Енола Голмс. Справа про таємничі букети - Ненсі Спрінгер

І навіть якщо я й ахнула вголос, він не почув цього, бо тієї самої миті підхопилася місіс Ватсон.　

— Містере Голмсе! — вигукнула вона, простягнувши до нього обидві руки. — Ви… чи є… чи є якась звістка про Джона?　

Судячи з його похмурого обличчя, хороших новин не було. Він схопив долоні місіс Ватсон своїми руками у лайкових рукавичках, ніби спіймав двох тріпотливих голубок, але не прохопився ані словом. Тільки шикнув і кинув на мене застережливий погляд.　

— Ой! Як нечемно з мого боку!　

Проте він зовсім не це мав на увазі. Йому хотілося, щоб місіс Ватсон спровадила мене, але їй здалося, що вона повелася нечемно, не представивши мене. Висмикнувши руки з його долонь, вона повернулася до мене:　

— Це міс, ем-м…　

Якщо все одно тремтиш від мішанини емоцій, то можна й скористатися цим. Отож, щоб врятувати місіс Ватсон, яка силкувалася згадати моє ім’я, я запищала:　

— Невже це справді містер Голмс, великий детектив? — Вдаючи нестримний дівочий захват, я кинулася вперед, усміхаючись. Ні, вишкірившись, ніби череп. — Ой, я так схвильована! — пискотіла я, і мій голос звучав на цілу октаву вище, ніж зазвичай. Хоч мене били дрижаки від страху, що мій брат упізнає мене, та все одно я схопила обома руками його руку в рукавичці. — Ой, не можу дочекатися, щоб розказати тітоньці, що я зустріла видатного містера Шерлока Голмса!　

Мій бурхливий захват справив саме той ефект, на який я і сподівалася: якби на Шерлока видерся каналізаційний щур, він би менше бридився. Він не міг дивитися мені в обличчя, тож відвернувся й крижаним тоном мовив:　

— Міс, ем-м…　

— Еверсоу. Міс Віола Еверсоу, — залопотіла я.　

— Міс Еверсоу, можете залишити нас, якщо ваша ласка?　

— Звісно, звісно. Я знаю, що ви та місіс Ватсон… маєте обговорити важливі речі… я… для мене неймовірна честь і радість зустрітися із вами, — отак, белькочучи беззмістовні фрази, я дозволила покоївці Роуз випровадити мене з вітальні — вона саме прийшла для цього й принесла мою шаль.　

Навіть після того як за мною зачинилися парадні двері будинку Ватсонів, я ледве могла повірити, що втекла. Дрібочучи кам’яними сходами, я чекала будь-якої миті почути Шерлоків вигук: «Ану, стривайте! Це Енола? Еноло! Поліція, затримайте оту дівчину в перуці!»　

Натомість я почула його голос, звернений до місіс Ватсон:　

— Боюся, гарних новин у мене небагато.　

Він говорив тихо і серйозно, але я чітко чула його слова крізь трохи прочинені вікна вітальні.　

— Але я знайшов дещо. Знайшов медичний саквояж Ватсона.　

Я так і стала як укопана на тротуарі. Ох… Ой лишенько, ну не можу я просто піти. Його голос діяв на мене наче магніт на голки та шпильки. Я маю знати більше. А якщо мене спіймають за підслуховуванням?　

Вдаючи, ніби шукаю щось у кишенях, я роззирнулася вулицею. Навколо було тихо, тільки молочарка розносила замовлення і вдалині проторохтіли два кеби. Дивний цей Лондон: вулички нетрів аж кишать жінками, що лаються одна з одною, стоячи біля дверей, дітьми, які борсаються в багнюці, жебраками, продавцями, п’яницями й ледарями. Але кращі житлові райони завжди майже порожні. На їхніх вулицях відполіровані сходи ведуть до зачинених дверей із двома вікнами обабіч — без жодної тріщинки на шибках, де за склом видніється герань у вазонах, канарка у підвішеній клітці, крихітна табличка «Здаються кімнати» й мереживні фіранки.　

Та хіба ж вгадаєш, чи, бува, не стежить хтось за тобою з-за тих мереживних фіранок.　

Голмс вів далі:　

— Я знайшов його в клубі, який він відвідував. Хтось заховав саквояж від чужих очей за диваном. Досі його ніхто не помітив.　

— Але… Джон нізащо б не залишив… — місіс Ватсон ледве стримувала ридання.　

— Авжеж. — Брат теж намагався вгамувати вир емоцій. Моє серце аж кров’ю облилося, коли я почула, як він силкується приглушити біль у своєму голосі. — Жоден лікар, а надто Ватсон, не залишить свій чорний саквояж із власної волі.　

Я боялася, що почуття підведуть мене і я видам себе, мимоволі схлипнувши. «Еноло, не будь дурепою, забирайся звідси!» — подумки насварила я себе.　

Однак відійшла лише на декілька кроків: цього виявилося достатньо, щоб ані Голмс, ані місіс Ватсон не побачили мене, якби раптом визирнули з вікна. Зупинившись поміж рогом будинку і стіною вітальні, я перебирала рукавички та намагалася опанувати дихання й гупання серця.　

Голос брата досі було чутно:　

— Отже, гадаю, ми можемо відкинути припущення, що це випадковість. Ватсона навмисне заманили кудись або викрали.　

Я не розчула тихої відповіді місіс Ватсон.　

— Я не можу сказати напевне, та мені здається, що юрмиська противників медицини, які вічно верещать про те, що хірургічні операції — це те саме, що й досліди над тваринами, дуже схильні до істерії і навряд чи дійшли б такого виваженого рішення. Та хоч воно й малоймовірне, це припущення залишається цілком можливим, як і решта. Може, це якийсь Ватсонів ворог із часів війни. Я розглядаю і таку можливість, та мої передчуття заперечують це. Понад усе я й надалі підозрюю когось зі злочинного світу, однак мої джерела наразі не мають жодної інформації. Таке враження, ніби однієї миті Ватсон грав у більярд у клубі, а вже наступної — розверзлася земля…　

Повз мене процокотіли кінські копита і проторохтіла бричка візника, який зацікавлено глипнув на мене. Мабуть, йому цікаво, чому я тут стою. У Лондоні будь-яка жінка без супроводу, навіть якщо зупиниться на мить висякати носа, опиняється під загрозою здобути титул «нічного метелика» — делікатної назви жінок легкої поведінки.　

— Я лише не розумію цього затишшя, цієї паузи, — почувся голос Шерлока, коли гуркіт стих. — Якщо Ватсона викрали, то чому досі не вимагають викуп? Якщо його викрав якийсь ворог, чому досі не з’явилося якесь зловтішне повідомлення про помсту? Вже мала б з’явитися бодай якась звістка від цього лиходія. Невже ви нічого не отримували? Нічого дивного, незвичайного?　

Відповідь була короткою.

— Квіти? — нетерпляче відмахнувся Голмс. — Ну звісно, це ж цілком очікуваний жест від суспільства. Ні, перш ніж залучати до справи поліцію, нам потрібно більше доказів, ніж медичний саквояж і анонімний букет. Прошу вас, поміркуйте. Невже нічого не…　

Місіс Ватсон відповіла щось надламаним голосом.　

— Логіка не виключає ймовірності вбивства, — голос брата напружився і, здавалося, от-от надірветься. — І в цьому випадку не було б жодного повідомлення. Так, я теж про це думав. Та не можу втрачати надію. Надія помирає останньою!