Третій рівень. Короткі історії - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Та ніби все, — той подивився на Крейзі. — Все. Ходімо.

— Тобто…

— Потенційний зрадник. Ще й забагато знаєте. Ходімо. Людям треба відпочивати.

Зайшов ще один чоловік.

Той, хто передавав ампулу, шприц, пістолет, потрібні відомості. Мовчазний чоловік в окулярах на м’ясистому носі з широкими ніздрями, сірому джемпері під темні штани й черевиках з круглими носаками.

Він жестом показав Крейзі, куди треба йти.

Вечеря на двох

1

— Мені оці ваші казочки до одного місця! Аби тут не було жінок, я навіть сказав би, якого. І, чесне слово, це місце — не жопа, а набагато гірше!

Присутні у кабінеті начальника головного управління міської поліції не уявляли собі, що може бути гірше за ситуацію, описану короткою формулою «повна задниця». Та ніхто не дозволив собі посміхнутися. Бо протягом останнього місяця справа, яка призвела до такої незавидної ситуації, щодня обговорювалася не лише в керівних кабінетах.

Про невловимого серійного маніяка, котрий безкарно полює на самотніх жінок і вбиває їх у їхніх же квартирах, регулярно повідомляла преса.

Звісно ж, роблячи основний акцент не лише на подробицях убивств. Щораз підкреслювалася безпорадність та бездіяльність київських правоохоронних органів.

Насправді аж таких моторошних загадок у цій історії не було. Хоч про вбивство мова, хоч про пограбування чи про вкинення в обіг фальшивих гривень або доларів, завжди перше питання: «Хто?». Але коли йдеться про вбивство, треба також розуміти: «За що?». Та під час розслідування серії однотипних убивств, нехай і скоєних у різних районах міста, знайдена причина не наближає до встановлення вбивці. Навіть не окреслює кола підозрюваних.

Картина вимальовувалась така.

Чотири тижні тому у себе в однокімнатній квартирі була знайдена задушеною жінка середнього віку. Вона працювала касиром у супермаркеті, давно розлучилася з чоловіком, жила в квартирі, успадкованій від померлої бабусі. Нічим особливим не виділялася і, за словами тих, хто її знав, дуже хотіла влаштувати особисте життя. Будучи від природи трохи сором’язливою, жінка, освоївши комп’ютер, почала давати оголошення в Інтернет, шукаючи порядного чоловіка для серйозних стосунків.

Коли її знайшли на розібраному ліжку, голою і задушеною, стіл на кухні був накритий для інтимної вечері на двох.

Висновок лежав на поверхні: хтось, із ким самотня дама познайомилась у віртуальному світі, прийшов на вечерю і задушив її. Причому фізично жертва не постраждала: слідів насильства експертиза не виявила. Та й страви, хоч як це дивно, лишилися в первозданному вигляді: ніхто нічого не їв.

Виглядало, чоловік заходив, вітався, і дуже швидко, навіть не спокусившись вечерею, переходив до справи. Тобто, хазяйка квартири невідомо з якої причини розстеляла ліжко, роздягалася і покірно, без опору, чекала, поки страшний гість задушить її.

Або так — або дії жертви не мали жодного пояснення.

Спроби переглянути електронну пошту вбитої виявилися марними. Всі вхідні, отримані листи, а також чернетки вбивця перед тим, як піти, видалив. А поштову скриньку, де могли зберігатися копії, старанно почистив. Звісно, жодних відбитків пальців та інших слідів він після себе не лишив.

Спочатку, поки не сталося наступного вбивства, «убійники» товклися на місці, відпрацьовуючи наперед безперспективні версії, аби демонструвати бодай якусь ефективність роботи. Та рівно за тиждень аналогічним способом та за аналогічних обставин вбили ще одну жінку. Теж самотню. Щоправда, знімала квартиру, власної не мала. Теж середнього віку, лише три місяці не дожила до тридцяти восьми. Теж пересічної зовнішності: не красуня, але й не потвора. Також, за інформацією колег та подруг, шукала серйозних знайомств через Інтернет. Років десять як розлучилася, дітей Бог не дав. Працювала бухгалтером у невеличкій фірмі. Гола, на розстеленому ліжку, задушена.

На кухні — вечеря на двох.

Потім, коли кількість убитих самотніх жінок, котрі старанно накривали стіл для свого фатального гостя, налічувала вже чотирьох, начальник управління карного розшуку оголосив у відділі тотальну мобілізацію. Свої ідеї щодо негайного пошуку маніяка мусив запропонувати кожен. І ось сьогодні, на традиційній ранковій нараді з начальником «убивчого» відділу майором Токарем, така ідея прозвучала.

Озвучила її Оксана Горчакова, слідча прокуратури. Вона вела цю об’єднану з чотирьох епізодів справу.

Її ідею начальник управління привселюдно кваліфікував як «казочку». Оксана, яка перед цим уже вислухала думку кожного з присутніх тут офіцерів, обмінялася з Токарем багатозначними поглядами. Майор витримав театральну паузу, тоді заговорив, старанно добираючи слова:

— Думаю, Оксана Михайлівна знає, що каже. Бо вона — жінка. Причому — самотня жінка середнього віку, їй легше стати не тільки на місце жертви, а й на місце вбивці.

— Так чого ж вона себе не запропонує як приманку? — роздратовано поцікавився господар кабінету.

— Тому, — терпляче пояснила Оксана, перехопивши ініціативу Токаря, — що я за цей місяць достатньо засвітилася і перед телекамерами, і взагалі — перед журналістами. Наш серійник — хто завгодно, лишень не ідіот. Він напевне відстежує все, що з’являється в газетах, Інтернеті та по телевізору про цю справу. Якщо я відчиню йому двері, він тут таки впізнає мене. Слід діяти напевне, аби приманка не викликала в нього підозри.

— Нехай, — начальник управління повів плечима, ніби погони форменого кітеля раптом почали йому тиснути. — Давайте від самого початку. Докладно, в деталях: як пропонуєте його спіймати…

2

— Не боїтеся? — запитала Оксана.

Жінка не відповіла, тільки нервово глипнула на циферблат настільного годинника, сувеніра у формі смаженого млинця.

У цій невеличкій квартирі їх було троє: сама слідча Горчакова, старший лейтенант Ігор Душний, опер з «убивчого» відділу, і Галя, хазяйка, ровесниця Оксани, самотня жінка середнього віку та пересічної зовнішності. Саме таких любить роздягати і душити серійний маніяк.

Ідея Оксани оригінальною не була — зловити вбивцю на живця, влаштувавши йому пастку. Але сама вона, хоч і підходила за всіма ознаками, в ролі приманки для маніяка себе не бачила.

Не тому, що чогось боялася.

Навпаки, слідчу Горчакову позаочі називали «тітка з яйцями». Та й сама вона іноді обмовлялася, що мусила народитися мужчиною. Принаймні, хлопчачі замашки в доньки розвивав ще батько, офіцер танкових військ. Як вірити в теорію індійських йогів про реінкарнацію, часом зауважувала Оксана, то в минулому житті вона точно була чоловіком-воїном.

Звісно, все це сприймалося як жарт, та в кожному жарті, як справедливо кажуть, є дещиця правди.

Отже, пояснила слідча Горчакова, серійний убивця напевне відстежує оголошення про знайомства в Інтернеті й веде кілька листувань водночас. Бо, як уже відомо, всі чотири жертви досить довго спілкувалися зі своїм новим знайомим