Енола Голмс. Справа про таємничі букети - Ненсі Спрінгер

Запала важка тиша, і вулицею знову заторохтіли колеса, цього разу карети. Кучер та пасажири скоса позирали на мене. Я відчула себе мішенню на стрільбищі.　

Нарешті мій брат заговорив знову:　

— Ми не маємо права здаватися. У нас немає іншого виходу. Вам не спадає на думку нічого помічного?　

У відповідь тиша.　

— Чи приходили до вас відвідувачі? Окрім тієї медової панночки, яка щойно пішла? До речі, хто вона?　

Ой леле! Мої нерви більше не витримають.　

Я зірвалася з місця й попрямувала вулицею такою ходою, як напучувала книга «Моральний компаньйон для леді». Тобто «стримано й тихо, але при цьому не повільно й не зашвидко, як людина, що знає собі ціну»… Лише завернувши за ріг, я дозволила собі видихнути.　

Цікаво, чи додав Шерлок мене до свого списку підозрюваних.　

Я дуже сподівалася, що ні. І не хотіла, щоб він взагалі зацікавився цією «медовою панночкою» — йому не можна гаяти часу, коли він намагається з’ясувати, що сталося з Ватсоном…　

Але він таки марнував час, раптом усвідомила я, звертаючи на людну вулицю з крамницями й конторами. (Як писалося в книзі: «Не затримуйтеся біля вітрин і рішуче проминайте навіть найспокусливіші прикраси у крамницях. Проходьте повз чоловіків і не дивіться на них, але при цьому не випускайте їх із поля зору…») Мій брат блискуче розгадував, найзаплутаніші справи, та він і далі помилково нехтував жіночими знаннями — цього разу повідомленнями мовою квітів.　

Мені ж здавалося, що зловтішне повідомлення про помсту таки надійшло у вигляді букета з глоду, маків, берізки та незвичайної зелені спаржі.　

Але до чого тут спаржа? Хай там як, а букет надійшов не від когось зі злочинного світу й не від людини, з якою служив Ватсон, у цьому я переконана. Ні, гадаю, букет надіслала людина, яка не протрималася б у жодній із цих сфер через свої дивацтва. Вона виявляла свої дивакуватість, дріб’язковість і злість доволі творчо і насолоджувалася дивним способом вивільняти власне божевілля через рослини. І вона (чи він) настільки кохалася у цій справі, що навіть вирощувала глід у теплиці.　

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Але як же знайти цю дивну людину?　

На думку спали три можливі стратегії. Перша — знайти й обстежити всі теплиці — забрала б чимало часу, а от друга — більш дієва. Я знайшла місце, щоб присісти й записати цю ідею та негайно почати втілювати її в життя.　

Днина була погожа, тож я присіла на лавочці біля одного з нових громадських питних фонтанчиків західної частини Лондону розміром із військовий меморіал. На його верхівці височіли крилаті скульптури. Десь посередині цієї величної споруди стирчав резервуар, який, гадаю, мав би бути мушлею молюска, та радше скидався на гриб, прирослий до стовбура дерева. А з краника у вигляді носа морської свині текла свіжа вода для леді та джентльменів. Трішки нижче було прилаштовано так само вишукано прикрашене корито для коней, а ще нижче, майже на тротуарі, — меншу мисочку для собак і, напевно, котів, щурів та безпритульної дітлашні. Збоку я спостерігала за різношерстою юрбою, що користувалася фонтанчиком на благо власної гігієни. Діставши з кишені аркуш паперу та олівець, я склала текст, який згодом з’явиться на «шпальтах відчаю» всіх лондонських газет. Після кількох спроб, вдалося зробити його якомога коротшим:　

«Глід, берізка, спаржа й мак: чого ви хочете? Дайте відповідь у цій колонці. М. М. В.»　

Ініціали означали Мері Морстен Ватсон, ніби це запитання опублікувала саме вона.　

Задоволена, я декілька разів переписала повідомлення для різних лондонських друкарень. Відтак заскочила у трамвай, що саме проїжджав повз (як сучасна містянка, я навчилась робити це, не зупиняючи коней), заплатила пенні, й доїхала до Фліт-стріт.　

Я частенько бувала в офісах газетних друкарень на Фліт-стріт і мала справу з різними хоч і ввічливими, проте байдужими службовця- ми-чоловіками. Та цього разу вони були чемнішими, ніж зазвичай, та аж ніяк не байдужими. Заклопотана всіма турботами, я геть забула про свій вигляд, і не відразу второпала, чому ж їхнє ставлення так змінилося.　

«Ой, та заради всього святого! — спалахнула я, згадавши, що на мені пишна перука, а сама я в образі вродливої леді. — Які ж йолопи».　

Поки я подавала оголошення та оплачувала їх, день уже схилився до вечора, і я відчула неймовірну втому. Однак відпочивати ще зарано, бо треба негайно втілити в життя третю стратегію і з’ясувати, хто надіслав той химерний букет. Вирощувати в теплиці глід, обплетений берізкою, лише задля одної зловтішної миті? Напевно, така злопам’ятлива людина ще надсилатиме свої сповнені ненависті повідомлення у вигляді квітів. І коли вона принесе черговий букет, мені потрібно бути на місці, щоб побачити чи перехопити його.　

Саме тому треба повернутися до місця подій. І навіть добре, що вже спустилася ніч, — темрява гратиме мені на руку, бо зменшить імовірність того, що місіс Ватсон випадково побачить мене, коли я повернуся на її вулицю. Аби бути ще більш непомітною, я гукнула кеб.　

Попросивши візника зупинитися перед моєю ціллю, я наказала йому чекати, щоб кеб — велика чотириколісна карета — стояв поміж мною та будинком доктора Джона Ватсона. Бачте, будинок із оголошенням «Здається кімната» розташовувався майже навпроти дому Ватсонів.　

Стукаючи у двері дверним молоточком, я благала долю: «Ну будь ласочка, нехай у тій кімнаті буде вікно, що виходить на цей бік вулиці».　

І воно було.　

Ідеально.　

Проте ідеальним виявився лише цей надважливий аспект. А загалом кімната була жахлива: гола й похмура, з твердючим і вузьким, як дошка, ліжком. Власниця — неприязна жінка з пильними очима — назвала надто високу ціну за тиждень. Не дивно, що цю кімнату досі ніхто не винайняв.　

Я поторгувалася з нею за оренду та умови, але лише задля годиться. Насправді я винайняла б цю кімнату за будь-яку ціну. І за кілька хвилин, заплативши власниці, я отримала свій ключ.　

Розумієте, я мусила бути на місці наступного ранку. Мене гризла думка, що за ту половину дня, яку я провела в місті, до дверей Ватсонів могли принести вже другий підозрілий букет. Та навіть якщо так і сталося, безсумнівно, що лиховісний відправник скоро надішле ще один. Не можна пропустити його прибуття.　

Отож я наказала візникові кеба доставити　

мене до округу Олдерсгейт, де і зійшла. Прослизнувши у двері залізничної