Шість невдалих побачень - Ангеліна Кріхелі

Увесь учорашній вечір він ніяк не міг забути її очі й солодкий стогін, коли йому вдалося позбавити її тортур незручними, тісними туфлями. Довелося піти з роботи раніше, визнаючи свою неспроможність повноцінно працювати. Не міг дати собі пояснення такому раптовому прояву нетипової для нього прихильності. Звик сприймати роботу як порятунок від будь-якого душевного болю і будь-яких тривог. Став трудоголіком, підмінивши всі інші галузі життя улюбленою діяльністю.

У кафе, а раніше і в нічний клуб, приходило чимало прекрасних дам. І кожна з них милувала око, а іноді й тішила розум вигадливою бесідою. І його це влаштовувало. З ними не хотілося більшого, не з'являлася жага порушити межі особистого простору, прочинивши хвіртку до власної душі. Аж до вчорашнього вечора.

Коли вона пішла, картав себе за дурість. Адже не запитав навіть, як її звати. Що вже казати про номер телефону! Але не міг же він після невдалого її побачення виявляти так відверто знаки уваги. Можливо, жінку б поранила така поведінка з його боку. Імовірність побачити її знову впевнено сповзла до нульової позначки. І ось диво сталося. А він стоїть перед її столиком, прокрутившись у ліжку половину ночі без сну, і не може вимовити жодного слова. Так захоплений спогляданням іскринок у її очах.

— Я вам хотіла подякувати. За те, що виручили вчора, — зніяковіло вимовила.

Він кивнув і ковтнув клубок, що підступив до горла.

— Я... — почала вона, злякавшись його мовчання.

У цей момент до столика підійшов анонсований Жанною Ігор. Анфіса замовкла, впершись поглядом в одну герберу в його руці. Другу руку він тримав у кишені. Зупинившись біля столика, здивовано втупився на ймовірну фаворитку.

— Анфіса? — дещо здивовано перепитав.

Красько потихеньку сповзла спинкою дивана, обтяжена іспанським соромом одночасно за витівки подруги та поведінку чергового горе-кавалера. Міг би ще в головному уборі хизуватися в приміщенні, чого вже там.

Учорашній букет вона передарувала дорогою додому старенькій із сусіднього під'їзду. Це навіть передаровувати рука не підніметься. Так уже, справді заможні чоловіки. Ось розповість Жанці, нехай подруга знімає пов'язку з очей і реально дивиться на світ.

Вадим перевів погляд на відвідувача, насилу стримавши розчарований вигук. Усе ясно, дама намагається влаштувати особисте життя. Он який попит має: що не вечір, то новий кавалер. Серце, яке до цього відстукувало чечітку, різко смикнулося від здивування і засмучення і сіло на своє місце, опустивши руки.

— Анфіса, — тихо простогнала жінка.

Найбільше у світі хотілося сховатися зараз від жахливого відчуття безглуздості того, що відбувається. І від цього страждально-розчарованого погляду адміністратора кафе.

Вадим окинув прибулого поглядом і ледь утримався від скептицизму в голосі, уточнюючи:

— Будете щось замовляти?

— Я щойно прийшов, — роздратовано фиркнув той. — Яке тут замовлення? Дайте віддихатися хоча б. А то налітають усі. Що в магазині, що в кафе. Одразу «Що вам?»

— Прошу вибачення, — легко схиливши голову з винуватою посмішкою, адміністратор зробив крок убік.

Анфіса раптово подалася в його бік ій імпульсивно схопила за руку, утримуючи на місці. Їхні погляди знову зустрілися. Здивовані, з надією.

Його ніби струмом пробило. Ні, вона все ж незвичайна. От тільки навіщо їй усі ці волоцюги? Хто напоумив її погодитися на такий принизливий захід, як примусове знайомство?

Жінка квапливо пробіглася очима по його уніформі, з радістю виявивши на грудях бейдж з ім'ям, якого ще вчора ввечері не було.

— Вадиме, — вимовила майже ласкаво, пробуючи ім'я на смак, дозволяючи вухам відчути його, як мелодію. Він здригнувся від хвилі емоційної насолоди, що прокотилася тілом. — А можна мені...

— Меню, — каркнув чоловічий голос навпроти, про який обидва встигли забути за ці секунди.

Прокашлявшись, адміністратор діловито кивнув, прямуючи до стійки по чергове видруковане меню, вкладене в шоколадного кольору теку з ніжно-бежевими візерунками.

— Мене Ігор звуть, — промовив хрипкий голос, остаточно руйнуючи картковий будиночок на березі моря.

Принаймні, у вухах шуміло від мани, що накотилася. І якщо це не хвилі, то що? Нісенітниця якась! Вдруге в житті бачить людину, а хочеться, щоб вона залишилася поруч назовсім. У якій, вибачте, якості? Соромно-то як! Анфіса ледь не сховала обличчя в долонях від почуття незручності, але вчасно стрималася. Адже кавалер міг вирішити, що ховається вона від нього. Це ж треба, як зголодніла душа за теплом, що кидається на першого зустрічного, який повівся адекватно і був досить ввічливий із нею. Виходить, Жанна має рацію. Їй потрібен чоловік. Терміново.