Хліб ранніх років - Белль Генріх

Ліва рука мені сливе задубіла і трохи підпухла, а права дуже боліла, забита об край мармурового столика в кав'ярні. Утомлений і голодний, я поволі вів машину знову в місто; Гедвіг мовчала; вона піднесла до обличчя невеличке дзеркальце, і я побачив, що вона дивилась на свої вуста; потому дістала з торбипки помаду і знову звільна, твердою рукою одзначила губи.

На Нудельбрайте все так само не було проїзду, і коли я, поминувши церкву, звернув на Нетцмахергасе, перетяв Корбмахергасе й став на пустці проти пекарні, не було ще й восьмої години.

В кімнаті Гедвіг, як і передніш, світилося; проїхавши далі, я побачив, що машина кольору червоного вина досі стояла перед дверима будинку. Тоді, обминувши цілий квартал, я знову спинився біля пустки. Всюди було тихо й темно; ми мовчали; мій голод наростав, то знов стихав, набігав і спадав, неначе по мені йшли хвилі землетрусу. Мені спало на думку, що той чек, який я послав Віквеберові, тепер уже не мав сили, а ще мені подумалось, що Гедвіг навіть не спитала в мене мого фаху, навіть не знала, як я звуся. Руки мені боліли чимраз дужче, і коли я на мить заплющував змучені очі, мені видавалось, ніби я рину крізь вічність, виповнену жовтогарячими косячками.

Я знав: світло в кімнаті Гедвіг все одно мало погаснути ще нині, ще цього самого понеділка, до кінця якого зосталося чотири години; гуркіт мотора червоної машини помалу одлунає в далині,— я ніби вже аж чув, як мотор угризався в ніч, лишаючи позаду тишу й темнощі. Ми вийдемо сходами нагору, і двері тихо відчиняться й зачиняться за нами... Гедвіг ще раз поглянула на свої вуста і ще раз підвела їх неквапливим твердим порухом, неначе вони й так не були геть червоні, і я вже цю хвилину прочув те, що мені судилося пізнати лишень згодом.

Ніколи перше я не знав, що я безсмертний і заразом такий смертний: я чув, як кричать діти, повбивані у Віфлеємі, і їхній крик зливався з передсмертним Фрукларовим криком, якого ніхто не почув, але який тепер досяг мого слуху; я вчував подих левів, що розшарпували мучеників, я чув, як їхні пазури, мов шпи-

чаки, вганялися мені в тіло, я відчував солоний смак моря, пив гіркі краплини, що знялися з глибочезної морської глибини; я бачив малювання, що повиступало з рам, як вода виступає з берегів,— ландшафти, що їх зроду мені не спіткалося в житті, обличчя, що їх ніколи не знав,— і крізь усі ті видива маяв до мене образ Гедвіг; зринали постаті Броласкі, Гелени Френкель, Фруклара — а через їхні тіні усе мріла мені постать Гедвіг, і я знав, що її образ незагасний, що її лице я вбачу крізь рушник, який раптово злетить із неї, аби її вид побачив4 Греміг,— її вид, що його зараз я не добачав очима, така навколо була темна ніч, але тепер мені не треба було очей, щоб бачити її.

З камери-обскури мого мозку напливали щоразу нові знімки: мені марилось, ніби це не я схиляюся над Гедвіг, а хтось, кого я не знаю,— і мене поймали ревнощі таки до себе ж; я бачив того чоловіка, що зайняв її, вбачав його жовтаві зуби, його теку; я бачив Моцарта, що усміхався панні Клонтік — учительці музики з сусіднього будинку, а жінка з Курбельштрасе на всіх знімках плакала; цей понеділок досі ще не дійшов краю, і я зрозумів, що не хочу вперед, мені хотілося назад, я сам не знаю, куди, але назад.