Третій рівень. Короткі історії - Андрій Анатолійович Кокотюха
Всі твори автора ⟹ Андрій Анатолійович Кокотюха
Кілер може отримати вигідне замовлення — але для цього треба зіграти в ризиковану гру. Зухвалі грабіжники взяли в заручники звичайного таксиста — і раптом ролі помінялися. Викрасти з музею шедевр — лише половина справи. Маньяк призначає самотнім жінкам побачення через інтернет — як це зупинити. Усе це та багато чого іншого відбувається тут і тепер, у вашому великому місті.
«Третій рівень» — перша і єдина збірка короткої гостросюжетної прози Андрія Кокотюхи. Тут всі форми кримінальної прози: від класичного детективу до трилера, від шахрайської історії до іронічної новели. А шанувальники детективу історичного дізнаються, хто ж насправді убив легендарного Олексу Довбуша.
Кокотюха Андрій
Третій рівень
Короткі історії
Третій рівень
1
Каву приніс чоловік.
Він же зустрів того, хто називав себе Крейзі, на першому поверсі й провів до переговорної кімнати. Запрошення на зустріч не здивувало. Крейзі підозрював, що фірма зацікавиться ним. Здивувало інше: місце призначеної зустрічі.
Свої дані він залишив на третьому поверсі звичайного, типового для нашого часу офісного центру. Двадцять три поверхи, конструкція зі скла й металу, безбарвні, без особливих прикмет охоронці в холі, такі само дівчата на рецепції та за столиками в конторах. Якщо бути точним, Крейзі назвав їх про себе безбарвними не через зовнішність.
Тут, виглядало, працівниць старанно добирали. Вочевидь вік — до тридцяти чи ледь старші, — та вродливі личка значилися першим пунктом для претенденток на роботу в будь-якому тутешньому офісі. Але саме візуальна однаковість красуньок змішувала їх, не вирізняла жодну з-поміж інших. Той випадок, коли природна врода, ще й старанно підкреслена фарбами, тонами, помадами й перукарями, в результаті позбавляла дівчат і молодих жінок особливих, властивих кожній окремо барв.
Проте в офісі Крейзі мав справи лише з ними.
Перша, осяявши нещирою посмішкою, дізналася куди йому треба, й відправила на десятий поверх. Там, уже на іншій рецепції, просто під назвою фірми, зустріла такою самою посмішкою інша дівчина. Не міняючи виразу обличчя, з підкресленою люб’язністю, вона внесла дані Крейзі в комп’ютер, видала бейдж гостя й показала, куди пройти. Далі він пішов аж у кінець коридору, ліворуч якого тягнулися забрані непрозорим склом від стелі до підлоги бокси-офіси.
Потрібний знайшов за рогом, у самому кінці куцого коридорчика-апендикса. Щоб відчинити двері, притулив, як радили, бейдж до пластикового прямокутника. Всередині побачив шість столів, по три з кожного боку, кожен відгороджений таким самим непрозорим, матово-сірим грубим склом. Його відразу закликали на вільне місце, бо, крім нього, тут уже сиділо двоє відвідувачів-чоловіків. Уже третя за півгодини дівчина розтягнула у посмішці пухкі губки, не сміючись очима, поставила кілька стандартних запитань, дала заповнити кілька форм і одну анкету, потому пообіцяла: з ним неодмінно зв’яжуться, й попрощалася.
Тож місце, куди його запросили на повторну співбесіду, трошки напружило Крейзі. Йому назвали зовсім іншу адресу. Навіть не в центральній частині — їхати довелося на Троєщину, там шукати серед однотипних панельних дев’ятиповерхівок скромну двоповерхову будову, дуже схожу на колишній дитячий садок. Обійти її з торця, піднятися на другий поверх залізними сходами до єдиних там чорних броньованих дверей без номера.
Тут навіть кнопки дзвінка не побачив — відчинили, щойно піднявся. Мовчазний чоловік в окулярах на м’ясистому носі з широкими ніздрями, сірому джемпері під темні штани й черевиках з круглими носаками коротко потиснув Крейзі руку, жестом показав, куди йти. А коли гість пройшов половину шляху — назустріч із прочинених дверей вийшов добродушний з вигляду дядько. Цей був у джинсах, світлій сорочці й картатому піджаку, всім виглядом підкреслюючи неформальність зустрічі. Посміхався щиро, панібратськи поплескав по плечу, поцікавився, що б гість хотів випити, й повторив голосно:
— Каву, будь ласка. Одну, — додаючи тихіше: — Я вже сьогодні три випив, перепочину.
За п’ять хвилин Сірий Джемпер поставив чашку кави на стіл перед Крейзі.
— Що здивувало? — господар кабінету перехопив погляд гостя.
— Нічого, — той збентежився, бо не думав, що аж так викаже себе.
— І все ж таки, — у голосі вчувався легенький тиск.
— Тут у вас секретарки нема, — відповів Крейзі. — Взагалі, людей не бачу.
— Й особливих меблів теж, — господар обвів рукою круг себе.
Справді, обстановка була аскетичною. Звичайний офісний стіл, ноутбук на ньому, поруч — настільна лампа. Єдине вікно щільно закривали білі жалюзі. Господар умостився в чорному кріслі з високою спинкою, для гостя було таке саме крісло, лиш іншого — каштанового — кольору.
— Для зустрічей і розмов більше нічого не треба, — вів господар далі. — Ми цінуємо людей, а не меблі. Людські якості, розумієте?
— Охоронній фірмі це важливо, — кивнув Крейзі й пригостився кавою.
— Сюди ми запрошуємо тих, із ким можлива особлива форма співпраці. До речі, не назвався, даруйте. Савоста.
— Хто?
— Моє прізвище. З грецької походить. Славний. Священний.
— Хто?
— Я, — посміхнувся господар. — Це таке значення прізвища, розумієте? Я колись цікавився. Взагалі первісно Савоста — ім’я, не прізвище. В церковних книгах значиться, як Себастьян. Є такий святий — Себастьян, чули?
— Не віруючий.
— Але ті, хто не вірить, чули про Христа, Діву Марію, Миколу Чудотворця… Святого Себастьяна, хіба ні?
— Ми тут про Бога говоримо? — Крейзі поволі починав дратуватися.
— Я чув, війна міняє людей. Коли валять «Гради» й літають міни над головами, навіть невіруючі починають молитися. Якщо не знають жодної молитви — складають собі кожен свою. Особливо — розвідники.
Їхні погляди схрестилися.
2
Крейзі допив каву одним ковтком, не зводячи з Савости очей.
Потім поставив порожню чашку на стіл, поруч із блюдечком. Погляд далі свердлив господаря кабінету. Дуель тривала недовго: Савоста засміявся, підняв руки вгору:
— Все! Здаюся! Вже пече, ви в мені дірку пропалите!
— Звідки ви знаєте, що я воював?
— Назвали себе в анкеті учасником АТО, забули?
— Не забув. Але не вказував, що служив у розвідці.
— Ви залишили свої дані в серйозній структурі, — Савоста опустив руки, зручно вмостивши їх на бильцях крісла, потарабанив пальцями. — Скажу більше. Знаю не лише сектор, у якому воювали. А й батальйон, прізвище й звання командира. Ваш позивний — Крейзі. І — прізвище слідчого, який вів вашу кримінальну справу.
— Нема ніякої моєї кримінальної справи, — різко відказав Крейзі.
— Справа є, є, ви дуже добре це знаєте, — Савоста кілька разів кивнув головою. — Просто ви вже не її фігурант. Домовилися, дали потрібні свідчення на колишніх побратимів. У вас є реальні бойові заслуги, їх врахували. Зрештою, ви ж не винні в тому, що війни — не лише для героїв, а й мародерів та загалом авантюристів різного штабу. Не лише наша, нинішня війна. Всі війни в історії людства такі.
— Я хотів їм зашкодити…
— Ми з вами дорослі люди, друже Крейзі… чи не хочете такого звертання?
— Без друже.
— Прийнято, — легко погодився Савоста. — Отже, щоб закрити тему між нами й більше не повертатися. Але щоб ви розуміли: ми запросили вас сюди, вирізнили з-поміж інших кандидатів, бо подібні деталі вашої біографії дають нам змогу розширити пропозицію.
— Слухайте, ви реально морочите голову! — тепер Крейзі не