Вигнанці - Конан Дойл Артур

Переклад з англійської

Друкується за виданням:

Дойл Артур К. Вигнанці. — К.; X.: Б. В., 1937

ЧАСТИНА ПЕРША

У СТАРОМУ СВІТІ

Розділ І

ЧОЛОВІК З АМЕРИКИ

То було звичайне вікно, таке, які бували в Парижі наприкінці сімнадцятого століття, — високе, поділене надвоє великою поперечкою і оздоблене над серединою її маленьким гербом — трьома червоними будяками на срібному полі, намальованими на шибці ромбовидної форми. Під цим вікном стирчав залізний прут, на якому висіла подоба маленького золоченого пака вовни, що гойдалася й рипіла при найменшому пориві вітру. На протилежному боці вулиці видно було з вікна будинки високі, вузькі, витіюваті, з дерев'яною різьбою на фасадах, з гостроверхими покрівлями і башточками по кутках. Між двома рядами їх простягся кам'яний брук вулиці Сен-Мартіна, звідки линув безугавний тупіт безлічі людських ніг.

У самому будинку біля цього вікна стояла широка лава, обтягнута коричневою витисненою шкірою. Сидячи на ній, члени родини могли бачити все, що діялося внизу, у діловому світі вулиці.

В цю хвилину тут, спиною до вікна і обличчям до великої, розкішно причепуреної кімнати, сиділи мужчина й дівчина.

Часом вони переглядались одне з одним, і очі їх світилися щастям.

А втім, тут не було нічого дивного, бо з них була гарна пара. Дівчина була дуже молода, ніяк не старша двадцяти років; обличчя її прозоре, з особливою блідістю, повною виразності й свіжості, ніби свідчило про чистоту й невинність. Нікому й на думку не спало б побажати, щоб ця дівоча краса змінилась на яскравіші кольори. Риси обличчя були ніжні й привабливі, а синясто-чорне волосся та довгі темні вії виразно контрастували з мрійними сірими очима й білістю шкіри, що нагадувала слонову кість. У всій постаті дівчини почувались якийсь особливий спокій і стриманість, іще більше відтінювані простим платтям з чорної тафти; єдиною прикрасою цього вбрання була брошка з кам'яного вугілля і такий самий браслет. Отака була Адель Катіна, єдина дочка відомого гугенота, купця, що торгував сукном.

Але простоту вбрання дівчини аж надто покривала розкіш вбрання співбесідника. Це був чоловік, старший за неї років на десять, із строгим обличчям солдата, дрібними, чіткими рисами, викоханими чорними вусами і темними, карими очима, що ставали жорсткими, коли він віддавав наказ мужчині, і ніжними, коли звертався з благанням до жінки, — і в тому, і в іншому разі з однаковим успіхом. На ньому був небесно-блакитний кафтан, вишитий блискучими галунами, з широкими срібними погонами на плечах. З-під кафтана виглядала біла жилетка, а штани з такої самої матерії були заправлені у високі лаковані ботфорти з позолоченими шпорами. Рапіра з срібною ручкою і капелюх з пером, що лежали поруч на лаві, доповнювали вбрання, носити яке вважалося за особливу честь. Кожен француз признав би в незнайомому офіцера славнозвісно блакитної гвардії Людовіка Чотирнадцятого. Із своїм кучерявим, чорним волоссям, з гордою поставою голови цей молодий чоловік здавався зграбним, блискучим воїном. І справді, він уже довів це на полі бою, і ім'я Аморі де Катіна стало вирізнятися з-поміж багатьох прізвищ дрібного дворянства, яке збиралось до двору короля.

Він доводився кузеном молодій дівчині, що сиділа з ним, і в їх обличчях можна було навіть знайти родинну схожість. Де Катіна походив з дворянського гугенотського дому, але, рано втративши батьків, вступив на військову службу. Без ніякої протекції він сам пробив собі дорогу і досяг свого теперішнього стану. Тим часом молодший брат його батька, бачачи, що всі шляхи перед ним закриті через переслідування, які впали на його одновірців, відкинув частку "де" — ознаку дворянського походження — і взявся до торгівлі з таким успіхом, що в описуваний нами час уславився як один із найбагатших і найвидатніших громадян Парижа. Офіцер гвардії сидів у його домі і держав у руці білу ручку його єдиної дочки.

— Скажи, чим ти схвильована, Адель? — промовив він.

— Нічим, Аморі.

— Ну, а що означає ця складочка між нахмуреними бровами? Адже я вмію читати твої думки, як пастух угадує час з кольору неба.

— Справді, нічого, Аморі, але…

— Що "але"?

— Ти від'їздиш сьогодні ввечері.

— І повернуся завтра.

— А тобі неодмінно, неодмінно треба їхати сьогодні?

— Я міг би втратити службу, якби цього не зробив. Завтра вранці я повинен чергувати коло спальні короля. Після обідні мене змінить майор де Бріссак, і тоді я знову буду вільний.

— Ах, Аморі, коли я чую твої оповідання про короля, двір, знатних дам, я, справді, дивуюся…

— З чого?

— Як ти, живучи серед такої пишноти, спускаєшся до того, щоб сидіти в кімнаті простого купця.

— Так, але те, що в ній є?

— От це ж найбільш і незрозуміле мені. Ти, що живеш серед таких вродливих, розумних жінок, вважаєш мене вартою свого кохання, мене, зовсім тиху маленьку мишку, завжди самотню в цьому великому будинку, таку соромливу й незграбну. Ось це й дивно!

— У кожного свій смак, — промовив Аморі, гладячи маленьку ручку. — Жінки — це квіти. Декому більше подобається великий, золотистий соняшник або троянда, така велична й гарна, що мимоволі впадає в око. А мені, навпаки, потрібна крихітна фіалочка, яка ховається поміж мхами, але така мила й запашна… А складочка у нас все не розходиться, дорога.

— Мені хочеться, щоб повернувся батько.

— Чому? Хіба ти почуваєш себе самотньою?

Раптова посмішка осяяла бліде обличчя.

— Я не буду самотня до вечора. Але я завжди турбуюсь, коли його немає дома. Тепер стільки говорять про переслідування наших бідних братів.

— Ну, дяді нема чого боятися!

— Він пішов до старшини гільдії переговорити в справі наказу про розміщення драгунів.

— А, ти не сказала мені про це.

— Ось папір.

Вона встала і взяла з столу аркуш синього паперу, біля якого теліпалась червона печатка. Глянувши на папір, Аморі нахмурив свої густі чорні брови.

"Наказується вам, Теофільові Катіна, торговцеві сукном, що проживає на вулиці Сен-Мартіна, дати помешкання і харч двадцяти солдатам з Лангедокського полку блакитних драгунів під командою капітана Дальбера аж до дальшого розпорядження.

(Підписано) Де Бопре, королівський комісар".

Де Катіна добре знав цей спосіб утискування гугенотів, практикований по всій Франції, але тішив себе надією, що своїм станом при дворі звільнить родичів від такого приниження. З гнівним вигуком він шпурнув папір на підлогу.

— Коли вони повинні прибути?

— Батько казав, сьогодні увечері.

— Ну, то вони ненадовго затримаються тут. Завтра я дістану наказ, щоб їх вивели звідси. Однак сонце вже зайшло за церкву Сен-Мартіна, і мені час вирушати в дорогу.

— Ні, ні, не їдь іще!..

— Мені хотілося б передати тебе в руки батька, бо я боюсь лишити тебе саму з цими солдатами. Але від мене не приймуть ніяких пояснень, якщо я вчасно не з'явлюсь у Версаль. Глянь, якийсь вершник спинився перед дверима. Він цивільний. Може, його послав твій батько?

Дівчина швидко підбігла до вікна і виглянула, спершись рукою на плече кузена.

— Ах, я й забула! — скрикнула вона. — Це чоловік з Америки. Батько сказав, що він має прибути сьогодні.

— Чоловік з Америки? — повторив здивований офіцер, і обоє, витягнувши шиї, стали дивитися з вікна на вершника.

Вершник, дужий, широкоплечий чоловік, голений, з коротко підстриженим волоссям, повернув у їх бік довге, смагляве обличчя, з різкими рисами, оглядаючи фасад будинка. Надітий на голові його сірий капелюх з м'якими крисами формою своєю міг здаватися чудним для ока парижан, зате темний одяг і високі ботфорти нічим не відрізнялись від убрання першого-ліпшого громадянина Парижа. Але взагалі в ньому було щось екзотичне, і тому ціла юрба цікавих уже зібралась подивитися на вершника й коня. Старий мушкет з надзвичайно довгим стволом був прив'язаний до стремена так, що дуло стирчало вгору; коло луки сідла теліпався чорний мішок, а ззаду його красувалась скачана яскраво-червона смугаста ковдра. Добрий кінь, сірий, у яблуках, був увесь вкритий зверху потом, а знизу грязюкою. Ноги його немов підгинались від утоми.

Вершник, очевидно, переконавшись, що це і є той будинок, який він розшукує, легко скочив з сідла, одв'язав мушкет, ковдру та мішок, спокійно протисся до дверей крізь юрбу, що видивлялась на нього, і гучно постукав.

— Хто він такий? — спитав де Катіна. — Канадець? Я сам майже канадець. По той бік океану у мене було, мабуть, стільки ж друзів, скільки тут. Може, я зустрічав його. Там не дуже-то багато білих, і за два роки я чи не всіх їх перебачив.

— Ні, Аморі, він з англійських колоній. Але говорить нашою мовою. Мати його була француженка.

— А як звуть його?

— Амос… Амос… ах, ці ймення! Ага, згадала… Амос Грін. Його батько давно провадить справи з моїм, а тепер послав сина, що жив, як чула я, завжди в лісах, подивитися на людей та міста. Ах, боже мій, що трапилося там?

З нижнього коридора зненацька почулись несамовиті крики й вереск, потім чийсь чоловічий голос і поспішна хода. В одну мить де Катіна збіг сходами і зупинився, вражено дивлячись на те, що діялось перед ним.

Дві дівчини щосили верещали, притулившись до одвірків. Посеред сіней старий слуга П'єр, суворий кальвініст, завжди повний самоповаги, крутився дзигою, вимахуючи руками і репетуючи так голосно, що його лемент, напевне, можна було чути в Луврі. У сіру шерстяну панчоху, яка облипала його худу ногу, уп'явся якийсь пухнастий, волохатий чорний клубок з маленьким блискучим червоним оком, звернутим угору, і блискучими білими зубами.

Молодий незнайомець, що вийшов був на вулицю до коня, почувши галас, поспішно вбіг у сіни, схопив звірка, ударив його двічі по мордочці і кинув головою вниз, у мішок, звідки той виліз.

— Нічого, — промовив він чистою французькою мовою, — це ж тільки ведмежа.

— О, боже мій! — кричав П'єр, витираючи лоба. — Ох, за ці хвилини я постарів на п'ять років! Я стояв коло дверей, вклоняючись мосьє, а воно раптом схопило мене ззаду.

— Це я винен — не зав'язав мішка. Звіреня народилось якраз у день нашого від'їзду з Нью-Йорка, у вівторок йому буде шість тижнів. Я маю честь говорити з другом мого батька, мосьє Катіна.

— Ні, мосьє, — відповів зі сходів офіцер. — Дяді немає дома. Я капітан де Катіна, до ваших послуг, а ось мадмуазель Катіна, господиня цього дому.

Незнайомий піднявся, сходами і вклонився їм обом з виглядом людини боязкої, як дика серна, але разом з тим такої, яка одчайдушно наважилась перетерпіти все, що спіткає її.