Хліб ранніх років - Белль Генріх

Я на нього страх яка лиха.

— Чому?

— Бо я воліла б зватися Мюлер і мати ті гроші, що йому забрало перетворення безневинного "ю" на "у". Мені б хотілось, щоб оце тепер у мене були гроші, тоді б мені не довелося готуватись на вчительку.

— А ви маєте стати нею не по волі?

— Та й не по неволі,— мовила вона,— а тільки не скажу, щоб я через це нетямилася з щастя. Але батько каже, щоб я стала вчителькою і могла себе прогодувати.

— Коли хочете, я буду вас годувати,— сказав я тихо.

Вона зчервоніла, а я був радий, що таки сказав їй це і що вбрав його в такі слова. А ще був радий, що увійшов той чоловік і приніс каву. Він поставив філіжанки на стіл, зібрав нечистий посуд і обернувся до нас:

— Може, хочете збитих вершків до пирога?

— Еге,— підхопив я,— дайте, будь ласка, вершків.

Він вийшов, Гедвіг налила кави в філіжанки; обличчя їй ще пашіло, і я став дивитися повз неї на картину, що висіла на стіні; то був знімок із мармурового пам'ятника якійсь жінці, побіля того пам'ятника я часто проїжджав машиною, а проте не знав, кого він зображає, і тепер зрадів, прочитавши внизу напис:

"Пам'ятник цариці Августі" й довідавшись нарешті, хто була та жінка.

Чоловік приніс пирога, я налив собі в каву молока, вколупнув ложечкою пирога й зрадів, що й Гедвіг узялась до страви. Лице її вже не пашіло, і вона сказала, не зводячи очей з тарілки:

— Химерна годівля — оберемок квіток і одна булочка, з'їдена похапцем.

— А потім,— сказав я,— пиріг з вершками й кава. А перегодом увечері —те, що звалося в моєї матері попоїсти як слід.

— Еге,— притакнула вона,— і моя мати казала, що мені треба хоч раз на день попоїсти як слід.

— Десь так о сьомій, добре? — сказав я.

— Сьогодні? — перепитала вона. І я кивнув:

— Еге.

— Ні,— мовила вона,— сьогодні ввечері я не можу. Мені треба навідати одну батькову знайому: вона живе на околиці й давно вже дожидає, щоб я перебралася сюди.

— Вам хочеться до неї йти? — спитався я.

— Ні,— одказала Гедвіг,— вона з тих жінок, що зараз бачать, коли у вас востаннє прали фіранки, і найгірше, що вони завше вгадують. Якби вона оце нас побачила, то сказала б: він хоче тебе звабити.

— Вона б і тут угадала, я хочу вас звабити.

— Я знаю,— промовила Гедвіг.— Ні, мені не хочеться до неї йти.

— Не йдіть,— сказав я,— було б так гарно, якби я міг побачити вас сьогодні ввечері. А крім того, до людей, що вам не подобаються, взагалі не треба ходити.

— Гаразд,— погодилась вона,— я не піду, тільки як не прийду до неї я, приїде вопа й забере мене до себе.

В неї машина, і вона страшенно енергійна, чи то пак рішуча — так про неї каже батько.

— Я ненавиджу рішучих,— сказав я.

— І я,— мовила Гедвіг.

Вона доїла пирога і позбирала ложкою вершки, що спливли з нього на тарілку.

— А я не можу зважитись піти туди, де мушу бути сьогодні о шостій,— сказав я.— Маю стрінутися з дівчиною, з якою думав одружитись, і сказати їй, що не одружуся з нею.

Гедвіг узялась була за кавничок — налити собі кави, але враз поставила його й спитала:

— Це від мене залежить, чи ви їй сьогодні скажете, чи ні?

— Ні,— одказав я,— лишень від мене. Я повинен це сказати їй у кожнім разі.

— Йдіть і скажіть. А хто вона?

— Це та дівчина,— одказав я,— що я в її батька вкрав. Може, вона ж таки й розповіла про все тому, од кого це почув ваш брат.

— О, тоді вам буде легко,— мовила Гедвіг.

— Занадто легко,— сказав я,— сливе так само легко, як відмовитись передплачувати газету, коли тобі шкода не стільки газети, як поштарки, що через це матиме на місяць менше чайових.

— Ідіть,— знову сказала вона,— а я не піду до батькової знайомої. Коли вам треба йти?

— О шостій, та зараз ще й п'ятої немає.

— Лишіть мене саму,— сказала Гедвіг.— Знайдіть де крамницю канцелярського приладдя й купіть мені поштових листівок; я казала дома, що писатиму щодня.

— Хочете ще кави? — спитав я.

Я простягнув їй коробку, вона взяла сигарету, і я дав їй прикурити. Розплачуючись у суміжній кімнаті, я бачив, як вона сидить і курить сигарету; я постеріг, що вона курить рідко,— побачив з того, як вона тримала сигарету і як пускала дим, і коли я, перше ніж піти, ще раз повернувся до тієї кімнати, вона звела на мене очі й проказала: — Ідіть-бо вже.

І я пішов. Гедвіг одщібнула торбиночку, і я ще встиг помітити, що підкладка там була така сама зелена, як її пальто.

Я пройшов усю Корбмахергасе, звернув за ріг і вийшов на Нетцмахсргасе; зробилося холодніше, і по декотрих вітринах позасвічувались лампочки. Мені довелося перейти ще всю Нетцмахергасс, перше ніж я надибав потрібну крамницю.

У крамниці на старосвітських полицях усе було без ладу понакидане одне побіля одного; на прилавку лежала колода карт, що її, певне, був узяв хтось подивитись і, не вдовольнившись, виклав тут-таки, край розпакованої цілої колоди попсовані карти — дзвінкового туза зі стертою великою дзвінкою і винову дев'ятку з надірваним краєм. Скрізь по прилавку покидані були авторучки і лежав блокнот, де покупці перевіряли, як ті авторучки пишуть. Я сперся руками на прилавок і став роздивлятись той блокнот. Аркуші його рябіли карлючками й примхливими викрутасами, в одному місці хтось написав "Бруноштрасе", та здебільшого то були підписи, і перші літери всюди були грубілі за наступні.

"Марія Келіш" — відчитав я один підпис упевненим округлим письмом; хтось інший підписався так, немов йому проказував заїка: "Роберт Б.— Роберт Бр,— Роберт Брах"; письмо було вугласте, старосгітське, зворушливе, і мені видалося, що то пробував руку якийсь старий чоловік. В однім місці було написано: "Генріх*, — і нижче, тим самим письмом: "На незабудь",— а хтось грубим пером вивів: "Стара хижка".

Аж ось увійшла молода жінка, приязно кивнула мені головою, взяла з прилавка карти і запхнула цілу колоду вкупі з обома попсованими картами до картонної коробки.

Я сказав дати мені п'ять листівок з краєвидами, вона подала стосик, і я взяв із нього п'ять верхніх: то були знімки парків і церков, тільки на одній листівці я вздрів пам'ятник, що його досі ніколи не бачив; він звався "Пам'ятник Нольдеволеві" й зображав бронзову постать чоловіка, вбраного в сурдут, з розгорнутим сувоєм паперу в руках.

— Хто такий був Нольдеволь? — спитав я молодої жінки й простягнув їй листівку, що її вона поклала знову в стосик. Вона мала приязне рум'яне обличчя й чорні коси, розділені проділсм посередині. Вигляд у неї був такий, як у жінок, що думають іти в черниці.

— Нольдеволь,— сказала вона,— був архітектор, що побудував північний район міста.

Я знав північний район. Високі його будинки для наймачів завше силкувались мати такий вигляд, який був у бюргерських будинків 1910 року. Там ще снували трамваї — просторі зелені вагони видавались мені романтичними, як батькові 1910 року видавалась романтична поштова карета.

— Дякую,— мовив я й подумав: отже, за таке тоді ставили пам'ятники.

— Вам іще щось? — спитала жінка, і я одказав:

— Еге, дайте мені, будь ласка, пачку поштового паперу, оцю велику, зелену.

Вона одсунула вітрину, вийняла звідти папір, здмухнула з нього порох.

Я дивився, як вона розкручувала сувій сірої бібули, що висів позад неї на стіні, й мене вразило, які в неї ніжні, невеличкі, дуже білі руки, і зненацька я дістав з кишені ручку, відкрутив і під прізвищем Марії Ксліш у блокноті, де покупці пробували авторучки, написав своє наймення, сам не знаючи навіщо: просто мені враз непоборно забажалося увічнити своє ім'я па цьому клаптику паперу.

— О,— сказала жінка,— може, ви б хотіли набрати собі чорнила в ручку?

— Ні,— відказав я й почув, що червонію,— ні, дякую, я щойно перед цим набрав.

Жінка всміхнулася, і мені видалося навіть, що вона збагнула, навіщо я підписався.

Я поклав на прилавок гроші, дістав з кишені свою чекову книжку, тут-таки, на прилавку, написав чек на двадцять дві марки п'ятдесят пфенігів, вивів навкоси "Розрахунок", узяв конверта, куди жінка поклала мені листівки, вийняв із нього краєвиди й поклав не-загорнені в кишеню, а в конверт засунув чек. То був дешевий конверт, такого гатунку, які надсилають з податкової управи чи з поліції; Віквеберова адреса, коли я проставив її на конверті, розпливлась, і я закреслив її і поволі написав удруге.

Взявши зі здачі, що дала мені жінка, одну марку, я посунув її знов до неї і сказав:

— Дайте мені, будь ласка, дві поштові марки — де-сятипфенігову і одну — "На допомогу потерпілим".

Жінка одсунула шухляду, вийняла з маленької книжечки марки н подала мені; я наліпив їх на конверт.

Мені хотілось потратити чимбільше грошей, і я, не беручи з прилавка здачі, обвів очима полиці; там лежали ще загальні зшитки, такі, як ми колись писали в технікумі; я вибрав один, у м'якій зеленій шкіряній оправі, і простягнув його жінці — загорнути; вона знову взялась розкручувати паперову моташку позаду на стіні, і, взявши в руки маленький пакунок, я вже знав, що він не знадобиться Гедвіг записувати лекції.

Коли я йшов назад по Нетцмахергасс, мені здавалося, що тому дневі ніколи не буде краю: тільки лампочки у вітринах ледь-ледь пояснішали. Я б залюбки розпустив іще скількись грошей, але жодна вітрина не знадила мене щось купити; лише біля крамниці трунаря я трохи пристояв, дивлячись на тьмяно освітлені брунатні й чорні ящики, і знову рушив далі; завернувши на Корбмахергасе, я згадав про Улу. З нею не обійдеться так легко, як мені було здалося спершу. Я був тепер певен: вона знала мене давно н знала добре, зате ж і я її знав. Коли я цілував її, з-поза її гладенького ніжного дівочого личка мені часом увижався мертвий череп, яким колись зробиться голова її батька,— мертвий череп у зеленому фетровому капелюсі.

Ми вдвох із нею дурили старого далеко хитріше і мали далеко більший зиск, аніж я з тими електроплитками; торгуючи залізним брухтом, що його під моєю управою вишукував добрячий гурт робітників, нишпорячи по недоруйнованих будинках, що їх мали зносити, ми заробляли неабиякі, часом просто великі гроші; декотрі помешкання, куди ми добувались, ставлячи високі драбини, були зовсім нерушені, і ми надибували ванні кімнати чи кухні, де кожна грубка, кожний бак і кожний гвинтик були як нові; на емальованих гачках часто ще висіли рушники, а на скляних поличках лежали поруч помада до уст і голярське приладдя; у ваннах часто ще була вода, і піна з мила осіла на дні купками вапна, а в прозірчастій воді ще купалися звірята з гуми, якими тулялись діти, що задихнулися по підвалах; я дивився у свічада, куди передніш дивилися люди, що загинули кілька хвилин потому, в свічада, в яких я з люті й огиди розтрощував молотком власне обличчя — сріблясті скалки всипали пристрій до гоління й рурочки помади; я виймав затички у ваннах, і вода ринула вниз із височини четвєртого поверху, а гумові звірята звільна осідали на покрите вапном дно.

В одному місці ми знайшли швацьку машину; голка її ще стриміла в клаптеві брунатної тканини, призначеної на хлоп'ячі штанці, і ніхто не зрозумів, чому я скинув ту машинку в одчинені двері, повз драбину, і вона розбилася об уламки цегли й розвалений мур; та з найбільшою втіхою я гамселив по власному обличчі у свічадах, які ми знаходили,— срібні скалки струміли, немов бринюча вода,— поки Віквеберові не зробилося дивно, що серед нагарбаного скарбу не трапляється свічад, і відтоді ту бригаду дали під управу іншому.

Але як згори зірвався хлопець-учень, вони мене послали туди.