Хліб ранніх років - Белль Генріх

І побачив, як ті вузькі очі робляться ще вужчі, стають жорстокі й непорушні, немов очі гуски, як її чарівні, кокетно розставлені пальчики корчаться, ніби пазури; побачив, як тендітні, випещені ручки беруться зморшками й жовтіють з пожадливості, і я так ґвалтовно висмикнув свою руку, що аж вона перелякалась і, похитавши головою, вернулася за прилавок; тієї хвилини лице її скидалося на цукерку, що ляпнулася в багно і начинка з неї поволі тече в канаву — зовсім не солодка, кисла начинка.

Ула потягла мене далі, і по іржаво-червоному хіднику, минувши людей за столами, ми пройшли в глибінь кав'ярні, де вона нагляділа два вільні стільці коло столика.

На одному стільці сидів якийсь чоловік із сигаретою в зубах, читаючи газету; за кожним його видихом крізь попіл сигарети пробивалася тоненька ясно-сіра цівка диму і дрібнісінькі порошинки падали йому на темну одіж.

— Тут? — спитався я.

— Більше нема вільного місця,— обізвалася Ула.— Краще вже було б піти деінде.

Вона зміряла чоловіка ненависним поглядом, розглянулась по кав'ярні, і я побачив, що в очах її блиснув переможний вогник, коли з-за столика в кутку підвівся якийсь чоловік і допоміг дружині одягти ясно-синє пальто.

Для Ули — я знову відчув це, йдучи за нею,— було страшенно важливо, щоб наша розмова сталася саме тут. Вона кипула торбинку на стілець, звідки ще не встигла прибрати коробки з черевиками жінка в ясно-синьому пальті,— і жінка взяла коробку, похитала головою й подалася слідом за чоловіком, що спинився межи столами і розплачувався з кельнеркою.

Ула зсунула докупи брудний посуд і сіла на стілець у кутку. Я сів поруч неї, витяг з кишені сигарети й простяг їй; вона взяла сигарету, я дав їй прикурити, закурив і собі й поглянув на брудні тарілки з недоїденим вершковим кремом і кісточками з вишень, на недопиту сіро-молочну рідину в одній філіжапці.

— Я мала б знати це,— сказала Ула,— ще тоді, як ти був на фабриці, а я день при дні доглядалася до тебе крізь скляну стіну контори. Як ти крутився коло молоденьких робітниць, щоб тобі перепало шматок хліба з їхнього сніданку! Одне там було таке мізерне, поганеньке, намотувало якорі, ще й трохи було рахітичне, і обличчя мало якесь хворе, прищувате,— вона раз дала тобі половину свого хліба з повидлом, а я дивилась, як ти пхав його до рота.

— І це ще не все, ти не знаєш, що я цілував її, ходив із нею в кіно і в темряві держав її руки в своїх. Вона померла, коли я складав екзамеп па підмайстра. Я витратив заробіток за весь тиждень, щоб покласти на її могилу квіток. Думаю, що вона мені простила за той хліб з повидлом.

Ула мовчки глянула на мене, а потім ще далі одсунула брудний посуд на столі, а я посунув його назад, бо одна тарілка замалим не злетіла додолу.

— Ви не вважали навіть за потрібне послати вінок їй на могилу,— сказав я,— чи бодай хоч написати картку співчуття її батькам. Я думаю, що ти тільки ім'я її рівненько й пильно викреслила червоним чорнилом із платіжного рахунку.

Підійшла кельнерка, позбирала тарілки й філіжанки на тацю й запитала:

— Каву?

— Ні,— обізвався я,— дякую, мені не треба.

— А мені принесіть,— сказала Ула.

— А вам що? — обернулась дівчина до мене.

— Байдуже,— сказав я втомлено.

— Дайте панові Фендріхові чашку м'ятного чаю,— мовила Ула.

— Еге,— сказав я,— дайте чаю.

— Господи,— здивувалась дівчина,— та ж у нас немає м'ятного чаю, самий чорний.

— Гаразд, дайте, будь ласка, чорного,— промовив я, і дівчина пішла.

Я глянув на Улу, і мене вразили, як уже не раз вражали передніше, її вуста: з повних і гарних вони зробилися такі вузькі й тоненькі, як лінії, що їх вона проводила в платіжному рахунку.

Я зняв з руки годинника й поклав на стіл перед себе: було вже десять на сьому, а я мав піти за чверть до сьомої, ані на хвилю пізніше.

— Я залюбки був би сплатив ті двадцять марок штрафу, аби довше з тобою розмовитися, я радо дарував би тобі на розстання ті дві хвильки, як дві найко-штовніші квітки,— але ти сама їх собі вкрала. На мене, то ці дві хвилини варті двадцять марок.

— Авжеж,— сказала вона,— з тебе тепер такий вельможний пан: даруєш квіти по десять марок одна.

— Еге,— одмовив я,— по-моєму, варто раз утратитись: ми ж бо ніколи ще нічого не подарували одне одному, ніколи, правда ж?

— Ні,— сказала вона,— ми ніколи нічого не дарували одне одному, мене вчено, що дарунок треба заслужити, а мені й разу не здалося, що ти його заслужив, як, либонь, і я не заслужила.

— Ні,— сказав я,— а те єдине, що я хотів тобі подарувати, хоча ти й не заслужила подарунка, ти не прийняла. І як ми вдвох куди ходили,— докинув я тихо,— ми ніколи не забували про квитанцію, що з нас узято податок, ми брали її навпереміну, раз — ти, вдруге — я. І якби були квитанції на поцілунки, то ти б і їх підшивала.

— На поцілунки є квитанції,— промовила вона,— і колись тобі буде їх пред'явлено.

Дівчина принесла каву для Ули і чай для мене, і мені здалося, що минула ціла вічність, перше ніж дійшла краю та церемонія: на стіл булл виставлені всі тарілки, філіжанки, чайнички іі блюдця на цукор, чарочка на яйце до чаю і нарешті манісінька тарілочка, де примостились срібні щипчики, в яких затиснута була крихітна скибочка цитрини.

Ула не озивалась, і мене взяв страх, що вона закричить; одного разу я чув, як вона кричала, коли батько відмовлявся дати їй доручення. Час більше не посувався: було тільки тринадцять хвилин по шостій.

— Хай йому чорт,— мовила Ула,— прийми хоч того годинника.

Я прикрив годинника аркушиком меню.

Мені здавалося, що я вже бозна-скільки разів усе це бачив, чув, убирав у себе, наче то була грамофонна платівка, яку щовечора тієї самої години наставляють пожильці, що мешкають на поверх вище: неначе то був фільм, завше той самий фільм, що його без одміни пускають у пеклі; і весь той дух — дух кави, поту, парфумів, лікеру й сигарет,— і все, що казав я і що казала Ула,— усе те мовилося вже бозна-скільки разів і було мертве, після нього на язиці лишався смак фальшу, як тоді, коли я розказував батькові про чорний торг і свої злигодні; заледве слово вимовлялось, як воно переставало бути правдою,— і мені враз спливло на думку, як Гелена Френкель дала мені шмат хліба з повидлом, спливло так виразно, що я ніби аж почув у роті смак того дешевого червоного повидла — і мене пойняла туга за Гедвіг і за темно-зеленою тінню мосту, куди щез Юрген Броласкі.

— Я ніяк не візьму до тями,— промовила Ула,— просто мені не береться голови, щоб ти робив щось не задля грошей. Чи, може, вона має гроші?

— Ні, в неї нема грошей, і вона знає, що я крав: хтось із вас розказав про це тому, від кого довідався її брат. Та й Вольф допіру нагадав мені за крадіжку.

— А що ж,— промовила вона,— добре, що він тобі

нагадав: бо з тебе тепер такий пан, що ти вже, либонь, почав забувати, як ти крав електроплитки, щоб купити сигарет.

— І хліба,— сказав я,— хліба, якого не давала мені ані ти, ані твій батько — лиш Вольф подеколи. Він, правда, не знав, що то голод, а проте він оддавав мені свій хліб щоразу, як ми працювали вкупі. Мені здається,— докінчив я тихо,— що якби ти тоді хоч раз дала мені шматок хліба, я б тепер не зміг сидіти тут і так з тобою розмовляти.

— Ми завше платили робітникам більше, ніж належало за розцінками, і в нас усяк мав пайку і в обід юшку без карточок.

— Авжеж,— притакнув я,— ви завше платили більше, ніж належало за розцінками, і хто у вас працював, мав пайку і в обід юшку без карточок.

— Негідник,-^ промовила вона,— невдячний негідник.

Я одслонив годинника, але було допіру пів на сьому, і я знов прикрив годиннника аркушиком.

— Перечитай іще раз платіжні рахунки,— сказав я,— рахунки, які ти сама складала, перечитай там ще раз усі прізвища — голосно й ревно, як читають молитви,— вимов іще раз кожне прізвище й за кожним прізвищем скажи: "Прости мені!", а тоді всі їх полічи й перемнож на тисячу хлібин, а те, що вийде,— знов на тисячу, і тоді ти довідаєшся, скільки прокльонів лежить на банковім рахунку твого батька. їх можна виміряти лише одною мірою — хлібом, хлібом ранніх років, повитих у моїй свідомості густим туманом; та дарована юшка бовталась нам усередині, як ми ввечері тряслися трамваєм додому, здіймалася в нутрощах гарячою кислою хвилею,— то була хитанка безсилля, і за єдину втіху нам була ненависть... ненависть,— сказав я тихо,— що давно вже вивітрилася з мене, минулася, як

9 01289

257

минається часом задавнена слабість. Ох, Уло,— докінчив я тихо і вперше поглянув їй просто у вічі,— не-вже-таки ти справді хочеш мене впевнити, хочеш, щоб я повірив, ніби тарілкою юшки й отим крихітним додатком до платні щось можна одкупити? Ти цього хочеш?.. Подумай за самі лишень грубезні мітки промащеного паперу.

Вона поколотила каву, підвела на мене очі й простягла мені сигарети; я взяв, дав їй прикурити і закурив сам.

— Мені дарма, що ви розславили тим людям про мою крадіжку, та невже ти справді хочеш мене впевнити, що всі ми, всі, хто значився в платіжному рахунку, не мали права час од часу діставати зайвий шматок хліба?

Вона все не озивалась, дивлячись кудись повз мене, і я казав далі:

— У ті часи я, буваючи дома, крав у батька книжки, щоб купити хліба, книжки, що їх він любив, що їх він збирав по одній, що задля них голодував студентом, книжки, за які він платив таку ціну, як платилося за двадцять хлібин, а я їх продавав за стільки, скільки коштувало півхлібини: такий ми мали процент — від мінус двохсот аж до мінус безмежність.

— І ми,— тихо сказала Ула,— і ми сплачуємо проценти... проценти,— докінчила вона ще тихіше,— за які ти нічого не знаєш.

— Так,— сказав я,— ви платите проценти і самі не знаєте, які вони великі; але я крав книжки не вибираючи, дивився тільки, аби грубіш; їх було в батька так багато, що я думав, він і не помітить,— я тільки згодом довідався, що він так знав кожну свою книжку, як пастух кожну свою вівцю; одна книжка була маню-ня й обшарпана, поганенька, тих грошей, що я взяв за неї, стало тільки на коробку сірників,— опісля

я довідався, що вона варта була цілого вагону хліба. А далі батько попрохав мене,— він почервонів, як завів про це мову,— щоб я здався на нього з продажем книжок; і відтоді він спродував їх сам і посилав мені грошей, аби я міг купити хліба...

Вона здригнулась, коли я промовив "хліба", і тепер мені зробилось її шкода.

— Вдар мене, коли хочеш,— обізвалась вона,— вилий мені чай межи очі й говори, говори далі, ти ж ніколи перше не хтів говорити,— та не кажи, на ласку, більше цього слова — "хліб", нехай я більш його не чутиму від тебе...