Хочу тільки тебе - Світлана Литвиненко
-Сміливіше проходь люба племінничко,- Герман Федорович підвівся із-за свого робочого столу та зустрів Кіру біля дверей, провів її до дивану на якому сидів гість,- з Тимуром Андрійовичем ти вже знайома. Сподіваюся вам вдалося поладити?
-Дядечко, я зовсім нічого не розумію, навіщо ця зустріч і чому ви такі питання задаєте?- Кіра насторожилася сідаючи поруч з Тимуром на диван.
-Наважуюся думати, що тобі Кіро приємно знову зі мною зустрітися, так само, як і мені з тобою,- Тимур поставив недопиту чашечку з кавою на журнальний столик, який стояв напроти дивану,- я звернувся до твого дядечка з проханням, щоб мені показали місто. Щоб я зміг вибрати територію на якій все-таки побудую майбутній міні-готель. Бажано на березі річки, яка протікає вашим містом. Я запитав у Германа Федоровича, чи може влаштувати мені екскурсію ваша племінниця?
-А я відповів, що моя племінничка не відмовить у цьому проханні і залюбки прогуляється з вами,- Герман Федорович з надією подивився Кірі в очі, ніби благаючи її не відмовляти.
-Але чому саме я? У мерії, безперечно, достатньо працює людей, які цим могли б зайнятися,- почала було відмовлятися Кіра та потім помітила, як сильно засмутився дядечко, який знову сів за свій стіл і тоді передумала,- добре, я згодна.
-От і чудово, що ти згодна,- повеселішав мер,- сподіваюся, що тепер ви Тимуре Андрійовичу цілком задоволені?
-Більше ніж ви уявляєте,- Тимур і справді був радий,- Кіро, дякую тобі. Я ціню твою чуйність.
-А хіба я маю вибір?- та це питання, яке задала Кіра, чоловіки пропустили мимо своїх вух.
Вона сіла до машини Тимура, злегка розстебнувши свій темно-синій пуховик, поправила білу шапку з балабоном. Намагалася відігнати усі думки, які тільки лізли у голову. Кіра то гадала, що більше не побачить його, що не буде ніякого продовження, а тут…
-Чому затихла?- запитав Тимур, який рушив з місця та помірно поїхав містом.
-У мене бракує слів,- відразу підвищила тон свого голосу Кіра.- І у мене до тебе одне єдине запитання. Навіщо все це?
-Давай спочатку доїдемо до місця призначення. Прогуляємося берегом річки і я тобі розповім навіщо і чому.
День видався доволі морозним. Сніг рипів під ногами. Сяяв від променів сонця, яке тільки- но з’явилося на небі. Кіра з Тимуром вилізли з машини, яку він припаркував на узбіччі розчищеної від снігу дороги. Снігоприбиральні машини постійно працювали у місті, забезпечуючи безпечний рух транспорту. Куди не глянь все було покрито білим, пухнастим снігом. Гілки дерев нагнулися під вагою снігового покрову, а кущі засипало повністю снігом, перетворивши їх на снігові намети. Річка замерзла, вкрившись товстим шаром льоду. Де-не-де на кризі сиділи рибалки.
-Хороше місце,- сказав Тимур подивившись навкруги,- а природа-то яка. Краса. Можемо спуститися ближче до річки і постояти на кризі, але для цього треба занурити свої ніжки у сніжок. То як, не проти?
-Не проти. Та я впевнена, що ми сюди приїхали не природою милуватися і зовсім не місце під будівництво шукати. Я гадаю, що місце вже давним-давно вибране,- Кіра вслід за Тимуром ступила на кригу.
-А ти розумна Кіро і догадлива. У мене до тебе є пропозиція, на яку я б хотів щоб ти відразу погодилася,- Тимур засунув свої руки у кишені своєї дублянки.- У мене є дідусь, якому нещодавно виповнилося дев’яносто п’ять років. Ще літом був невгамовним, а зараз повністю прикутий до ліжка. Хвороба взяла своє. Лікарі запевняють мене, що він довго не протягне і тому потрібно бути готовому до всього. І про це я дізнався тільки сьогодні зранку. Коли до мене зателефонував лікар, який постійно стежить за здоров’ям мого дідуся.
-Тимур, я тобі звісно співчуваю. І мені шкода, що твій дідусь хворіє,- Кіра перевела свій погляд з рибалок на нього,- тільки я ніяк не розумію, навіщо ти мені про це розповідаєш. Яке це має відношення до мене?
-Зараз ти все зрозумієш, якщо дослухаєш до кінця. Не замерзла? Може повернимося до машини?- турбота відчувалася у голосі Тимура та дівчина цього не оцінила, бо напруга у ній зростала щохвилини від недоброго передчуття.
-Не тягни, кажи далі.
-Дідусь хоче, щоб я пожив у нього, побув з ним. Можливо до кінця його життя. А ще хоче, щоб я не сам до нього приїхав, а зі своєю дружиною. Він не знає, що моєї дружини більше немає. Не став я йому цього розповідати, щоб не тривожити його. Отож дідусь і зараз гадає, що я щасливий у шлюбі. Я одружився півтора роки потому, але дідусь тоді не зміг прилетіти в Україну із Франції на моє весілля. Тому моєї дружини в живу він не бачив і на світлинах теж. Бо він майже втратив зір за попередні десять років. Тільки з моїх описів, міг скласти у своїй уяві її образ. А тепер він хоче з нею познайомитися, поспілкуватися. Не перебивай Кіро, дай я закінчу,- Тимур помітив, що Кіра хотіла вже виказувати свої припущення та він не дав їй змоги це зробити,- я не можу відмовити своєму дідусеві у його проханні, бо він важлива людина у моєму житті. Я пообіцяв йому, що приїду до нього зі своєю дружиною. І що ми разом по живемо у нього скільки знадобиться. Я хочу Кіро, щоб ти вийшла за мене заміж і поїхали зі мною.
-Ти хочеш, щоб я прикинулася твоєю покійною дружиною?-Кіра не просто була здивована, а прямо шокована почутим.- Хочеш, щоб я по-справжньому, тобто офіційно вийшла за тебе заміж?
-Саме так,- підтвердив Тимур,- побудеш моєю законною дружиною деякий час. А потім, коли повернимося в Україну розлучимося і розійдемося кожен у свою сторону.
-Та з чого ти взяв, що мене може це зацікавити і я погоджуся допомагати тобі у цій авантюрі. Невже тобі більше немає до кого звернутися? Ну, звісно,- здогадалася Кіра і розвернулася, щоб вийти на дорогу,- мабуть я схожа на твою померлу дружину. Попадаю під той опис, який чув твій дідусь. Але відразу тобі кажу, що ні. Так що ти дарма витратив свій час.
-Твоя послуга не буде безкоштовною,- поспішив запевнити Тимур, повертаючись слідом за Кірою до своєї машини,- міні-готель який я побудую у вашому місті буде належати тобі, а ще я оплачу всі борги твого дядечка і він збереже своє місце на посаді мера. Твій дядько розраховує на твою розсудливість.
