Вигнанці - Конан Дойл Артур

Було зовсім темно, і за бортом корабля виднівся лише білий гребінь бурхливої хвилі. Штурман у розпачі від несподіваного лиха схвильовано озирався навкруги, коли раптом помітив біля себе капітана Ефраїма Саведжа, напіводягненого, але такого ж дерев'яного й спокійного, як завжди.

— Айсберг, — промовив він, втягуючи носом холодне повітря. — Хіба ви не почули його, друже Томлінсон?

— Правда, я відчув, що похолодало, капітан Саведж, але думав, що це через туман.

— Навколо нього завжди буває туман. Судно швидко поринає, Томлінсон, ніс уже у воді.

На палубу вибігла друга вахта. Один з матросів кинувся виміряти воду в трюмі.

— Три фути, — вигукнув він, — а коли заходило сонце, викачали все насухо.

— Гірам Джефферсон і Джон Моретон, до помп, — командував капітан. — Містер Томлінсон, спустіть баркас. Подивимось, чи не можна якось зарадити лихові, хоча боюсь, що це безнадійно.

— У баркасі пробито дві дошки, — сказав один з моряків.

— Ну так четвірку…

— Вона розтрощилась на тріски.

Штурман рвав на собі волосся, а Ефраїм Саведж усміхався, наче зовсім не був зацікавлений тим, що може статися в даних обставинах.

— Де Амос Грін?

— Тут, капітан Саведж. Жду наказів.

— Я теж, — швидко пристав до нього де Катіна.

Адель та її батька, загорнувши в плащі, посадили в найбільш затишне місце з завітряного боку рубки.

— Скажи приятелеві, що він може працювати коло помпи, — сказав Амосові капітан. — А ти у нас майстер у теслярстві. Спустись-но в баркас з ліхтарем і подивись, чи не зможеш його залатати.

Півгодини Амос Грін стукав і порався в баркасі, а мірний стукіт помп було чути крізь шум хвиль. Помалу, але методично правильно опускався корабельний ніс у глиб хвиль, а корма бригантина, здіймалась догори.

— У нас лишилося мало часу, Амос, — спокійно промовив капітан.

— Він може тепер триматись на воді, хоч є невелика проточина.

— Добре. Спускай. Коло помп працювати безперервно. Містер Томлінсон, подбайте, щоб узяти харчів і води, скільки можливо! За мною, Гірам Джефферсон!

Матрос і капітан плигнули в хиткий човен. У Ефраїма Саведжа до пояса був прив'язаний ліхтар. Вони пробрались під розбитий ніс, і капітан безнадійно похитав головою, побачивши його пошкодження.

— Відрізати канат з пластирем і дати сюди, — скомандував він.

Томлінсон і Амос Грін перерізали вірьовки ножами і. спустили вниз кінець паруса. Капітан Ефраїм і моряк схопили його й потягли на пробоїну. Коли капітан нагнувся, корабель підкинуло хвилею вгору, і при жовтому світлі ліхтаря Ефраїм побачив чорні розколини, що розходились промінням від центральної діри.

— Скільки, води в трюмі? — спитав він.

— П'ять з половиною футів.

— Значить, корабель загинув. Скільки я можу зрозуміти, в обшивці скрізь можна просунути палець. Працюйте й далі коло помп! Чи готові харчі й вода, містер Томлінсон?

— Так, сер.

— Спустіть усе за борт. Цей човен не протримається більше як годину або дві. Ви бачите крижану гору?

— Туман рідіє зліва, — крикнув один з матросів. — Ось і гора! Вона з чверть милі звідси, за вітром.

Туман раптом розсіявся, і місяць засяяв над безкраїм, пустинним морем і розбитим кораблем. Величезний айсберг, об який розбилося судно, помалу похитувався на хвилях.

— Треба пливти до нього, — сказав капітан Ефраїм. — Нічого іншого не надумаєш. Спустіть дівчину за борт! Ну, гаразд, спершу її батька, коли вона наполягає на цьому. Скажіть їм, Амос, щоб сиділи тихо. Так! Ти смілива дівчина, хоча й белькочеш чудною мовою. Ну, тепер барила, ковдри і всі теплі речі! Так! Потім француза. Годі балакати… Спершу пасажирів! Потім ти, Амос, матроси. А ти, друже Томлінсон, стрибай останній.

Добре, що пливти доводилось недалеко: перевантажений човен сидів дуже низько, і два матроси безперестану виливали воду, що просочувалась між дощок. Коли всі посідали на місця, капітан Ефраїм Саведж перескочив назад на корабель, що було легко зробити, бо палуба з кожною хвилиною опускалась все ближче й ближче до поверхні моря. Він повернувся з клунком одежі і кинув його в човен.

— Відчалюй! — скомандував він.

— Так стрибайте ж!

— Ефраїм Саведж піде на дно з своїм кораблем, — байдуже промовив капітан. — Друже Томлінсон, я не звик повторювати наказів. Відчалюй, кажу!

Штурман відштовхнувся багром, Амос і де Катіна крикнули з жаху, але витривалі новоанглійські матроси взялись за весла і дружно заходилися гребти у напрямку крижаної гори.

— Амос! Амос! Невже ви допустите це? — кричав гвардієць по-французькому. — Честь не дозволяє мені покинути його так. Ця пляма лишиться навіки! Томлінсон, не кидайте його так! Зійдіть на корабель і примусьте його спуститися.

— На світі немає людини, яка могла б примусити його зробити те, чого він не хоче.

— Він може змінити свій намір.

— Він ніколи цього не зробить.

— Та не можна ж кидати його так! Треба буде плавати коло загиблого корабля і виловити капітана.

— Човен тече, як решето, — заперечив штурман. — Я до везу вас до гори, якщо можна буде, залишу вас там і знов вернуся по нього. Наляжте добре на весла, хлопці. Чим швидше ми допливемо туди, тим швидше повернемося назад.

Але гребці не змахнули веслами п'ятдесят разів, як Адель несамовито закричала:

— Боже мій, корабель потопає!

Бригантина занурювалась все дужче й дужче. Нараз ніс з тріском опустивсь у воду, ніби пірнув морський птах, корма злетіла вгору, і незабаром судно, з голосним, довгим бульканням, зникло серед хвиль. Човен зразу, під впливом одного почуття, що охопило всіх гребців, повернув назад і помчав щодуху. Але все було тихо на місці катастрофи. На поверхні моря не плавало ні одного уламка, з якого знати було б місце загину "Золотого жезла". Чверть години човен кружляв при світлі місяця, але моряк-пуританин зник без сліду. Нарешті, не зважаючи на безнастанне викачування, всі, що сиділи в човні, опинилися по кісточки у воді, гребці повернули його і мовчки, з важким серцем попливли до негостинного острова, який мав бути їм останнім притулком.

Хоч який жахливий був цей притулок, він являв для них єдине місце порятунку, бо теча все більшала, і ясно було, що човен не зможе довго протриматись. Підпливши ближче до гори, нещасні з жахом побачили перед собою товсту крижану стіну в шістдесят футів, стрімку, рівну, без найменшої щілини чи розколини на всій поверхні. Айсберг був величезний, і тому лишалася надія, що другий бік, може, гостинніший. Вичерпуючи весь час воду, вони обійшли ріг — і знов опинились перед такою ж страшною стіною. Вони під'їхали з третього боку і побачили, що він іще стрімкіший. Лишався четвертий бік, і, прямуючи до нього, вони знали, що для них вирішається питання життя і смерті, бо човен майже тікав з-під їх ніг. Вони випливли з темряви на яскраве місячне світло і побачили видовище, якого ніхто з них не забув до самої смерті.

Тут схил був не менше крутий, ніж з інших боків; він увесь блищав і іскрився тремтливими вогнями солітера там, де місячне світло падало на незліченні грані льдових кристалів. Але якраз посередині, на рівні поверхні води, було щось схоже на печеру. Об це місце якраз розбився "Золотий жезл", при чому він виламав величезну брилу і, таким чином, гинучи сам, приготував захисток тим людям, які довірилися йому. Ця печера була чудового ізумрудно-зеленого кольору, світлого й чистого з країв, у глибині ж вона вилискувала темним пурпуром і синявою. Але не краса грота, не певність порятунку викликали крики радісного захвату й здивовання, що вирвалися з уст усіх… На крижаній брилі, спокійно покурюючи череп'яну люльку, сидів не хто інший, як капітан Ефраїм Саведж із Бостона! Одну мить вигнанці подумали, що це його привид. Але привиди не з'являються в такому прозаічному вигляді, а тон його голосу незабаром довів нещасним мандрівникам, що це він сам власною персоною і далеко не в смиренному христіанському настрої.

— Друже Томлінсон, — загорлав він, — коли я наказую пливти до айсберга, то, значить, хочу, щоб ви пливли прямісінько туди, а не розгулювали по океану. Через вас я ледве не втопився. Ще добре, що в мене знайшовся сухий тютюн і коробка з губкою.

Не відповідаючи на докори капітана, штурман направив човен до спадистого виступу, пробитого носом бригантини так, що до нього можна було зручно пристати. Капітан Саведж, схопивши з човна клунок із сухою одежею, зник у печері і незабаром повернувся, зогрітий і заспокоєний душею. Баркас перекинули догори дном, щоб сидіти на ньому, вийняли з нього решітки й дошки і, накривши їх ковдрами, зробили постіль для молодої жінки. Потім відкрили діжечку з сухарями.

— Ми боялися за вас, Ефраїм, — промовив Амос Грін. — У мене було так важко на серці, бо я думав, що вже ніколи більше не побачусь з вами.

— Ну, Амос, тобі б слід знати мене краще.

— Але як ви потрапили сюди, капітан? — спитав Томлінсон. — Я думав, ви потонули разом з кораблем.

— Так і було. Це вже третій корабель, з яким я йду на дно, тільки поки що мені не вдається лишитися там. Сьогодні я пірнув глибше, ніж на "Скороході", але не так, як на "Губернаторі Вінтропі". Коли я винирнув, то поплив до айсберга, знайшов цей куток і заліз у нього. Радий вас бачити, бо боявся, чи не потонули ви.

— Ми повернулися відшукати вас і в пітьмі розминулись. Що нам тепер робити?

— Напнемо цей парус, зробимо приміщення для дівчини. Потім повечеряємо і виспимось по змозі. Сьогодні роботи більше немає, а завтра може виявитись багато.

Розділ XXVII

ТАНУЧИЙ ОСТРІВ

Ранком Амос Грін прокинувся від доторку чиєїсь руки до його обличчя. Він зірвався на ноги, перед ним стояв де Катіна. Екіпаж, що зостався живий, спав важким сном, скупчившись коло перекинутого човна Червона обвідка сонячного диска тільки-що з'явилась над морем; небо палало пурпуровою й оранжевою барвами, що поволі переходили від сліпучо-золотої на обрії до ніжно-рожевої в зеніті Перше сонячне проміння, падаючи прямо в печеру, блищало й відбивалось на крижаних кристалах, сповнюючи грот яскравим теплим світлом. Навряд чи якийсь чарівний палац міг дорівняти красою цьому плавучому притулкові, посланому втікачам природою.

Але ні американець, ні француз не були спроможні тішитися спогляданням новизни й краси цього чарівного краєвиду Обличчя де Катіна було серйозне, і Грін прочитав у його очах, що їм загрожує якась небезпека.

— Що трапилось?

— Гора розвалюється.

— Дурниці, мій любий.