Лялька, або Бухгалтер на вимогу - Анна Пахомова

-Дякую. – я узяла рецепт. Рука здалась мені дерев’яною.

Ми нарешті  вийшли з Артуром  в коридор.

- Давай що там лікар написала, - попросив у мене чоловік. – На виході є аптека.

Я простягнула йому папірець. Журба виглядав пригніченим. Він не вибачався, тільки командував. Хоча тепер, коли правда відкрилась і стало очевидно, що я не працювала у Котовського він би міг перепросити. Але вочевидь чоловіку начхати на мої почуття. Хто я? Іграшка? Лялька для його примх? Не важливо в якому стані я до нього потрапила.

Я притулилась до холодної стіни, і дивилась, як Артурова спина в голубій футболці зникає за дверима аптеки. А потім стрімко ледь не зриваючись на біг пішла до виходу з клініки. Бачити його не хочу. Я летіла повним ходом до зупинки, і мені можна сказати пощастило, бо застрибнула в маршрутку в останню мить.

Зараз не хотілось думати яку дурницю я утнула. І що буде зі мною, якщо я справді завагітніла. Зараз я відчувала себе такою замореною, витиснутою, розбитою і нещасною, що все інше було не важливим. Тільки б сховатись подалі від його важкого погляду, і не чути й далі байдужі команди.

Раптом прийшло якесь розуміння – я помилилась в ньому. Він егоїстичний тиран, а не герой з сяючим ореолом. Я і раніше знала, що покохала міф. Але тільки зараз мені наче пелена впала з очей. Я зовсім не знаю людину, на чиє фото я ледь не молилась. І найгірше – волію ніколи вже і не пізнавати його далі.

Дивно як воно буває  в житті. Ти когось любиш. І вважаєш, для того, щоб змінились твої почуття людина має вчинити якийсь значимий вчинок. Щось дуже погане – щоб перекреслити всю любов. Але насправді все інакше. Просто в одну мить в тобі наче ламається якась кнопка. Раз. І ти позбуваєшся рожевих окулярів. Раз. І ти не відчуваєш нічого окрім байдужості і бажання позбутись власноруч сплетених тенет.

Я вийшла з мікроавтобуса біля свого будинку, і попленталась додому. Хочу помитись як слід. Перепросити у мами. Вимолити її пробачення.

- Віолетта! – почуття провини ледь не збиває мене з ніг. – Слава Господу ти прийшла додому!

- Мам, пробач, - ледь чутно одними губами шепочу я, роздивляючись змарніле обличчя своєї мами. Глибокі зморшки і запалі очі. Я найгірше дитя в світі. Готова понести будь-яке покарання.

- Те що ти зробила, - мати зітхає, і що дивно не кричить на мене. В приміщенні витає стійкий аромат ліків, і я розумію, що скоріш за все мама напилась заспокійливого. – Те що ти зробила, у мене не вкладається  в голові. Чому Господь так мене карає? А, пастирю Миколаю? – гучніше гукає вона, і я помічаю під ногами чуже чоловіче взуття.

Як думаєте, що зробить далі Артур? І що буде з Віолеттою?