Компромат на замовлення - Стейсі Браун

Кавовий аромат змусив мене розплющити очі. За вікном вже був день. Я скинула ковдру з себе і подивилась навколо.

- Я що, заснула? – здивовано спитала сама себе, встаючи з дивану.

Мабуть почувши мій голос, з кухні вийшов Яр. Він був лише в піжамних штанях, чим змусив мене відчути палке збудження й зашарітись від того.

- Нарешті прокинулась, - задоволено промовив він і підійшов до мене ближче, - я лише на 5 хвилин тебе лишив тут, а ти вже заснула. Добре спалось?

- Нормально, - відповіла я, розтираючи шию, яка трохи зомліла на диванних подушках, - дякую, що укрив мене.

Він нахилився нижче до мого обличчя, майже торкаючись губ:

- Я б залюбки сам тебе зігрів, але диван замалий, тож довелось задовольнятися ковдрою. Не хотів тебе турбувати, ти так солодко спала.

- Вчора був складний день.

- Розумію, - на мить ставши серйозним відповів він, але одразу скинув з себе смуток і бадьоро додав, - але більше ти на дивані спати не будеш.

- А де я маю спати?

- В ліжку.

- В тебе є ще одна спальня?

Він подивився на мене, наче я сказала якусь нісенітницю, а відвела погляд розуміючи на що він натякає. Ніжним дотиком він торкнувся мого підборіддя й повернув мій погляд на нього. Його блакитні очі знов стали темними.

- В цій квартирі лише одна спальня, і лише одне ліжко.

- Угу, - не знаходячи слів блідо промугикала я.

Мабуть відчувши мою напругу, він став серйозним і промовив:

- Не турбуйся, я буду спати на дивані.

- Яре, - я схопила його за руку, коли він вже збирався відсторонитись від мене, - вибач… просто останнім часом відбулось стільки всього… і наші стосунки… все дуже швидко.

- Я розумію, - м’яко пригорнувши мене до себе, додав він, - тому я не хочу тиснути на тебе. Я буду в твоєму ліжку, лише коли ти сама про це попросиш.

Мені було ніяково й дивно чути це, адже я ніколи не була в стосунках і просто не розуміла як себе поводити. Єдине я знала точно, мені шалено подобається Ярослав, мене тягне до нього наче магнітом. Але я завжди діяла за розумом, і це вперше коли я щось роблю за серцем. А серце моє кричить й благає віддатись йому прямо тут і зараз. Та здоровий глузд відмовляється сприймати почуття, що невпинно зростають. Я була вдячна Яру за те, що він не примушував мене до чогось, хоча кілька днів тому я була зовсім іншої про нього думки.

- Дякую, - несміливо промовила я.

Він усміхнувся, притиснув мене міцніше до себе й ніжно поцілував.

Після ранкової кави Яр поїхав на роботу, а я мала залишатись в його квартирі й займатись хтозна чим. Хоч він і залишив мені меню з ресторану, що був в будинку, мені хотілось їсти щось звичне для себе. А в нього в шафах та в холодильнику взагалі не було нічого. Схоже він ніколи не готує. Тож зібравшись я вийшла й попрямувала до найближчого супермаркету.

В процесі вибору свого сніданку, я вирішила, що треба купити більше їжі, адже я залишусь в його квартирі не на один день. Промайнула ідея віддячити йому вечерею. Тож накупивши дві величезні торби їжі я повернулась до нього додому.

Тільки-но я переступала поріг, я задзвонив мій телефон. Взявши слухавку, я почула стурбований голос Кріс:

- Привіт. А чому ти не на парах?

- Привіт, Кріс, - тяжко видихнувши промовила я, - мене не буде певний час ні в гуртожитку, ні в універі.

- Щось сталось?

- Як тобі сказати… мені краще зникнути зараз, - не хотілось брехати подрузі, але й розказувати їй деталі, наражаючи на небезпеку я теж не могла, - але для всіх, я дуже сильно захворіла й мені краще ні з ким не зустрічатись.

- Ти мене лякаєш, - серйозно промовила вона, - де ти?

- Кріс, не переживай, я в безпеці.

- Це все через Біловодського?

- Він до цього причетний, але головна моя проблема – це замовник.

- Знала я, що твоя робота колись зіграє з тобою злий жарт. – пробурчала вона.

- Це я тепер теж знаю. – сумно вирвалось з моїх вуст.

- Як довго тебе не буде? – продовжувала розпитувати подруга.

- Не знаю, але не довго. Бо якщо я закину навчання, потім не виплутаюсь з того всього.

- Ну добре. Я тобі тоді конспекти сфотографую і скину.

- Дякую.

- Мені вже час бігти на пару, я потім наберу, добре?

- Так, звичайно. Бувай.

Поклавши слухавку, я почала нервувати через навчання й планувала коли ж мені можна буде повернутись до звичного життя. Хотілось би повернутись додому хоча б за тиждень. Але перед тим, як щось планувати, варто було поговорити з Яром.

Добре, що я вирішила зайнятись чимось, приготування їжі зайняло в мене майже півдня. Й коли наближався вечір, я вдягла вечірню сукню, яку, навіть не розумію для чого, взяла поспіхом, коли збирала речі. Трохи підправивши макіяж, я милувалась своїм зображенням в дзеркалі. Хотілось виглядати якнайкраще, хотілось знов відчути на собі голодний погляд Яра.

Через деякий час, вхідні двері відчинились й я вийшла в вітальню. Яр стояв в коридорі і роззувався. Коли він повернув погляд на мене то завмер і мовчки дивився. Його погляд моментально став темним і загадковим. Це була саме та реакція, на яку я сподівалась. Під його пронизливим поглядом моє серцебиття пришвидшилось, а повітря катастрофічно забракло.

- Чим я заслужив таку красу? – промовив він крокуючи до мене, - ти виглядаєш приголомшливо.

-  Дякую, - ледве встигла промовити в той момент, як Ярослав впився в мої вуста жадібним поцілунком.

Моїм тілом пройшовся струм. Його близькість й солодкі поцілунки позбавили змоги думати. Мої руки міцно схопили його плечі. Втамувавши спрагу поцілунком, ми подивились один на одного:

- Будь обережна. Я можу і звикнути до такого прийому, - промовив він, обводячи мене очима.

Його слова потішили мене й змусили червоніти, тож я посміхнулась й вирішила змінити тему:

- Ти голодний? – взявши його за руку, я потягнула його за собою на кухню.