці.

— Мушу тебе засмутити. Коли вже Яківчук із своїми чисельними помічниками нічого не може зробити, то махни рукою. Треба спробувати дістати його з іншого боку, як ото ти вчинив із Нужним і Самійленком. Треба шукати вбивцю. Я перекопаний: він знає другого злодія. І не тільки знає, а й мас потрібні факти.

— Перед твоїм приходом із приводу цього ми зі Скрипкою обмінювалися думками. Дійшли до старої версії — вбивцю треба шукати серед трійці: Степан Нужний, Самійленко і Дерев'яний. Нужний має залізне алібі, Самійленко — теж. Зостається Дерев'яний.

— А щоб поговорити з його дружиною? Вона останнім часом ходить як у воду опущена…

— Поговори. Тільки чи матимеш од того користь? Я оно з дружиною Власюка разів п'ять бесідував. А толку? Хіба ж вона не знає, в чию іще кишеню падали колгоспні гроші? Зна-ає. Шофер, який возив продавати картоплю на південь, засвідчує, що виручку віддав їй. А ще він стверджує, що вона ним кілька разів, як збиралися їхати в район, передавала чоловікові заклеєний конверт, у якому, безперечно, теж були гроші. Невже вона не знала, кому вони призначені? А от — ні пари з вуст.

— Сподівається, що той, хто отримував ті конверти, виручить.

— Про це й бухгалтер заявила. Однак далі цього не пішла. Тільки… хіба начальник відділу обліку та перевірки райсільгоспуправління так уже багато важить?

— Чому — він?

— Бо то ж його ревізори замість того, щоб роботу робити, горілку біля річки хлебтали. І це вже навіть тоді, як ревізія була призначена нами.

— Так-то воно так. Тільки я, грішним ділом, думаю, що тут не обійшлося без самого начальника райсільгоспуправління. Мені