Вигнанці - Конан Дойл Артур

З гидкою лайкою він вихопив з ножен шпагу і метнувся до дружини, що стояла ні жива, ні мертва біля плахи. Де Катіна кинувся між ними, щоб оборонити її, але бородатий сенешаль Марсо попередив його, схопивши свого пана поперек тулуба. З відвагою безумця, зціпивши зуби, з піною коло рота де Монтеспань перекрутився в руках, що тримали його, звільнив шпагу і застромив її крізь темну бороду глибоко в горло Марсо. Той з жахливим криком упав навзнак; кров бризнула з рота і з рани, але перше ніж убійник встиг витягти шпагу, де Катіна і американець за допомогою десяти слуг стягли його з ешафота; Амос Грін зв'язав його так, що убійник міг тільки люто поводити очима й плюватись. Слуги були настільки роздратовані злочином свого пана — всі любили Марсо, — що, бачачи перед собою сокиру й плаху, могли розправитися з ним досить швидко, якби зненацька не пролунав виразний, довгий заклик труби, переливаючись у тихому, ранковому повітрі. Де Катіна насторожив вуха, як собака, почувши свого господаря.

— Ви чули, Амос?

— Це труба.

— Це сигнал гвардії. Ей, ви, біжіть швидше до воріт! Підійміть спускні грати і спустіть звідний міст! Поспішайте, бо ще й тепер можете відповідати за гріхи свого пана! Ледве вдалося врятувати бідолаху, Амос!

— Еге, друже мій! Я бачив, як він уже простяг руку до її волосся в ту мить, коли ви вискочили з вікна. Ще одна хвилина — і вона була б оскальпована. Але ж яка красуня, ця жінка, ніколи я не бачив кращого обличчя, і їй не гоже валятися тут, на цих брудних дошках.

Він зняв з мосьє де Монтеспань його довгий чорний плащ і, зробивши з нього подушку для непритомної жінки, обережно й ніжно, що здавалось дивним у людини його будови й постаті, підклав її під голову маркізі.

Він ще стояв, нахилившись над нею, коли почувся гуркіт звідного моста, потім тупотіння копит, брязкіт зброї, і в двір в'їхав загін кіннотників на конях з розмаяними на вітрі гривами. На чолі загону гарцював високий вершник у парадному одязі гвардійця, з пером на капелюсі, в довгих рукавицях з буйволячої шкіри, з блискучою на сонці шпагою. Легким галопом він під'їхав до ешафота і швидким поглядом темних проникливих очей оглянув групу людей, що чекали його. Побачивши його, де Катіна радісно усміхнувся і в одну мить уже стояв коло стремена прибулого.

— Де Бріссак!

— Де Катіна! От так несподіванка! Скажіть, будь ласка, як це ви сюди потрапили?

— Я був у полоні. Де Бріссак, чи передали ви доручення в Париж?

— Звичайно, передав.

— І архієпископ приїхав?

— Так.

— А вінчання?

— Відбулося, як було умовлено Тим-то ця жінка і змушена була залишити палац.

— Я так і думав.

— Сподіваюсь, з нею не трапилось нічого лихого?

— Я і мій друг наспіли саме вчасно, щоб урятувати її Чоловік її лежить он там зв'язаний. Це сущий диявол.

— Цілком можливо, але й ангел став би жорстоким якби був на його місці.

— Ми зв'язали його. Він убив людину.

— Ви й справді не гаяли часу.

— Як ви довідались, що ми тут?

— Це — радісна несподіванка.

— Так ви приїхали не заради нас?

— Ні, заради цієї дами.

— А як цьому негідникові вдалося захопити її?

— Король доручив братові відвезти її. Чоловік довідався про це і брехливою звісткою заманив її в свою карету, яка стояла біля інших воріт. Коли де Вівонн побачив, що вона не прийшла, він кинувся до неї на квартиру — там її не було Він заходився розпитувати і скоро дізнався, яким чином і з ким вона, поїхала. На дверцях карети помітили герб де Монтеспань, і король послав мене сюди з моїм загоном. Ми гнали швидко, як тільки могли.

— Ах, і все-таки спізнилися б, коли б не дивна пригода, що привела нас сюди. Не знаю, хто напав на нас, бо ця людина, очевидно, нічого не знала про те, що з нами трапилось. А втім, все з'ясується потім. Що нам робити тепер?

— Я маю наказ. Мадам треба відвезти в замок, а всіх винних у вчиненому насильстві над нею тримати заарештованими аж поки не стане відома дальша воля короля. Замок повинен перейти до казни. Але вам, Катіна, тепер нема чого робити?

— Так, мені тільки хотілося б поїхати в Париж, подивитись, як там живуть дядя з дочкою.

— Ах, яка ж гарненька у вас кузиночка! Присягаюсь душею, я нітрохи не дивуюсь, що вас так добре знають усі мешканці вулиці Сен-Мартіна. Ну гаразд, я передав ваше доручення, тепер ви виконайте моє.

— Від щирого серця. Куди треба їхати?

— У Версаль. Король, напевне, горить від нетерпіння довідатись, як я виконав його наказ. Ви маєте цілковите право розповісти йому про все, бо, коли б не було вас та вашого друга, все це скінчилося б дуже погано.

— Я буду там через дві година.

— Є у вас коні?

— Наших повбивано.

— Ви візьмете інших тут у конюшнях. Вибирайте найкращих, бо втратили своїх на службі короля.

Порада була занадто спокуслива, щоб знехтувати її Де Катіна підкликав Амоса Гріна, і обидва швидко пішли в конюшню, а де Бріссак в уривчастих, різких виразах наказав слугам роззброїтись, порозставляв гвардійців по всьому замку і розпорядився про від'їзд мадам де Монтеспань, чоловіка якої звелів посадити у в'язницю.

Через годину приятелі швидко мчали сільською дорогою, вдихаючи чудове повітря, яке здавалось їм іще свіжішим після вогкого, гидкого повітря в'язниці. Далеко позаду маленькі темні зубці стіни, що здіймалась над лісом, показували покинутий ними замок, а на краю обрію ранкове сонце зогрівало своїм промінням пишний палац — мету їх подорожі.

Розділ ХХIII

ПАДІННЯ СІМ'Ї ДЕ КАТІНА

Через два дні після шлюбу мадам де Ментенон з королем в її скромній кімнатці відбулось зібрання, яке викликало неймовірні страждання сотень тисяч людей і разом з тим стало знаряддям розповсюдження французького мистецтва, галльської винахідливості та енергії серед млявих тевтонських народностей, що зробилися і сильнішими й кращими, відколи прийняли в себе цю закваску. В історії велике зло часом мало добротворні наслідки, найкращі результати часто випливали безпосередньо із злочинів.

Настав час, коли церква вирішила вимагати здійснення обіцянки мадам де Ментенон, і бліді щоки та сумні очі її ясно свідчили про марну боротьбу з голосом свого ніжного серця, який вона намагалась заглушити аргументами оточуючих її ханжів. Вона добре знала французьких гугенотів. Та й хто краще міг знати їх, як не ця жінка, що сама вийшла з їх оточення і виросла в їхній вірі? Вона надто добре знала їх. терпіння, благородство, незалежність, завзяття. Які ж буди шанси, щоб вони пристали на бажання короля? Може, на це й погодяться деякі з вельмож, але вся маса цих людей сміятиметься з галер, в'язниць і навіть з шибениці, коли дійдеться до віри їхніх батьків. Якщо на них почнуть тиснути, і вони лишаться у своїй вірі, то їм доведеться або тікати з Франції, або вмирати прикутими до весла чи брязкати кайданами по дорозі. Така була страшна альтернатива перед групою людей, що являла собою цілий невеликий народ. Найжахливіше, що вона, рідна їм по крові, повинна буде підняти голос супроти них. Але обіцянку дано, і настав час її виконати.

На цьому зібранні був красномовний єпископ Боссюет, військовий міністр Лувуа і знаменитий єзуїт, отець Лашез. Усі вони наводили аргумент за аргументом, щоб переконати короля.

Коло них стояв іще один абат, такий худий і блідий, що здавався виходцем з того світу. В його великих темних очах; горів лютий вогонь, а в зсунутих бровах і в заціплених щелепах видно було непохитну рішучість. Мадам, нахилившись над п'яльцями, мовчки вишивала різнокольоровими] шовками.

Король сидів, підперши голову рукою, з виглядом зацькованої людини, яка розуміє, що не сила їй вийти з важкого становища, в яке вона потрапила. На низькому столику лежав папір, перо й чорнило. Це був наказ про скасування Нантського едикту; треба було тільки, щоб підписав його король, і тоді він набрав би законної сили.

— Значить, отче мій, ви гадаєте, що коли я знищу цю єресь, то можу надіятись, на спасіння на тому світі? — спитав король.

— Ви заслужите нагороду.

— І ви так само думаєте, пане архієпископ?

— Звичайно, ваша величність.

— А ви, абат дю Шайла?

Худий священик заговорив уперше, легкий рум'янець, з'явився на його щоках, схожих на щоки мертвого, а запалі очі заблищали похмурим вогнем тупого фанатика.

— Не знаю, чи спасетесь ви, ваша величність. Я думаю, для цього треба ще дуже багато. Але немає ніякого сумніву в тому, що будете засуджені, якщо не зважитесь на це.

— Король гнівно підскочив у кріслі і, насупившись, глянув на абата.

— Ваші слова трохи гострі для мого незвичного слуху, — зауважив він.

— Було, б жорстоко лишити вас з сумнівом у такому питанні. Повторюю, доля вашої душі — на терезах. Єресь — смертельний гріх. З одного вашого слова тисячі єретиків навернулися б до пануючої церкви. Тому тисячі смертних гріхів лежать на вашій душі. На що вона може сподіватись, коли ви не спокутуєте їх?

— Мій батько й дід терпіли гугенотів.

— І ваш батько й дід, коли тільки бог не зглянувся над ними, горять тепер у пеклі.

— Це зухвальство! — крикнув король, зриваючись з місця.

— Ваша величність, я все одно висловив би те, що вважаю за істину, хоч би ви були п'ятдесят разів королем. Що для мене людина, коли я говорю про царя царів? Погляньте, невже людина, отак скалічена, побоїться засвідчити істину?

Раптовим рухом він одгорнув довгі рукава ряси і простяг свої білі, худорляві руки, кістки яких були поламані й понівечені так, що мали якийсь фантастичний вигляд. Навіть Лувуа, бездушний придворний, і обидва сповідники здригнулись, побачивши ці жахливі руки. Абат підняв руки вгору і звів очі до неба.

— І раніш небо вибирало мене свідчити істину, — сказав він натхненно. — Я почув, що для підтримання молодої сіамської церкви потрібна кров, і я подався в Сіам. Вони розп'яли мене, повикручували й поламали мені кістки. Мене кинули, гадаючи, що я мертвий, але бог знову вдихнув у тіло життя, щоб я був учасником великої справи відродження Франції.

— Витерплені вами страждання, отче мій, дають вам цілковите право покладатись і на церкву і на мене, її сина й покровителя, — сказав Людовік, сідаючи на місце. — Що ж ви порадите гугенотам, які не хочуть змінювати своєї віри, отче мій?

— Вони змінять її, — скрикнув дю Шайла з страшною посмішкою на блідому, як смерть, обличчі. — Вони повинні скоритися, а коли ні, їх треба зламати.