Будеш мені нареченою - Анна Пахомова
- Людо, ти маєш мені бодай щось пояснити, - Тимур приніс алкоголь і простягнув мені келих з коньяком. - Випий, ти вся тремтиш, органіщму треба трохи розслабитись.
Я кивнула. Зробила ковток, не відчуваючи смаку і гіркоти.
- Я пам'ятаю, як носила дитину, - нарешті сказала я. Вичавила з себе ці слова.
- Ну звісно, і у тебе є Арсен…
- Він не мій син! - перебила я Тимура. - Він син Андрія! Не мій!
Тимур спохмурнів. А я не знала як йому пояснити, що мені просто хотілось їх обох врятувати. Андрія і Арсена. Врятувати, бо так я відчувала, що викупляю якусь власну глибинну вину. Щось жахливе, скоєне мною вимагало розплати. Тому я з усіх сил дбала про Андрія, добиралсь щоб він забрав з пологвого будинку дитину однієї з його подружок, коли та відмовилась від дитини. Я стала Арсену кращою матір'ю, яка тільки може бути. Я любила його. Але розплата все одно мене наздогнала.
- Людо, ти не думаєш, що треба мені все розповісти з початку? - Тимур сів навпроти мене і взяв мої руки в свої. Почав розтирати мої кисті. Його тепло було зовсім поруч, і я раптом усвідомила, яких дурниць наробила. Якщо Тимур знатиме всю правду про мене, він може мене покинути. А я люблю його і не уявляю, як буду жити без нього. Без його турботи, ласки. Навіщо я його підпустила до себе так близько? Навіщо дозволила всьому цьому відбутись? До горла знову підкотив клубок.
- Я не знаю початку, - нарешті сказал я.
Але Тимур не збирався мене облишити в спокої.
- Людо, ти знаєш, як я до тебе ставлюсь. І зараз я бачу - ти на межі істерики. Тож поясни мені бодай щось! - в його голосі з'явилися нотки відчаю. - Я дуже хочу якось тобі допомогти.
- Я вийшла заміж за Андрія, - почала я розповідати. - Але я не знала, що задля цього він покинув вагітну жінку. Та нещасна, вона була геть… у неї вже було троє дітей. І відносно кожного з них вона була позбавлена батьківських прав. Тож народивши вона відразу відмовилась від Арсена. І я наполягла, щоб Андрій визнав дитину та ми її усиновили. То ж я не народжувала Арсена. Але люблю його як власного сина, - додала я.
Після зізнання справді стало легше.
- А чому не казала про це раніше? - нахмурився Тимур.
- А що б цу змінило? Арсен мій син, якщо не по крові, то по духу, - я знову випила коньяку. Тепло від нього нарешті стало розливатись нутрощами, і тремтіння в кожній клітинці почало спадати.
- Ти маєш рацію, - кивнув Тимур. - І ти вчинила дуже правильно, коли не залишила його в дитячому будинку. Але чому тоді тебе так схвилювала ця смс? Ти що маєш дітей? Скільки тобі років, Людо? Коли б ти встигла народити? - він скептично посміхнувся.
- Ти кажеш слушно, - я посміхнулась кволою посмішкою. Поступово заспокоюючись я і сама не могла втямити, чому я так перелякалась. Але коньяк схоже непогано впорався з моїми нервами.
Решту дня я ще ходила в подавленному настрої. Але вже не ридала. Від спроб згадати, чому мені уявляється стук дитини в животі, у мене починала боліти голова. Невідомий мені більше не писав цього дня. І я вирішила, що все що відбувається й справді не має жодного значення.
Аж поки не лягла спати. Вночі мені снились справжні жахіття. Тож коли я прокинулась мокра від поті, і сіла н аліжку, зроуміла лише одне. Треба негайно тікати від Тимура. Поки він сам мене не вигнав.
А він точно мене прожене. Навряд чи він зможе жити з таким чудовиськом як я. Я й сама жити з собою не змогла. Тому придумала собі інше життя. Не те, яке було в дійсності.
Я втомлено підійшла до дзеркала і поглянула туди. Там стояла надзвичайно красива дівчина з блідою шкірою і білими як сніг косами. Вона манила і зачаровувала своєю ідеальною зовнішністю. На її ангельське личко і пружну фігуру завжди задивлялись. Цу було даром. І прокляттям.
Сусід, який жив поруч першим помітив що з дитини я перетворююсь на красиву кралю. Він носив мені шоколадки, перестрічав, коли я поверталась із школи. В своїй наївності я й подумати не могла, що у людини зовсім не лагідні наміри відносно мене.
Я запюлющила очі, аби не бачити обличчя, яке ненавиділа понад усе у світі. Це через нього все.
Якби я була трішки страшнішою, я б не пережила те, що пережила тоді. В свої дванадцять років.
Я знову лягла в ліжко, обдумуючи ситуацію. Тимур не має знати. Він відвернеться від мене одразу ж. Я так чи інакше втрачу його. Тож треба піти з гідністю. Я обережно зняла надзвичайно красиву каблучку, яку носила увесь цей час. ВІдразу стало незатишно, холодно. Моє рішення розбивало мені серце.
Але воно було твердим. Завтра ми з Арсеном поїдемо до бабусі. З матір'ю я не дуже хотіла контактувати. Проте зараз вона бул єдиною людиною, в якої я могла сховатись. На якийсь тиждень, поки біль в серці стане терпимим.
Треба пережити цей новий удар долі. Я знала, що рано чи пізно щось станеться. Такі як я недостойні справжнього кохання і хепі-ендів. Я не заслуговую цього. Я не зробила абсолютно нічого хорошого в своєму житті, то з якого дива мені б отримати такого чоловіка як Тимур?
Він має примиритись з своєю Мариною - вона теж лікарка, вона сама казала, що змінилась, а отже з Тимуром вони стануть ідеальною парою. Тільки так. А така як я зіпсує йому і репутацію і кар'єру. Просто страшно уявити, що буде з його посадою, якщо стане відомо про мене і мою брудну білизну всьому місту. Тимура й з лікарні можуть звільнити через це. Отже треба вберегти його від помилок.
Я лежала. дивилася в стелю, і знову й знову переконувала себе, що чиню правильно. Що так буде краще для всіх. А обличчя заливали сльози.
