Вигнанці - Конан Дойл Артур

Вона міцна, як справжній острів.

— Я спостерігав її. Бачите он ту розколину, що йде вглиб від кінця нашого грота? Дві години тому я ледве міг просунути туди руку. Тепер я весь вільно зайду в неї. Кажу вам, гора розлазиться.

Амос Грін, дійшовши до краю лійкуватої діри, упевнився, що його друг каже правду: по тілу айсберга йшла зеленкувата звивиста розколина, утворена або прибоєм хвиль, або страшним ударом корабля. Він розбудив капітана Ефраїма і показав йому на загрозливу небезпеку.

— Ну коли в айсбергу буде теча, ми загинули, промовив капітан. — Та й швидко ж він тане.

Тепер було ясно видно, що крижані стіни, які здавалися такими гладенькими при місячному світлі, були пориті й покарбовані, мов обличчя старика, струмочками розталої води, які безнастанно збігали вниз. Вся величезна маса айсберга трохи підтанула і, зробилась надзвичайно крихкою Навкруги втікачів уже чулось, як зловісно канали й дзюркотіли незчисленні струмки, стікаючи в океан.

— Ей! Це що? — крикнув Амос Грін.

— Що таке?

— Ви нічого не чули?

— Ні.

— Я ладен заприсягтися, що почув чийсь голос.

— Неможливо Ми всі тут.

— Значить, це почулося мені.

Капітан Ефраїм пройшов до відкритого на море краю печери і обвів очима океан. Вітер зовсім ущух, і море простяглось на захід гладеньке й пустинне. Тільки поблизу того місця, де потонув "Золотий жезл", виднівся якийсь довгий чорний брус..

— Ми, мабуть, на шляху яких-небудь кораблів, — замислено промовив капітан. — Тут можуть бути рибалки, що ловлять тріску й оселедці. Втім, я думаю, тут занадто південно для них. Але ми, мабуть, миль за двісті від "Королівського порту" в Аркадії, якраз на лінії, по якій іде торгівля із св. Лаврентія. Коли б у мене було три гірських сосни, Амос, та сотня аршинів міцної парусини, я видерся б на вершину цієї штуки і приладнав би такі мачти з парусами, що ми з крижиною вскочили б прямісінько в Бостонську затоку Там я розламав би її, продав, та ще й нажився б трохи Вона важка, стара посудина, а все ж, якби підігнати її ураганом, могла б зробити вузол-другий на годину. Але що з тобою, Амос?

Молодий мисливець стояв, настороживши вуха, нагнувши голову і дивлячись убік з виглядом людини, яка напружено прислухається до чогось. Він тільки що хотів відповісти, як раптом де Катіна скрикнув, показуючи в глиб печери.

— Гляньте на розколину!

Вона поширшала ще на фут, відколи її оглядали, і була вже не розколиною, а цілою розпадиною чи проходом.

— Ходімо туди, — сказав капітан.

— Та тільки ж те й буде, що вийдемо на другий бік гори.

— Подивимось який краєвид звідти.

Капітан пройшов наперед, інші йшли слідком Між високими крижаними стінами, з яких, дзюркочучи, стікали струмочки, було дуже темно, над головами виднілась лише вузька, звивиста смужка блакитного неба.

Навпомацки, спотикаючись, вони помалу посувались уперед. Раптом прохід поширшав, і вони опинилися на великій крижаній площадці. Тут, у центрі, гора утворювала рівну западину, і з країв площадки здіймались високі крижані кручі, оточуючи її.

З трьох боків крижані стіни були досить круті, але з четвертого здіймались похило і від безнастанного розтавання були пориті тисячами рівчачків і горбочків, по яких відважній людині не важко було видряпатись нагору.

Усі троє зараз же почали видиратись на гору і через хвилину стояли недалеко від її вершини, на сімдесят футів від рівня моря. Звідси відкривався краєвид миль на п'ятдесят. На всьому цьому обширі не було й ознаки якогось судна, тільки сонце блищало, відбиваючись у хвилях.

Капітан Ефраїм свиснув.

— Не щастить нам, — зауважив він.

Амос Грін здивовано озирався навкруги.

— Не розумію, — промовив він. — Я ладен був заприсягтись… Боже мій! Чуєте?

В ранковому повітрі ясно пролунали звуки військової труби. З криком здивовання всі троє вилізли нагору і заглянули через край.

Під самісінькою горою стояв великий корабель. Вони побачили перед собою сніжно-білу палубу, обставлену мідними гарматами і заповнену матросами. На кормі йшло військове навчання невеликого загону солдатів; звідти й лунали звуки труби, що так несподівано вразили слух утікачів. Доки вони не опинились на краю гори, не тільки не було їм видно вершечків мачт на кораблі, але й бажані сусіди не могли їх побачити. А тепер з вигуків і криків було ясно, що їх помітили на кораблі.

Утікачі не гаяли ні хвилини. Сковзаючись і спотикаючись, спустилися вони по мокрому крижаному схилу і з криками добігли крізь розколину до печери, де товариші їхні теж були здивовані звуками труби, що залунали під час їх невеселого сніданку. Кілька хапливих слів — і пробитий баркас спустили на воду, поскидали в нього все майно і знов попливли. Обійшовши льодовий виступ гори, мандрівники опинились біля корми прекрасного корвета, з бортів якого на них дивилися привітні обличчя, а вгорі маяв величезний білий прапор, прикрашений золотими ліліями Франції. За кілька хвилин човен їхній втягли на палубу "Св. Хрістофора", військового корабля, який віз маркіза де Денонвіля, нового генерал-губернатора Канади, на місце його служби.

Розділ XXVIII

КВЕБЕКСЬКА ГАВАНЬ

Потерпілі катастрофу опинились на кораблі в досить чудному товаристві. "Св. Хрістофор" відплив з Ла-Рошель три тижні тому в супроводі чотирьох маленьких суден, з п'ятьма сотнями солдатів, яких посилали на підмогу переселенцям на річці св. Лаврентія. Але в океані судна розгубились, і губернатор їхав далі сам, сподіваючись зустрітися і іншими коло гирла річки. З ним була рота Керсійського полку, його штаб, С.-Валльє, новий єпископ Канади, три монахи, п'ять єзуїтів, що вирядились у небезпечну місію до ірокезів, з півдесятка дам, які їхали до своїх чоловіків, дві монахині-урсулінки, десять чи дванадцять авантюрників, що сподівались поліпшити свої справи за морем, і двадцять анжуйських селянських дівчат, які мали надію знайти собі там женихів, що спокусилися б на їх придане — простирадла, горщик, олов'яні тарілки та казан, якими король обдаровував своїх смиренних опікуваних.

Прилучити до такого товариства купку новоанглійських індепендентів, пуританина з Бостона й трьох гугенотів значило прикласти запалену головешку до барила з порохом. Та на кораблі всі були заклопотані своїми справами, а тому втікачам дали спокій. Серед солдатів тридцять чоловік хворіли на пропасницю чи цингу, і всі монахи й монахині поралися коло хворих. Губернатор Денонвіль, побожний драгун, цілий день походжав по палубі, читаючи псалми Давида, і сидів далеко за північ, обклавшись картами і планами та обмірковуючи, як винищити ірокезів, що спустошували доручений йому край. Кавалери й дами фліртували, дівчата з Анжу залицялись до солдатів, а єпископ С.-Валльє правив служби, повчаючи свою паству. Ефраїм Саведж цілі дні вистоював на палубі і, сердито дивлячись на добрягу й його требник з червоним краєм, бурчав про "мерзоту запустіння". Але ніхто не звертав на нього уваги, пояснюючи дивацтва моряка перебуванням на айсбергу; крім того, відігравало роль властиве французам переконання, що люди англосаксонської раси не відповідають за свої вчинки.

В даний момент відносини між Англією і Францією були цілком мирні, хоча в Канаді та Нью-Йорку почувалось обопільне незадоволення. Французи підозрівали — і не без підстави — англійських колоністів у підструнчуванні індійців, які нападали на французів. Тому Ефраїма й інших прийняли гостинно, але на кораблі було так тісно, що їм довелось розміститися де трапилось. Сім'ю Катіна прийняли ще більш ласкаво; кволість старика і врода дочки звернули на них увагу самого губернатора. Під час подорожі де Катіна змінив свій гвардійський мундир на звичайний темний одяг і, крім військової виправки, нічим не скидався на дезертира. Старий Катіна був такий слабий, що не в силі був навіть відповідати на питання, а дочка весь час була при ньому. Чоловік її, звиклий до придворного життя, умів багато балакати, нічого по суті не висловлюючи, і, таким чином, тайна, що оточувала втікачів, лишалась цілком збереженою. Де Катіна добре знав становище гугенотів у Канаді ще до скасування Нантського едикту і зовсім не бажав випробувати його на власній персоні.

На другий день після свого порятунку мандрівники побачили на півдні мис Бретон і, гнані східним вітром, швидко пройшли повз східний край Антікості, що майорів невиразними обрисами. Потім вони попливли вгору величезною річкою, з середини якої ледве можна було бачити її береги. Коли річка повужчала, вони побачили праворуч дику ущелину річки Сагенея; над соснами здіймався дим з халуп маленької рибальської й торговельної станції Тадузака. Голі індійці з мідно-червоними обличчями, альгокінези та абенаки, в своїх луб'яних човниках оточили корабель, пропонуючи плоди й овочі, які повинні були влити нове життя в слабих на цингу солдатів. Потім корабель пройшов повз затоку Маль, кручу Завалів і затоку Св. Павла з її широкою долиною й лісистими горами, що виблискували прегарним осіннім убранням — пурпуром і золотом кленів, ясенів, молодих дубків та березових пагонів. Амос Грін, спершись на борт, жадібно дивився на ці величезні простори незайманих лісів, куди лише зрідка заходив дикун або відважний "лісовий бродяга". Потім перед ним появились сміливі обриси миса Бур; вони пропливли повз мирні луги Бопре, маєтки Лаваля, повз селища Орлеанського острова і, нарешті, побачили перед собою широкий затон, водопади Монморансі, високі огорожі миса Леві, кілька кораблів, а праворуч дивну скелю, увінчану баштами, і біля підніжжя її місто, що було центром і головною опорою французької могутності в Америці. Згори, з фортеці, загриміли гармати, корабель відсалютував, звились прапори, злетіли в повітря капелюхи, і флотилія суден та човнів ринула назустріч прибулим, щоб привітати нового губернатора й перевезти на берег солдатів та пасажирів.

Старий купець, з того часу як виїхав із Франції, в'янув, мов рослина, вирвана з коренем із рідного грунту. Переляк під час катастрофи і ніч, проведена в холодному притулкові айсберга, були не на його роки й не на його силу. Відколи його прийняли на військовий корабель, він лежав серед хворих на цингу солдатів майже без ознак життя, крім слабого дихання і конвульсійного пересмикування схудлої шиї.