Вигнанці - Конан Дойл Артур
І він, і його капрал дуже мучилися від морської хвороби, в обох був нещасний вигляд, як у кожного француза, що вперше бачить, як зникає з очей дорога батьківщина.
— Як ви хочете, пливти з нами чи повернутись у Францію?
— Повернутись назад, якщо я тільки зможу знайти дорогу. О, я повинен повернутись у Францію вже хоч би для того, щоб поговорити з цим дурнем гарматником.
— Ну ми ж вилили відро води на його фітіль і заряд, то, виходить, він і не винен. Але, бачите, Франція там, — он там, де туманно.
— Бачу, бачу. Ах, якби моя нога знову торкнулась цієї землі.
Тут у нас є човен, можете взяти його.
— Боже мій, яке щастя! Човен, капрал Лемуан! Рушаймо не гаючи ні хвилини!
— Але перш за все вам необхідні деякі речі. Господи, боже мій! Та чи можна ж їхати так у дорогу! Містер Томлінсон, спустіть-но в човен барило з водою, м'яса й сухарів. Гірам Джефферсон, принесіть пару весел. Пливти вам не близько, а вітер прямо в обличчя, проте погода прекрасна, і ви можете сподіватись, що будете на місці завтра надвечір.
Скоро французам дали необхідні припаси, і вони відчалили, причому з палуби "Золотого жезла" махали капелюхами і кричали їм услід "щасливої дороги" Корабель знов зробив поворот і поплив на захід. Ще кілька годин було видно човен, який все меншав на гребенях хвиль; нарешті він зник остаточно в тумані, і з ним для емігрантів порвалось останнє кільце, яке зв'язувало їх із Старим Світом, покинутим навіки.
Тим часом, поки це все діялось, чоловічок, що лежав непритомний під мачтою, звів повіки, переривчасто зітхнув і потім розплющив очі зовсім. Шкіра на його обличчі щільно обтягувала кістки і скидалась на старий пергамент, а руки й ноги стирчали з одежі і, здавалось, належали схудлій хворобливій дитині. Одначе, хоч і кволий він був, погляд великих чорний очей, якими він оглянув усе навколо, виявляв гідність і силу.
Старик Катіна вийшов на палубу. Побачивши хворого й помітивши його одяг, він кинувся до незнайомого, побожно підняв його голову і поклав собі на плече.
— Він один із вірних! — скрикнув старик. — Це наш пастир! О, тепер дійсно буде благословенна наша путь!
Але незнайомий заперечливо похитав головою з лагідною усмішкою на губах.
— Боюсь, що мені не доведеться продовжувати її з вами, — стиха промовив він, — бо бог кличе мене в більш далеку дорогу. Я чув його поклик і готовий. Я дійсно священик храма в Ізіньї. Коли ми довідались про наказ нечестивого короля, то я і двоє вірних з їхнім немовлям пустилися в море, сподіваючись добратися до берегів Англії. Але в перший же день налетіла хвиля, знесла весла і все, що було з нами в човні — хліб, барило з водою, — і у нас лишилась тільки надія на ласку Всевишнього. Потім він почав закликати нас до себе, одного по одному, спершу дитину, далі жінку і, нарешті, чоловіка. Цілий зостався лише я, та й то почуваю, що настає неминуча година. Але ви теж з істинно віруючих; скажіть, чи не можу я стати вам чимсь у пригоді перед смертю?
Купець похитав головою, але раптом у голові несподівано майнула якась думка, і він з радісним обличчям підбіг до Амоса Гріна й шепнув йому на вухо кілька слів. Той засміявся і підійшов до капітана.
— І давно пора, — суворо зауважив Ефраїм Саведж.
Пошепотівшись, вони пішли до де Катіна. Він аж підскочив з радості, і очі його заблищали захватом. Потім вони спустилися вниз у каюту до Аделі; та здригнулась і почервоніла, одвернувши своє миле личко, і почала розгублено пригладжувати руками волосся, як звичайно кожна жінка в момент напруженої радості. Але треба було поспішати, бо навіть тут, у безлюдному морі, щохвилини міг з'явитися хтось великий і перешкодити їх намірові. Через кілька хвилин цей благородний чоловік і чиста дівчина уже стояли навколішках рука в руці перед умираючим священиком; той благословив їх кволим рухом схудлої руки і прошепотів слова, що з'єднували молодих навіки.
Як і кожна молода дівчина, Адель не один раз уявляла своє майбутнє весілля. Часто в мріях вона бачила себе поруч Аморі. навколішках перед алтарем храма Сен-Мартіна. Іноді уява переносила її в невелику провінціальну церкву — один з тих маленьких притулків, куди збиралась жменька вірних, і тут, в думках, відбувався над нею найбільший обряд у житті жінки. Але ніколи їй не спадала думка про таке весілля: під ногами молодих гойдалась біла палуба, над їх головами гули снасті, навколо лунали крики чайок, а замість весільного гімну гуркотіли хвилі, співаючи своєї пісні, старої, як світ. Чи зможе вона коли-небудь забути цю сцену? Жовті мачти й надуті паруси, землисте сіре виснажене обличчя священика з порепаними губами, схудла постать батька, який стояв навколішках і підтримував умираючого, де Катіна в блакитному мундирі, вже досить злинялому й брудному, капітан Саведж з його дерев'яним обличчям, зверненим до неба, і, нарешті, Амос Грін з засунутими в кишені руками і з спокійним сяйвом блакитних очей! А позаду — сухорлявий шкіпер і невелика купка новоанглійських моряків у солом'яних капелюхах з серйозними обличчями.
Так скінчилося це вінчання; потім молодих вітали співчутливими словами на грубій, чужій мові і потисками шорстких рук, зашкарублих від канатів і весел.
Де Катіна з дружиною, спершись на ванти, радісно дивилися вздовж чорного борту корабля, який то здіймався в блакитну височінь, то спускався в піну зелених хвиль, що котилися мимо.
— Усе це таке дивне й нове! — сказала Адель. — Наше майбутнє я уявляю собі таким же невиразним і темним, як он та смуга хмар, що збирається попереду нас на обрії.
— Оскільки це залежить від мене, твоя доля, моя дорога, буде така ж ясна й світла, як сонячне проміння, що виграє на гребенях хвиль. Країна, яка вигнала нас, уже далеко, але перед нами інша, прекрасніша, і кожен порив вітру наближає нас до неї. Там нас жде воля, з собою ми несемо молодість і кохання. Чого ж іще більше треба людині?
Отак стояли вони і ласкаво бадьоро розмовляли, аж поки смеркало і на потемнілому небі з'явилися перші бліді зорі. Але перше, ніж вони зблідли знову, на "Золотому жезлі" упокоїлась одна стомлена душа.
Розділ XXVI
ОСТАННЯ ПРИСТАНЬ
Три тижні дув свіжий ост або норд-ост, часом переходячи майже в бурю. "Золотий жезл" весело йшов уперед на всіх парусах, і наприкінці третього тижня Амос та Ефраїм Саведж стали вже вираховувати години, що лишились до того часу, коли вони побачать свою батьківщину. Для старого моряка, звиклого і до зустрічей, і до розлук, це мало не таку вагу, але Амос, що покинув батьківщину вперше, нетерпеливився і цілими годинами курив, сидячи на мачті, вдивляючись у лінію обрію і сподіваючись, що його приятель помилився в розрахунку і рідний берег може з'явитися кожної хвилини.
— Даремно, хлопчику, — сказав капітан, кладучи йому на плече свою велику червону руку. — Тим, хто плаває на кораблях, треба мати багато терпіння, і нема чого тривожитись через те, чого немає.
— А все-таки в повітрі почувається вже щось рідне, — відповів Амос. — Вітер дме так, як він ніколи не дув у чужій країні. Ах, щоб мені остаточно отямитись, треба буде ще прожити місяців зо три в долинах!
— Ну, — відповів приятель, запихаючи за щоку пучку тринідадського тютюну. — Я плаваю на морі відтоді, як у мене виткнулися вуса, найбільше в каботажі, ну і по океану, звичайно, коли це дозволяють навігаційні закони. Крім двох років, які пробув я на суші у справі короля Філіпа, коли потрібна була кожна гармата на борту, я ніколи не бував далеко від солоної води і, скажу одверто, не пам'ятаю кращого плавання, як це.
— Еге, ми летіли, наче буйвол від лісної пожежі. Але мені дуже дивно, як це ви знаходите дорогу без позначок і слідів. Мені важко було б знайти навіть цілу Америку, Ефраїм, а не те, що Нью-Йоркську затоку.
— Я занадто відхилився на північ, Амос. Ми були на п'ятдесятому градусі чи близько того, коли побачили мис Ла-Хог. Завтра, за моїм розрахунком, ми побачимо й землю.
— Ах, тільки. завтра! А що це буде? Гора Пустині? Мис Код? Довгий острів?
— Ні, хлопче, ми на широті Св. Лаврентія і швидше побачимо береги Аркадії. При цьому вітрі ми пропливемо на південь іще день, найбільше — два. Ще кілька таких прогулянок — і я куплю собі гарненький цегловий будинок у північній частині Бостона, в Грін-Лені, і буду дивитися з вікон на затоку, на кораблі, що відходитимуть і прибуватимуть. Так і скінчу своє життя в мирі й спокої.
Цілий день Амос Грін напружував зір, марно шукаючи землю. Коли потемніло, він зійшов униз, в каюту, і дістав мисливську куртку, шкіряні штиблети й єнотову шапку. Ця одежа була йому далеко більше до вподоби, ніж тонке сукно, в яке прибрав його голландський кравець у Нью-Йорку. Де Катіна теж переодягся в темний цивільний одяг і разом з Аделлю порався, збираючи речі старика, який так ослаб, що неспроможний був щось сам зробити для себе. На баку Пищала скрипка, і далеко по півночі хрипкі вигуки грубих пісень змішувалися з гуркотом хвиль і шумом вітру. То серйозні новоанглійці по-своєму веселились і раділи, що повертаються на батьківщину.
Штурман повинен був стояти на вахті з півночі до четвертої години ранку. Спочатку місяць сяяв яскраво, але під ранок його затягло хмарами, і "Золотий жезл" поринув у густий, непроглядний туман, який трапляється у всій цій частині океану. Туман був такий великий, що з корми ледве видно було неясні обриси паруса. Дув різкий норд-ост, і легка бригантина лягала набік, майже торкаючись води завітряними снастями. Раптом зробилося холодно — та так, що штурман на кормі переступав з ноги на ногу, а його чотири підручних матроси тремтіли, ховаючись під бортовою загорожею.
Зненацька один із них, голосно скрикнувши, зірвався на ноги, показуючи пальцем у повітря. З темряви коло самого бушприта виринула величезна біла стіна, об яку корабель з розгону вдарився так сильно, що мачти попадали, наче сухий очерет від подуву вітру, а сам він за одну мить перетворився в безформну купу трісок і уламків.
Від поштовху штурман пролетів уздовж всієї корми і ледве врятувався від удару падаючих мачт, двоє з матросів провалилися у величезну діру, що утворилась на носі, а третьому розтрощило голову якорним штоком. Томлінсон, насилу звівшись на ноги, побачив, що вся передня частина корабля була вдавлена в середину, а єдиний уцілілий матрос, зовсім приголомшений, сидів серед уламків трісок, ляскаючих парусів і покручених, поплутаних канатів.