Енола Голмс. Справа про таємничі букети - Ненсі Спрінгер

Навіть якщо зникнення Ватсона справжнє (а я більше схилялася саме до такої думки), то місіс Ватсон напевно тримає зв’язок із Шерлоком Голмсом. Тож, якщо розкаже йому, що її відвідувала рослява, худюща й негарна дівчина з гачкуватим носом та випнутим підборіддям, то він точно впізнає мене за описом і нападе на мій слід, як мисливський пес. Утім, якщо місіс Ватсон згадає про відвідини напрочуд милої жінки, то Шерлок точно пустить цю новину повз вуха.　

Однак врода створює певну перешкоду: жінки, навіть вродливі, часто недолюблюють красунь, а я хотіла, щоб місіс Ватсон довірилася мені. Хоч я не знайома з нею особисто, однак читала у «Знаку чотирьох», пречудово задокументованому доктором Ватсоном, про зустріч із Мері Морстен (так її тоді звали), коли вона прийшла до Шерлока Голмса за порадою. З опису я знала, що зовнішність Мері непримітна. Ватсон зазначив, що його майбутня дружина «не мала ані витончених рис, ані вроди», однак потім додав, що «вираз її обличчя був милий і ласкавий, а великі блакитні очі аж сяяли вірою та добротою».　

Можливо, якщо вона й справді добродушна, то не поставиться до мене зле.　

А ще зі «Знаку чотирьох» я дізналася, що місіс Ватсон не мала родичів в Англії, тому й звернулася до Голмса, коли опинилася в скруті. Її матір і батько померли. Після пансіону вона стала гувернанткою — не те що й прислугою, але й не рівнею своїм роботодавцям. Більшість гувернанток обідали окремо, на самоті. І я підозрювала, що навіть зараз вона теж самотня, бо в ролі дружини лікаря зайняла нішу десь поміж робітничим класом і панством. Якщо вона не мала друзів до шлюбу, то чи з’явилися б вони у неї після заміжжя? Гадаю, що ні. Якщо вірити доктору Ватсону, злидарі в біді одразу зверталися до Мері — вона, без сумніву, поділяла доброту свого чоловіка. Та коли сама опиниться в скруті, чи підтримають її всі ті нещасні? Навряд чи.　

Декому хочеться у скрутну хвилину побути на самоті, а хтось прагне втішання. Не знаючи напевне, я гадала, що місіс Ватсон належить до останніх і зрадіє гості, хай навіть і незнайомій, у цей важкий час.　

Принаймні я сподівалася на це. А також на те, що вона таки розкаже мені щось, бодай якусь дрібничку, яка допоможе пролити світло на зникнення її чоловіка.　

Наступного дня перед домівкою-приймальнею доктора Ватсона зупинився кеб, із нього вийшла дуже миловидна леді, наділена напрочуд ніжною, невинною і скромною вродою, невимушеною та природною, і злетіла вичищеними білими сходами, немов пбдув свіжого лісового вітерцю…　

«Природною?» Ха! Якби ж то! На створення образу міс Віоли Еверсоу пішли довгі години тяжкої праці, і я ніколи не досягла б такої «невимушеності», якби в моїх жилах не текла кров митців. Розумієте, «природна» краса — це ілюзія, яка залежить від злагоди в пропорціях, що викликає захват у кожному відчутті глядача.　

Мій брат Шерлок колись згадував щось подібне. «Майкрофте, — якось сказав він, — як бачиш, голова цієї дівчинки доволі мала порівняно з її надзвичайно високим зростом». Тоді він негативно оцінив мій інтелект, і його висновок виявився хибним. Але його твердження відійшло недалеко від правди.　

Отож я купила у Пертелоти розкішну перуку.　

У жіночій вроді «злагода пропорцій» передусім означає оформлення зачіски. А моє волосся, навіть якби не було болотяного кольору й жорсткістю не нагадувало очерет, росте високо на потилиці, що страшенно дратує, бо я не можу дотягнутися до нього, щоби надати йому пристойного вигляду. Але перука! Це ж зовсім інша річ. Я просто начепила її на свічник і зачесала довгі пасма рудуватого відтінку саме так, як хотіла, кучерики заплела у вільний вузлик на потилиці й залишила густу гривку спереду.　

Без перуки і вставок, що округляли мої щоки та ніздрі, я була жіночою версією свого брата Шерлока — із гострими рисами обличчя, яструбиним носом і жовтуватою шкірою.　

Але гарне й переконливо природне волосся настільки змінило пропорції моєї голови, що мої виразні ніс і підборіддя дивовижним чином перетворилися на класичний грецький профіль. Обрамлена рудою гривкою й локонами, моя шкіра вже не здавалася блідою, а стала ніжно-порцеляновою. Навіть я ледве вірила в таке перетворення.　

Звісно, на цьому перевтілення не закінчилося. Природна краса вимагає дрібного недоліку, певного порушення симетрії, тож я наклеїла крихітну опуклу родимку — «винну плямку» (теж куплену в Пертелоти) — на праву скроню, де вона відвертала б увагу від центру мого лиця, себто від носа. Відтак нанесла на обличчя трішки рисової пудри, приховуючи незначні недоліки шкіри. Леді могли користуватися рисовою пудрою, але от рум’янами, які я взяла наступними, — ні. Проте я мусила нанести цей «ганебний» косметичний засіб на вилиці й губи так, щоб його було майже не видно. «Іспанські папірці» — тонкі смужки паперу з пігментом — якими я натерла повіки, зробили мої очі виразнішими й блискучішими. Але досягти результату, який не викликав би підозр, вдалося, на жаль, не з першого разу. Як я вже казала, створення гарного образу вимагає купи часу й тяжкої праці.　

І до всього — я не мала жодної гарантії, що місіс Ватсон прийме мене! Адже цілком імовірно, що через усі ці обставини вона злягла в ліжко від хвилювань і не зможе розважати відвідувачів, навіть якби й мала бажання.　

О зорі та підв’язки! А якщо після всіх цих зусиль вона просто захрясне двері перед моїм носом?

Однак варто таки спробувати. І нарешті я була готова.　

Мушу визнати, глянувши в дзеркало наостанок, я відчула раптовий приплив сил.　

Місіс Таппер, яка, на жаль, побачила мене на виході, аж впустила порцеляновий глек, який саме кудись несла, і той розбився на друзки.　

На цій дзенькотливій ноті я вийшла надвір і сіла в кеб, гукнувши візникові адресу Ватсонів. І навіть якщо я злетіла сходами, наче лісовий вітерець, то це через куплену напередодні туалетну воду із назвою «Лісовий рай». Я ніколи в житті не зважала на запахи — хай би як не смерділи рівчаки, я ніколи не притуляла до носа хусточку з парфумами. Утім, як я вже казала, краса полягає не лише в баченні глядача — це ретельно підібрана суміш усіх чуттів. Відповідно, потрібні парфуми.