Третій рівень. Короткі історії - Андрій Анатолійович Кокотюха

Крейзі грався пістолетом.

— Не все? Ви про що?

— Замовники. Їм же треба явити мій труп.

— Я й тут придумав. Залагоджу. Та давайте спершу закриємо фінансове питання.

— Гаразд. Несу.

— Ви не зрозуміли. Проведіть.

Голос не заперечував — рушив через вітальню ліворуч, до наполовину прочинених дверей. Біля них Крейзі притримав господаря за плече. Штовхнув двері носаком, рвучко ступив усередину. Невелика, проте затишна спальня. Нічого зайвого: щільно зашторене вікно, велике, наполовину розібране ліжко, вбудована шафа для одягу.

— Будуар.

— Подобається слово? Нехай собі, — Голос завмер у дверях.

— І де ж каса? Під матрацом?

Лев Якович мовчки кивнув на шафу.

Крейзі різким жестом відсунув скляну стулку.

Побачив прямокутний неширокий сталевий сейф з цифровим замком.

— Скільки там?

— П’ятдесят тисяч. Чи шістдесят.

— Доларів?

— Вибачте, дурне питання.

— Прошу, — дулом вказав на знахідку.

Голос тримався вже не просто спокійно. Навіть по-хазяйськи, повертаючи собі панівне становище. Ставши між шафою і кілером, ніби забув про існування небезпечного гостя. Звично набрав потрібну комбінацію. Хотів відчинити сам, та Крейзі зупинив вигуком:

— Куди!

— Щось не так? — господар озирнувся здивовано.

— У вас там тем може лежати зброя.

— Або жива гадюка, — підхопив Голос. — Я саме збирався жбурнути нею у вас.

— П’ять кроків назад.

— Бога ради!

Виставивши перед собою розкриті долоні, Голос слухняно позадкував.

Крейзі став на його місце.

Вільна — ліва — рука відхилила прямокутне дверцятко.

Кілька грошових пачок у банківських упаковках, лежали одна на одній.

— Не обдурили, — Крейзі задоволено клацнув язиком.

— А ви своїх наймачів — так, — вирвалося в Лева Яковича.

Пальці легенько штовхнули дверцята, причиняючи, але не до кінця.

Крейзі розвернувся до Голоса всім корпусом.

— Хто вам сказав, що я когось збираюся дурити? Я завжди виконую завдання. На війні не можна інакше.

— Щойно нагадали — війна ні до чого, — голос бізнесмена ледь здригнувся, реагуючи на лихе передчуття.

— Справді. Роботу, на яку підписався, треба виконувати завжди й за будь-яких умов.

— Ви… Як вас там… Ви ж обіцяли залагодити…

Лівою рукою Крейзі стягнув із голови балаклаву.

— Дівчина не бачила мого лиця. Вам можна. Бо краще бачити, хто вбиватиме. Смерть теж повинна мати якесь втілення.

— Ви обіцяли!

— Обіцяв — і виконую. Мені справді треба явити ваш труп. Сейф зачиняється автоматично, бачу. Дівчина знає, скільки там грошей?

— Знає!

— Не страшно. Повісить їхнє зникнення на мене — їй однаково не повірять. Бо на мене все можна списати. Але й не шукатимуть касу. Дозволять їй зникнути. Ще й Рита навряд дурна. Не оголосить реальної суми. Ні, Леве Яковичу, мене не викриють у крадіжці. Не хвилююся.

Голос повільно опустив руки.

Стиснув кулаки.

Набичив голову, мовби готуючись до останньої відчайдушної атаки.

Більше Крейзі не було про що з ним говорити.

Підняв озброєну правицю.

Палець уже тиснув спуск.

Постріл.

10

Нічого не сталося.

Лише хлопок, не гучніший, ніж бахкає іграшковий пістолет. Нічого не розуміючи, точніше — не бажаючи розуміти, — Крейзі знову і знову давив на гачок. Спершу ще цілив у пана Голоса, який дивився на нього, мов дослідник на комаху. Потім — хаотично водив дулом по периметру. Після шостого хлопка курок лише сухо клацав.

— Набої холості. Та ви вже самі зрозуміли. Мали б перевірити, — повчально зауважив Лев Якович.

— Я… Мені… — Крейзі не знаходив слів.

— Ви цілковито довірилися нам.

Аж тепер він побачив на порозі спальні Савосту.

Той стояв, спершись плечем на одвірок, руки схрестив на грудях. Змірявши поглядом збентеженого, в один момент розчавленого найманця, він став поруч із Голосом. Потиснув йому руку, повів далі:

— Третій рівень. Ви не пройшли його. Не витримали випробування спокусою. Саме для того вам пропонували такий мізерний гонорар. Ви ж могли не домовлятися з мішенню. Якби пальнули відразу — ласкаво просимо в родину. До речі, знайомтеся. Лев Якович Голос, мій заступник із внутрішньої безпеки.

— Великі фірми, подібні до нашої, мають найперше дбати про внутрішню безпеку, — легенько вклонився Голос.

— То це… То ви…

Крейзі перехопило подих. Чавлячи уривки слів, він не чув сам себе.

— Ми підготували цю невеличку виставу саме для вас, — визнав Савоста. — Чесно кажучи, щось подібне пропонується іншим кандидатам. Ви не найгірший, браво. Охоронців нейтралізували дотепно. Ваш фокус зняли на відео. Тепер будемо показувати на наших тренінгах. Хай бійці вчаться.

— Зйомка? — Крейзі все ще відмовлявся вірити власним очам та вухам.

— За вами стежили весь час, — сказав Голос. — Як ви думали?

— Ніяк…

— Неправда. Якось ви думали, — знову включився Савоста. — Лиш не до кінця. Ви, любий друже, прийняли без найменших сумнівів усе, що ми вам згодовували. Хоча мусили самі, задля власного спокою, перевірити особу мішені. Ви отримали легенду, та вона не була нічим підкріплена. Аби ви почали хоч трошки перевіряти нас, я б уже поставив вам плюс. Проте ви тішилися. Вам зручно, коли за вас, найманця, роблять велику частину вашої роботи. Я обіцяв вивести вас на ціль — і ви вирішили не докладати жодних додаткових зусиль. Навіть не пересвідчилися, що набої бойові. Та все одно, такому вчать. Ми б учили — аби ви не шукали собі додаткового заробітку. Не домовлялися з жертвою. Робили свою роботу, хай гонораром не задоволені.

— Ви зрадили, — зітхнув Голос. — На жаль, після такого вам не можна довіряти. Питання?

— Тут усе несправжнє? Рита в кухні, двоє охоронців…

— Навпаки. Справжнє все, крім легенди про бізнесмена Голоса, — мовив Савоста. — Ось це — його квартира. Рита — не коханка, молода дружина. Будинок на Осокорках — їхня дача. Навіть про дружину й дочок за кордоном правда. Просто вони давно розлучилися, залишившись добрими друзями. Квартира на Оболоні — наша службова. А тих охоронців, яких ви сьогодні зробили, справді найняли через іншу фірму. Втемну, як вас. Вони теж думали, що бережуть бізнесмена. Тільки їм і не треба знати більше, пхати носа в чужі справи.

— Поліна Петрівна, справжня вдова військового, — додав Лев Якович. — Щойно ви почали бігати разом, ми зрозуміли ваш хід. Вирішили трохи підіграти, всі разом. Аби спростити задачу, підвести до потрібного результату швидше. Єдине, чим я перейнявся — коли ви почали шукати снодійне. Моя добра приятелька могла не витримати сильного препарату.

— У ампулі був безпечний вітамін, — сказав Савоста. — Не завжди треба вірити написаному на упаковці. Тим більше, якщо купили не самі, а отримали через когось.

— Через ваших людей! — розпачливо вигукнув Крейзі.

— Ще одна маленька деталь, якою ви знехтували. Хоча, — погодився Голос, — як би ви перевірили? Хімічний аналіз чи ще щось… Але якраз тут