Вигнанці - Конан Дойл Артур

Наші правила гарні і для людей, кращих за нього. Як сказати "шури-мури" по-французькому? Я вже сам зумію поговорити з ним.

— Шкода, що ми виїхали так швидко, а то вони могли б повінчатися до від'їзду. Вона гарна дівчина, Ефраїм, і він теж хороший хлопець, незважаючи на те, що їх звичаї далеко не схожі на наші Ці люди, здається, ставляться до життя не так суворо, як ми, і, може, мають від нього більше втіхи.

— Ніколи не чув, що життя дароване богом людині для втіх, — промовив, похитуючи головою, старий пуританин. — "Долина смерті", по-моєму, — назва, що не пасує до майданчика для ігор. Життя — це місце злигодні і умертвіння плоті; ось що таке воно; життя повне гіркоти й несправедливості! Ми погані від самого початку, як річка, що бере початок з смердючого болота, і нам вистачає діла, щоб стати на шлях істинний, без помислів про втіхи.

— А мені здається, на світі все переплутано. відповів Амос. — Подивіться на це сонце, що ледве виглядає із-за дерев, на рожевий відблиск хмар, на річку, яка в'ється, мов рожева стьожка, позаду нас Все це таке гарне, таке приємне для наших очей. Багато разів, лежачи в лісі й курячи люльку, я почував смаковитість тютюну: красу пожовклих кленів, пурпур ясена," коли він вирізняється своїми яскравими барвами серед чагарника, і тоді зрозумів безглуздя людини, яка має сумнів у тому, що все це створено для нашого щастя.

— Занадто багато міркував ти, блукаючи цими лісами, — пробубонів Ефраїм Саведж, неспокійно вдивляючись у Гріна. — Гляди, хлопче, не постав надто великого паруса для свого судна і не довіряй занадто своєму розумові. Ти походиш від предків, які струсили порох Англії з ніг своїх, щоб не вклонитися Ваалові. Думай більше про те, що робиться навкруги, і не залітай надто високо. Але що це з стариком? Він сам не свій.

Старий купець, перегнувшись через поруччя, сумно дивився стомленими очима на сірий звивистий слід, який позначав дорогу в Париж. Адель піднялась на палубу і, не думаючи про майбутні тривоги й небезпеки, зогрівала худі похололі руки старика, нашіптуючи йому слова любові й розради. Вони допливли до того місця, де в тихій досі річці починав відчуватися прибій. Старий з жахом дивився на бушприт, що помалу здіймався в повітрі, і несамовито хапався за поруччя, ніби вони зникали з-під його рук.

— Все в руках божих, — шепотів він, — але, Адель, як страшно відчувати, що його рука" простягнута над нами.

— Ходімо зі мною, дядю, — промовив де Катіна, беручи старика під руку, — ви вже давно не відпочивали. Прошу тебе, Адель, іди спати, моя люба. Дорога була нелегка. Будь ласка, ідіть спати, — а коли прокинетесь — і Франція, і всі ваші тривоги будуть уже далеко.

Коли батько й дочка пішли з палуби, де Катіна підійшов до Амоса Гріна й капітана.

— Я радий, що умовив їх зійти вниз, Амос, — сказав він, — боюсь, що у нас будуть іще тривоги.

— Які?

— Он бачите сірувату смугу шляху, що йде вздовж південного берега річки? За останні півгодини я вже двічі бачив на ній силуети вершників, які мчали, ніби від погоні. Бачите, он там дзвіниці й дим… Це Гонфлер, і ті люди скакали туди. Тільки гінці короля можуть мчати так шалено в таку годину. О, гляньте, ось і третій!

На сірій смузі, що звивалася серед зелених луків, видно було темну пляму, яка рухалась надзвичайно швидко. Вона зникла за купою дерев і з'явилася знов, прямуючи до далекого міста. Капітан Саведж вийняв підзорну трубу і навів її на вершника.

— Е, е, — пробурчав він, ховаючи трубу. — Це солдат. Я бачу блиск піхов, що висять у нього з бакборта. Думаю, що вітер подужчає. З добрим норд-вестом ми скоро накиваємо п'ятами на Францію, а тепер кожна галера чи військове судно можуть швидко наздогнати нас.

Де Катіна, який погано говорив по-англійському і навчився розуміти цю мову в Америці, тривожно глянув на Амоса Гріна.

— Боюсь, що ми завдамо доброму капітанові неприємностей, — сказав він, — і що в нагороду за свою гостинність він може втратити заразом і вантаж і судно. Спитайте його, чи не схоче він висадити нас на північному березі. Маючи гроші, ми могли б пробратись у Нідерланди.

Ефраїм Саведж привітно й лагідно глянув на свого пасажира.

Молодий чоловіче, сказав він я бачу, ви трохи розумієте мою мову Скажу вам відверто, мене важко налякати. Кожен, хто плавав зі мною, підтвердить вам це. Я тільки міцніше стисну румпель і держу свій курс. Розумієте?

Де Катіна ствердливо кивнув головою, хоч, правду сказати, він не дуже зрозумів метафори моряка.

— Ми підходимо до цього міста і хвилин через десять будемо знати нашу долю. А тим часом послухайте-но пригоду, що покаже вам з якою людиною доведеться вам плавати. Ця пригода трапилась десять років тому, коли я ходив на "Швидкому", бригантині в шістдесят тони, між Бостоном і Джемстоуком; на південь я возив лісовий матеріал, звірячі шкури та хутра, а на північ тютюн і патоку. Одного разу вночі коли дув досить сильний південний вітер, суденце налетіло на риф миль за дві на схід від миса Чай пробило собі таку діру в дні, наче нас посадовили на. дзвіницю однієї з отих гонфлерських церков, і пішло на дно. Гаразд. Другого ранку я полоскався в хвилях, маючи перед очима землю й тримаючись за уламок реї, і не бачив ніде ні товаришів, ні слідів бідолашної бригантини. Я не дуже змерз, бо була ще рання осінь, і я міг висунутися з води на три чверті тулуба, але мене мучили голод і спрага, тіло було як побите. Підтягнув я тугіше пояс, проспівав гімн і став оглядатися навкруги — чи не побачу чого. Ну і побачив… дещо не дуже радісне. Кроків за п'ять від мене з'явилась величезна потвора, завбільшки майже з той уламок реї, на якому я тримався. Що й казати, дуже приємно бовтатись ногами у воді, коли така гадина ладна вчепитися тобі в п'яти.

— Mon dien! — скрикнув де Катіне. — І акула не з’їла вас?

Очі Ефраїма Саведжа заблищали від цієї згадки.

— Я сам її з'їв! — сказав він.

— Що? — крикнув Амос Грін.

— Щира правда. У мене в кишені був складаний ніж ось такий, як цей, і я весь час брикався ногою, силкуючись відігнати потвору, доки не відпиляв од реї великий кусок. Потім я спокійненько застругав і загострив його з обох кінців, як учив мене колись один негр у Делаварі. Далі я став піджидати прокляту акулу, переставши брикатись, а вона й кинулась на мене, мов шуліка на курча. Та тільки риба повернулась пузом догори, щоб схопити жертву, я встромив ліву руку з деревом просто в її широко розкриту пащу, а ножем заходився частувати її під жабри. Акула пробувала була вирватись, але я тримався міцно, хоч вона й пірнула зі мною так глибоко, що я подумав: не вертатися мені більше на світ. Я майже задихнувся, коли, нарешті, ми випливли на поверхню, але риба плавала вже пузом догори І на тілі у неї було так дірок із двадцять. Тут якось добрався я до своєї реї, а під водою пропливши сажнів п'ятдесят, знепритомнів.

— А потім?

— Коли я очуняв, навкруги було тихо, а коло мене гойдалась мертва акула. Я підплив до неї на своїй реї, розмотав кілька ярдів снасті, зробив з неї мертву петлю і накинув її на хвіст акулі, а другим кінцем вірьовки прив'язав до реї так, щоб її не могло занести. Потім я взявся до роботи і протягом тижня обгриз її аж до спинного хребта. Пив я дощову воду, яку збирав у куртку, і, коли мене підібрала "Гресі" з Глочестера, я був, слава творцеві, такий товстий, що насилу міг вилізти на борт Ось, мій любий, що хотів сказати Ефраїм Саведж, зазначивши, що його не так легко налякати.

Поки моряк-пуританин ділився своїми спогадами, очі його пильно перебігали з неба на паруси Вітер налітав рвачкими короткими поривами, і паруси то надимались, то звисали, як ганчір'я. Одначе по небу швидко пролітали баранці. В них і втупив погляд капітан з виглядом людини, зайнятої розв'язанням серйозного завдання.

Корабель проходив тепер повз Гонфлер на віддалі півмилі від міста. Там коло берега скупчилась сила барок та бригів, а ціла флотилія рибальських човнів з темними парусами входила в гавань. Але все було тихо на звивистій набережній і в розташованому півмісяцем форті, над яким маяв білий прапор з золотими ліліями. В міру того як вітер свіжішав, корабель віддалявся все швидше й швидше, і де Катіна вже думав, що його підозріння безпідставні, коли раптом в одну мить вони знов виникли в ньому з іще більшою силою.

З-за молу вилетів великий темний човен на десять пар весел, що підіймалися з бортів. Корма пінила воду, а ніс розрізав її. Гарний білий прапор спускався з корми, і сонце вигравало на важкій мідній каронаді. У човні було повно людей, озброєних з ніг до голови, судячи з металевого блиску на одежі. Капітан глянув туди в підзорну трубу і свиснув. Потім він знову подивився на хмари.

— Тридцять чоловік, — сказав він, — і роблять по три вузли на наших два. Ідіть-но вниз, містер, бо ваш блакитний мундир призведе нас до лиха. Господь зласкавиться над синами своїми, якщо тільки вони утримаються від безумства. Відкрийте люк, Томлінсон. Так! А де Джім Стерт і Гірам Джефферсон? Хай вони стануть коло люка і на мій посвист закриють його. Бакборт! Бакборт! Держи дужче! А ви, Амос і Томлінсон, ідіть сюди, я скажу вам кілька слів.

Усі троє почали радитись, стоячи на юті і спостерігаючи погоню. Безперечно, вітер дужчав, він з силою дув їм у спину, але не з такою, щоб корабель міг утекти від човна, який переслідував його і швидко наздоганяв. Вони вже бачили обличчя солдатів на кормі й вогонь запаленого ґнота каронади в руці гарматника.

— Ей! — владно гукнув офіцер прекрасно англійською мовою. — Повертайте або ми відкриємо вогонь.

— Хто ви і чого вам треба? — спитав Ефраїм Саведж гучним голосом, що докотився, певно, аж до берега.

— Ми послані від імені короля за одними гугенотами з Парижа, що сіли на ваш корабель у Руані.

— Кидай рею назад і стоп! — скомандував капітан. — Опусти фалрен і не лови гав! Так! От ми й готові до зустрічі!

Рея описала півколо, і корабель зупинився, гойдаючись на хвилях. Човен пролетів уздовж нього з мідною каронадою, наведеною на бригантину. Загін солдатів тримав рушниці напоготові, збираючись відкрити вогонь на першу команду. Вони усміхнулись і непорозуміло знизали плечима, побачивши на кормі своїх ворогів — трьох неозброєних людей.