Хліб ранніх років - Белль Генріх

Я знов згадав жінку з Курбельштрасе, що плакала в трубку телефону, як плачуть тільки жінки, коли вони не годні дати ради пральній машині, і враз я сказав собі, що не думати про Улу — марна річ, і я став думати про неї; я зважився на це, як люди зважуються раптово ввімкнути світло в кімнаті, де лежить мрець; поночі могло видатися, що він спить, можна було умовити себе, ніби ти чуєш, як він дихає, бачиш, як рухається; та ось ясне світло залляло кімнату — й разом стало видно, що тут ідеться до похорону: принесено свічники й діжки з мишачим терном, і десь ліворуч, у ногах небіжчика, видно горбок, чорна тканина якось чудно нап'ялася — це хтось Із грабарів уже поклав там молотка, яким узавтра заб'є віко па труні, і вже тепер учувається те, що буде лунати аж узавтра,—невблаганний, сухий, немелодійний стукіт.

Ула ще нічого не знала, і через те думати про неї було ще прикріше; годі було вже щось одмінити, годі щось вернути, як годі повитягати цвяхи з віка домовини,— та вона ще нічого не знала.

Я подумав про те, як би нам жилося вкупі з Улою; вона завше обходилася зі мною так, як обходяться з ручною гранатою, що її перероблено на попільничку й поставлено на роялі; у неділю, після кави, туди струшують попілець сигарет, у понеділок її чистять, і щоразу того, хто чистить, поймає те саме лоскітне почуття — чудно бачити таку грізну за своїм первісним призначенням річ у такій невинній функції; до того ж, витівник, що зробив попільничку, вельми дотепно припасував запального шнура, підвів його до білого порцелянового ґудзика, як на настільних лампах, і коли натиснути на ґудзик, невидима батарейка розпікає начервоно кілька волосинок, до яких можна прикурювати сигарету; така тихомирна річ стала з тієї, яку створено задля зовсім немирної мети; і на ґудзика можна безкарно натискувати дев'ятсот дев'яносто дев'ять разів, але ніхто не знає, що як на нього надавити втисячне, до ладу стане прихований механізм, і хитромудра цяцька вибухне. Нічого страшного не буде: кілька залізних скалок розлетиться навсібіч, але не влучать просто в серце, тільки злякають і підкажуть бути надалі обачнішим.

І з Улою не скоїться нічого страшного, це не вразить її в саме серце, усе в ній діткне, тільки не серце. Вона буде говорити, до знемоги говорити, і я достеменно знав, що вона скаже; по-своєму вона матиме слушність, і їй хотітиметься мати слушність, ба трішечки вона навіть тріумфуватиме, а я зроду ненавидів людей, що мають слушність і вміють тріумфувати, як виявиться, що вони справді мають слушність,— такі люди завжди нагадували мені передплатників, які, читаючи газету, ніколи не помічали, що в ній дрібним шрифтом давалося дещо таке, що не могло подобатись вищій владі, а потім, коли та газета одного ранку не вийшла, страшенно обурилися, а тим часом їм, замість переглядати заголовки, слід було пильніш читати надруковане петитом, як у страхових полісах.

І от як нараз щось затулило від моїх очей двері, я пригадав, що на когось чекаю, що чекаю на Гедвіг. Я більше не бачив дверей, їх заслонила від мене велика темно-червона машина, яку я дуже добре знав; на машині було написано кремовими літерами: "Вікве-берова санітарна служба", і я рушив на той бік вулиці, бо мені треба було дивитися на двері. Я йшов поволі, як той, хто йде під водою, і зітхав, як людина, що, перейшовши ліси з куширу і гори з черепашок, минувши здивованих риб, з натугою, немов на круту гору, видобулась на високий берег і злякано спинилася, відчувши на собі, замість ваготи водяної товщі, легесеньку вагу повітря, що її ми носимо, не помічаючи того.

Я обминув машину, знов побачив двері й раптом зрозумів, що Гедвіг не вийде наниз: вона лежить там, нагорі, на своїм ліжку, геть засипана невидимим пилом, що його висвердлювала з порожнечі секундна стрілка годинника.

Я радів, що вона одпровадила мене, коли я прийшов із квітами, радів, що вона зразу зрозуміла, що я хотів із нею зробити, і боявся тієї хвилини, коли вона мене більше не одпровадить, хвилини, яка все одно надійде, цього дня, цього понеділка.

Мені раптом стало байдуже за двері. Я подумав, що ведуся по-дурному, так само, як тоді, коли потай цілував господинині фартухи. Я попростував до своєї машини, одчинив дверцята і знайшов коробку з сигаретами,— в правій шухлядці, під книжкою квитанцій на кілометраж і час роботи; закурив, зачинив машину, так і не знаючи, що мені діяти: чи піти нагору до Гедвіг, чи податись до тієї жінки, що так голосила в телефонну трубку.

Враз на плече мені лягла Вольфова рука; я відчув її вагу, як перед цим чув вагу водяної товщі; повівши очима ліворуч, я навіть побачив її: то була рука, що передавала мені безліч сигарет і силу їх перебрала від мене,— чесна й діяльна рука; при світлі весняного сонця я примітив і обручку, що на ній блищала. З того, як рука легенько тремтіла, я збагнув, що Вольф сміється,— тихим, внутрішнім, булькотливим сміхом, як колись іще в технікумі сміявся з учителевих дотепів, і, перш ніж я обернувся до нього, мене пойняло те саме почуття, що я зазнав був, як батько умовив мене піти на східчини з моїми колишніми шкільними товаришами; отож я їх побачив, своїх колишніх товаришів, з якими жив поруч три, чотири а чи й дев'ять років, укупі ховався в бомбосховище, коли з неба летіли бомби; контрольні роботи — то були для нас бої, в яких ми билися пліч-о-пліч; ми вкупі гасили пожежу, коли зайнялася школа, вкупі бинтували й виносили пораненого вчителя латини, вкупі зоставалися на другий рік, і видавалося, що все те навіки зв'яже тебе з ними: одначе ти не почував не те що вічного, а геть ніякого зв'язку, спіткання збудило одним один спомин — як тобі не смакувала перша, нишком викурена сигарета; тоді раптом схотілося взяти за руку кельнерку, що розносила пиво, кельнерку, що її ти вперше на віку побачив і що раптом видалась тобі давньою-давньою знайомою, рідною, як питима мати, супроти цих чужих людей, вся мудрість яких полягала в тім, що вони стратили ідеали, зроду їх не мавши, ідеали, гарні вже бодай через те, що їх стратили ті нещасні блазні, завше ладні цятиночку прибрехати на питання, що вони беруть за місяць служби,— і тобі разом стає зрозуміло, що єдиний приятель твій був Юрген Броласкі, той, що вмер наглою смертю ще в шостому класі, той, із ким ти ледве чи перекинувся словом, бо мав його за недоріку-буркуна; він утопився одного літнього вечора, його затягло під пліт неподалік од лісопильні, там, де верби проросли крізь синій базальт набережної; там було можна в самих лишень купальних трусиках спуститися на роликах аж до води уздовж цементової доріжки, що по ній викочувано нагору колоди; поміж камінням там попробивалася трава, і сторож, що збирав під лісопильнею тріски, завше безпорадно погукував на нас:

— Ну, годі вже, годі-бо вже!

Худенький, кощавий Броласкі не мав роликів, купальні трусики на ньому були ясно-червоні — мати перешила їх із своєї спідниці,— і мені часом здавалося, що він тим так довго плавав, щоб ми не бачили його трусиків; лиш на коротку хвильку він вигулькував на пліт, сідав там, згорнувши на грудях руки, й дивився уздовж Рейну, на темно-зелену тінь від мосту, що ввечері простягалась аж до лісопильні; ніхто не постеріг, як він скочив у воду, ніхто за ним не похопився, аж поки ввечері побачили його матір, що бігла попід хатами і, плачучи, все питала:

— Чи ти не бачив мого хлопчика? Чи ти не бачив Юргена?

— Не бачив.

Юргенів батько в єфрейторському мундирі без жодного ордена стояв над домовиною і, звівши голову, здавалось, пильно дослухався, коли ми співали:

Рано, ой рано в могилу Покликала смерть тебе, брате... Рано, ой рано...

На тім спітканні з шкільними товаришами я думав лишень про Юргена Броласкі та про білу, гарну кель-нерчину руку, на яку мені так хотілося покласти свою; ясно-червоні трусики Броласкі, перешиті з материної спідниці, з широкою, як до панчіх, гумовою стьожкою всередині, не йшли мені з думки; Броласкі канув у темно-зелену тінь від мосту...

Рано, ой рано в могилу Покликала смерть тебе, брате...

Я звільна обернувся до Вольфа, поглянув йому в лице, добре лице, яке знав уже сім років, і мені стало трохи соромно, так як тоді, коли батько спіймав мене на крадіжці гімназійного свідоцтва.

— Поможи мені,— промовив Вольф.— Я ніяк не знайду, що там поламалося. Ходімо...

Він потяг мене за руку так обережно, неначе сліпого, і помалесеньку повів до пральні. Потому я вчув дух, що його так часто чув щодня,— дух брудної білизни, купою наваленої на підлозі, побачив дівчат-ро-бітниць і пані Флінк, що в своїх білих халатах стояли довкола,— як от після вибуху бомби знову бачиш крізь хмару пилюки тих людей, яких уже мав за мертвих.

— Поперегрівалися,— долинуло до мого слуху,— ми їх тричі пробували... нічого не зарадили... та ще всі машини... геть до одної.

— Ти одкручував фільтри? — вдався я до Вольфа.

— Еге, вони були позабивалися, то я почистив їх і знов поставив, а машини так само перегріваються.

— Я страчу найкращих клієнтів,—бідкалася пані

Флінк,— страчу Гунегофа... та ж Гунегоф найкращьлі мій клієнт, а як його білизна не буде до вечора готова, то я його втрачу.

— Перекрути водогін,— сказав я до Вольфа й став дивитися, як він перекручує воду від усіх чотирьох машин, і разом слухав, як дівчата балакали про білизну на постіль: усі відомості про неї постачає їм покоївка з готелю; вони не раз переможно показували мені простирала міністрів чи уславлених акторів, замащені губною помадою, або казали понюхати простирала, напахчені парфумами, що їх уживала коханка відомого партійного діяча, і всі ці речі колись мене бавили,— але тепер я раптом зрозумів, як мені байдуже до всіх міністрів і партійних діячів, ба навіть їхнє приватне життя мене більше не займало, про мене, всі його секрети могли плисти за водою вкупі зі змилина-ми, що виллялись із пральних машин.

Мене знову потягло на вулицю, я ненавидів машини до прання, ненавидів дух лугу...

Дівчата хихотіли, пустивши кружка простирала одного відомого кіноактора, про чиї походеньки знало всяке.

Вольф поперекручував воду й запитально позирнув на мене. Вигляд він мав трішечки дурнуватий.

— Чи не лагодили часом де водогону? — вдався я до пані Флінк, не дивлячись на неї.

— Ба лагодили,— сказала вона,— вчора розібрали брук на Корбмахергасе.