Хліб ранніх років - Белль Генріх

Вода нам іде звідтіля.

— Еге,— озвався й Вольф, одкручуючи крани,— вода іржава й брудна.

— Дай їй стекти, аж поки піде зовсім чиста,— а тоді пустиш воду в машини і все буде добре. Ви не стратите найкращих клієнтів,— обернувся я до пані Флінк,— білизна буде на вечір готова.

Т я рушив із пральні н знову подався на вулицю,

8 01289

225

так, паче уві сні раптово перенісся з одного ландшафту в інший.

Я примостився на крилі Віквеберової машини, та вже більше не дивився на двері; я заплющив очі й на мить зазирнув у камеру-обскуру своєї свідомості, і побачив образ тієї людини, про яку, одну з усіх, знаю, що вона ніколи ні на кого не гримала, єдину людину, в чиїй побожності я був переконаний,— побачив свого батька. Перед ним стояла маленька скринька з картками паперу, дерев'яна блакитна скринька, де колись лежало доміно. Та скринька завше вщерть набита однаковими завбільшки паперовими картками, що їх батько вирізує з усіляких паперових решток. Батько тільки на папір скупий, більше ні на що. Він одрізує чисті клаптики від розпочатих і нескінчених листів, від шкільних зшитків, несписаних до краю, від оповіщень про заручини й смерть, а різні листівки врочистого змісту — друковані на добірному папері заклики підтримати якусь маніфестацію чи докинути, зрештою, й свою пайку у справу волі,— всі такі речі справляють батькові дитячу радість, бо з кожного примірника в нього виходить щонайменше шість нових карток, що їх він потім берегтиме в старій коробці на доміно, наче якусь коштовність. Він — папіряна душа, у нього папірці стирчать з усіх книжок, течка його вщерть набита папірцями. Папірцям батько звіряє весь свій клопіт, і великий, і дрібний. Живучи вдома, я частенько натрапляв на такі папірці. "Пришити ґудзика на спідні",— написано на одному. "Моцарт",— стояло на другому, "рі^едое — рі^е",— значилося на третьому, а раз мені трапився папірець із нотаткою: "Бачив у трамваї чоловіка з таким лицем, яке, певне, мав, конаючи, Спаситель".

Перше ніж заходитись коло справ, він брався до

своїх цидулок, перетасовував їх, наче карти, тоді розкладав, немов пасьянс, і збирав у купки, залежно від того, що в них написано; спершу найважливіші, потім маловажніші, як у картах складають окремо тузів, окремо королів, окремо краль, нижників і так далі.

Папірці, до половини позакладані між сторінки, стирчать із усіх батькових книжок, здебільшого вони вже зблякли, взялися жовтими пасмугами, бо книжки деколи місяцями лежать лежма, аж поки батькові руки дійдуть до тії чи іншої цидулки. В порі шкільних вакацій він збирає їх докупи, перечитує місця, до яких був поробив собі уваги, й розкладає нарізно цидулки, де найчастіше позаписувано англійські чи французькі слова, конструкції та звороти, що їхній зміст став йому зрозумілий після того, як вони по двічі або тричі трапилися йому в тексті. З приводу своїх мовних відкриттів батько з ким тільки не листується, виписує всілякі словники, сперечається про них із колегами-вчителями і своєю лагідною наполегливістю не дає всипляти редакторам довідкових виданнів.

Одну цидулочку батько завше носить із собою в теч-ці — на ній червоним олівцем зроблено галочку на знак її великої ваги; цидулку ту він з кожним моїм приїздом знищує, але потім хутко заводить наново; на ній написано: "Побалакати з хлопцем!"

Мені згадалось, як я здивувався, коли, бувши в технікумі, відкрив у собі батькову наполегливість: те, що я знав, ніколи не було мені таке цікаве, як те, чого я не знав; я не знаходив собі місця, поки, було, не вивчу нової машини так, щоб розібрати й скласти її, заплющивши очі; однак жадоба знати у мене завжди йшла в парі з прагненням заробити грошей, батькові ж це прагнення було чуже. У віщо обходилось йому часом яке-небудь чужомовне слово, що задля нього доводилось виписувати й самому пересилати книжки або навіть кудись їхатн,— того батько ніколи не лічив; він любив вишукувати незнайомі слова й звороти, як зоолог любить відкривати нові види, і йому б ніколи не спало на думку брати за свої знахідки гроші.

Вольфова рука знов лягла мені на плече, і я незчувсь, як підвівся, попростував до свого авто й заглянув досередини, на те місце, де сиділа Гедвіг: та воно було порожнє.

— Що тобі скоїлося? — спитав Вольф,— Що ти на-броїв бідолашній пані Флінк? Вона просто не при собі.

Я не озвався. Не забираючи руки з мого плеча, Вольф звернув мене повз машину, на Корбмахергасе.

— Вона подзвонила мені,— провадив він далі,— і щось у її голосі було таке, що я вирішив негайно приїхати,— відчув, що річ не в пральних машинах.

Я мовчав.

— Ходімо,— мовив Вольф,— філіжанка кави поверне тебе до тями.

— Так,— тихо сказав я,— філіжанка кави поверне мене до тями,— і, скинувши з плеча його руку, подався поперед нього по Корбмахергасе, де знав маленьку кав'ярню.

У кав'ярні молода жінка саме висипала булочки з лляного мішка у вітрину, й мені було видно їхні брунатні спідки, хрумкі вершечки й білі, наче біль, боки, де їх порозрізав пекар; коли жінка вже зайшла за прилавок, вони все ще сипались донизу і на якусь мить показалися мені рибинами, німими, розплатаними рибинами, що їх витрусили в акваріум.

— Оце сюди? — сказав Вольф.

— Еге, сюди,— мовив я.

Він похитав головою й рушив наперед, та коли я, минувши прилавок, завернув у невеличку порожню кімнату, він ураз осміхнувся.

— Тут не так уже й зле,— промовив він, сівши на стілець.

— Ні,— озвався я,— не так уже й зле.

— О, на тебе тільки глянеш, і зразу видно, що тобі за пригода! — сказав Вольф.

— І що ж мені за пригода?

— О, нічого,— посміхнувся він.— Просто в тебе такий вигляд, наче ти вже наклав на себе руки. Я вже бачу, з тебе нині нема роботи.

Молода жінка внесла каву — Вольф замовив її, ще заки ми увійшли сюди з крамнички.

— Батько страшенно сердитий,— казав Вольф,— телефон не вгаває цілого півдня, а тебе ні знайти, ні до-телефонуватися, навіть на той телефон, що ти залишив пані Бротіг. Не дратував би ти його,— докінчив Вольф,— він страх який лихий. Ти ж знаєш, що в роботі для нього немає жартів.

— Еге,— промовив я,— в роботі для нього немає жартів.

Я випив каву, звівся, вийшов у крамничку й сказав дати мені ще три булочки; жінка простягла мені тарілку й хотіла подати ножа, та я похитав головою, що не треба. Я поклав булочки на тарілку, знову повернувся до кімнатки, сів і взявся їсти, стромляючи пальці у білу м'якушку і щипаючи від неї по шматочку; і за першим же шматочком я почув, що мене перестало млоїти.

— Господи,— здумівся Вольф,— тобі нема потреби їсти сухий хліб.

— Еге,— озвався я,— мені нема потреби їсти сухий хліб.

— З тобою нема діла говорити.

— Еге,— проказав я,— зі мною нема діла говорити.

— Ну, гаразд,— мовив він,— може, завтра тобі розгодиниться.

Він засміявся, підвівся на ноги, нагукав з крамнички жінку, заплатив за обидві чашки кави й за три булочки, а коли простяг їй зо два дрібняки на чай, вона всміхнулася й поклала їх назад у його дужу й чисту долоню, і він, похитавши головою, сховав їх до своєї течки. Узявшись до другої булочки, я почув на собі Вольфів погляд, що пройшовся мені по потилиці, чубові, лиці й зупинився на руках.

— Між іншим,— сказав він,— діло владнали. Я запитливо підвів на нього очі.

— Хіба Ула тобі вчора не казала про замовлення для "Тритонії"?

— Аякже, казала,— промовив я тихо.

— Ми дістали замовлення,— казав Вольф і аж засяяв.— Сьогодні рано нас повідомили про ухвалу. Сподіваюсь, що до того дня, як ми почнемо, до п'ятниці, ти будеш уже до чогось придатний. Що переказати батькові? Що мені взагалі йому сказати? Він такий на тебе лютий, як ще ніколи не був від часу тієї дурної історії.

Я поклав булочку й підвівся.

— Від часу якої історії?

З виразу його обличчя я бачив: він уже кається, що зняв про це балачку, одначе він її зняв,— і я розщіб-нув задню кишеню штанів, куди поклав свої гроші, намацав папірці, пошарудів ними, але нараз згадав, що то все були банкноти по сто й по п'ятдесят мароК, і, засунувши їх назад, защібнув ґудзика й сягнув до кишені в піджаці, де лежали ті гроші, що я забрав із прилавка в квітковій крамниці. Я вийняв банкноту на двадцять марок, папірець на дві марки й п'ятдесят пфенігів дрібними, узяв Вольфову руку, розтулив її і вклав у неї гроші.

— Це за тодішню історію,— сказав я,— ті електроплитки, що я вкрав, були по дві марки двадцять пфенігів. Віддай гроші батькові, там було рівно десять плиток. Та історія,— докінчив я тихо,— сталася вже тому шість років, та ви й досі її не забули. Добре, що ти мені про неї нагадав.

— Мені шкода, що я здійняв про це мову.

— Одначе ти таки здійняв її, отут, сьогодні,— отож візьми гроші й однеси їх батькові.

— Забери гроші,— сказав він,— так не годиться.

— Чому не годиться? — мовив я.— Тоді я вкрав, тепер хочу сплатити за покрадене. Більше я, здається, вам не буду винен?

Він мовчав, і мені стало шкода його, бо він не знав, що йому робити з тими грішми; він тримав їх у руці, і я бачив, як та рука, стиснена в кулак, і вид йому береться краплинами поту,— такий вид він мав, як, бувало, майстри його лаяли або розказували при ньому масні анекдоти.

— Коли та історія сталася, нам обом було по шістнадцять,— знов озвався я,— ми разом починали вчитись, а тепер тобі двадцять три, однак ти не забув тієї історії. Оддай гроші назад, коли тобі прикро. Я ж можу послати їх твоєму батькові.

Я розтулив його руку — вона була гаряча й спітніла — і поклав гроші знов до кишені свого піджака.

— А тепер іди,— мовив я тихо, але він усе стояв на місці й дивився на мене так, як тоді, коли дізнався, що я вкрав; він не йняв тому віри й боронив мене дзвінким хлоп'ячим голосом, і хоча ми були однолітки, тоді він видався мені багато молодшим за мене, моїм меншим братом, що був ладен скуштувати кия, призначеного мені; старий визвіривсь на нього і скінчив на тому, що надавав йому ляпасів, і я відмовився б від тисячі хлібин, аби мені не довелося признаватись, що я вкрав. Та мені таки довелося признатися; це було на подвір'ї перед майстернею, вже повитою в темряву, при світлі нужденної п'ятнадцятиватової лампочки в іржавому патроні, що беззахисно гойдалась на осіннім вітрі. Вольфів дзвінкоголосий дитячий протест погас від одного манісінького слова "так", що я сказав у відповідь на питання старого, і обоє вони подалися через подвір'я до своєї домівки.