Хліб ранніх років - Белль Генріх

Я люблю центр міста — квартали, що протягом останніх п'ятдесяти років поміняли своїх мешканців; вони — наче той фрак, що його раз одягнули на весілля, а потому відступили збіднілому дядькові, що приробляє музикою; спадкоємці дядькові віддали фрак у заставу, та так і не викупили, і його нарешті на аукціоні сторгував лахманник, що тепер поцінно віддає на користання зубожілим аристократам, яких несподівано запросили десь на прийом до міністра, що його державу вони марно шукали по шкільному атласі свого най меншого сина.

Тож у будинку, де міститься моя пральня, я знайшов для Мулерової дочки кімнату, що задовольняла майже всі його умови: простора, з непоганою об-ставою і великим вікном у старий панський сад. Увечері, по п'ятій, тут, у центрі міста, тихо й спокійно.

Я найняв помешкання з першого лютого. І тут на голову мені впав новий клопіт: наприкінці січня Мулер написав, що дочка його занедужала і зможе приїхати лишень 15-го березня, то чи не міг би я владнати справу з кімнатою так, щоб зоставити її за дочкою, але щоб комірного за цей час не сплачувати. Розлючений, я написав йому листа, де з'ясував умови, на яких у місті винаймають житло, але потім почув себе присоромлепим, діставши покірну Мулерову відповідь, що він оплатиться за всі шість тижнів.

Про дівчину я якось не подумав, а лиш поцікавився, чи справді Мулер сплатив за кімнату. Виявилося, що він надіслав гроші, та коли я вдався до господині з питанням, вона й собі спиталася мене про те, що вже питалась, коли я приходив дивитись кімнату:

— А це не приятелька ваша, насправді не приятелька?

— Господи,— сердито мовив я,— кажу ж вам, що зовсім не знаю дівчини.

— Я не попущу,— сказала вона,— щоб...

— Я знаю, чого ви не попустите,— перехопив я,— але я вам кажу, що не знайомий із дівчиною.

— Гаразд,— усміхнулась вона, і я зненавидів її за ту усмішку,— я ж бо питаюсь тільки через те, що для заручених іноді роблю виняток.

— Господи,— мовив я,— цього ще бракувало. Заспокойтеся, будь ласка.

Проте вона, здається, так-таки й не заспокоїлась.

На вокзал я запізнився на кілька хвилин і, кидаючи гроші в автомат на перонний квиток, спробував уявити собі дівчину, що колись мугикала "Зувея" в темнім коридорі перед кімнатою Мулера, як я йому приносив зшитки з чужих мов. Я зупинився біля сходів на перон і почав прикидати: білява, має двадцять років, приїхала до міста, щоб стати вчителькою; коли ж я підвів очі на людей, що йшли проз мене, мені видалось, що світ заселений самими-но білявими двадцятирічними дівчатами,— так їх багато вийшло з потяга, і всі вони несли в руках валізи, і всі мали такий вигляд, начебто приїхали до міста стати вчительками.

Я був занадто втомлений, аби озватися до котрої з них. Закуривши сигарету, я подався на другий бік сходів і нараз углядів за бар'єром якусь дівчину, що примостилась на валізі,—либонь, вона увесь цей час сиділа там, у мене за спиною; вона мала темні коси й одягнена була в пальто, зелене, як трава, що виросла за одну теплу дощову ніч, таке зелене, аж мені здалося, ніби воно має пахнути травою, коси в неї були темні, як черепиця по дощі, а лице біле, аж світилося, сливе таке, як свіжий тиньк, крізь який ледь-ледь мріється охра. Я подумав, що то вона нафарбована, але помилився.

Тепер я бачив тільки її яскраво-зелене пальто, тільки її обличчя — і зненацька мене пойняв страх, як тих мандрівців, що ступили на щойно відкриту землю, до якої, вони знають, верстає шлях інша експедиція і вже, може, поставила на ній свій прапор і взяла її у своє володіння, і серце мандрівців стискається зі страху, що всі муки довгого шляху, всі злигодні, змагання до загину — усе, може, було надаремне.

Те обличчя так глибоко запало мені в душу, пронизало її, наче карбель, що замість срібла натрапив на віск; мені здалося, ще я пробитий наскрізь і тільки що не спливаю кров'ю, й на якусь шалену мить у мені зринуло бажання знищити те обличчя, як художник знищує оригінал гравюри, з якої зробив одпн-сдиний відбиток.

Я кинув сигарету й перебіг сходи, ті шість ступнів. Мій страх розтапув, як тільки я опинився перед нею.

— Чи не міг би я вам стати чимось у пригоді? — мовив я.

Вона всміхнулася, кивнула головою і сказала:

— О так, скажіть, будь ласка, як вийти на Юден-гасе.

— Юденгасе,— проказав я за нею, і мені видалося, ніби я вві сні чую своє ім'я, та ніяк не збагну, що те ім'я — моє, я був не при собі, а проте ніби розумів, що то таке — бути не при собі.

— Юденгасе,— знов промовив я,— так, Юденгасе. Ходімо.

Я дивився, як вона звелась, трохи здивовано взяла тяжку валізу — сам я був занадто приголомшений, аби згадати, що валізу належить нести мені. Я геть забув про звичайну свою ввічливість.

Думка, що ця дівчина й є Гедвіг Мулер,— я ще й досі не збагнув її до краю, хоч наче б усе мало стати мені ясне як день, ледве вона вимовила "Юденгасе",— думка та зовсім збила мене з пантелику. Вийшло якесь непорозуміння, якась плутанина: я був такий певний, що Мулерова дочка білява, одна з майбутніх білявих учительок, яких без ліку пройшло сьогодні повз мене, що вона ніяк у мене не збігалася з цією дівчиною; я й досі нерішуче вимовляю ім'я "Гедвіг Мулер", бо мені весь час немов щось каже, що справжнє її імення я ще маю для себе відкрити.

— Так, так,—відповів я на її запитливий погляд,— ходімте-бо.— І, пропустивши дівчину з важкою валізою вперед, слідком за нею подався до виходу.

Цих півхвилини, ступаючи їй услід, я думав, що володітиму нею і заради того, аби нею володіти, зруйную всі перепони, що постануть мені на дорозі. Мені навіть уявлялося, як я трощу п'ятикілограмовим молотом машини до прання. Я дивився на спину Гедвіг, на її шию, руки, побілілі з натуги,— вона ж бо несла важкенну валізу. Я ревнував її до залізничника, що на мить доторкнувся до її руки, коли вона простягнула йому квитка, ревнував до підлоги у вокзалі, по якій ступали її ноги. Вже аж як ми дійшли трохи не до самісінького виходу, я схаменувся, що повинен узяти в неї валізу.

— Даруйте,—сказав я, підскочив до неї і забрав валізу.

— Дуже мило,— Мовила вона,— що ви прийшли мене зустріти.

— Господи,— обізвався я,— хіба ви мене знаєте?

— Ну, звісно! — засміялася вона.— У вашого батька на письмовім столі завше стоїть знімок із вас.

— А ви знаєте мого батька?

— Так,— сказала вона,— я була його учениця.

Я поставив валізу в машину, поклав там-таки торбинку Гедвіг і допоміг сісти їй самій: це вперше тоді я торкнувся до її руки й до ліктя; у неї був округлий, міцний лікоть, а рука велика, проте легка; ту мить вона була суха й холодна; обходячи машину, щоб сісти за кермо, я зупинився біля радіатора, підняв капот і, вдавши, ніби оглядаю щось усередині, став дивитись крізь переднє скло на неї, дівчину, що сиділа в машині, і меиі знову стало страшно,— не того, щоб її часом не відкрив і не завоював хтось інший, цього я вже не боявся, бо знав, що ніколи від неї не відступлюся, ні цього дня, ані жодного з тих днів, що ще настануть, жодного з тих днів, що вкупі називаються життям. Ні, це був інший страх — страх перед тим, що станеться далі: потяг, куди я намірявся сісти, був уже готовий у дорогу, він от-от мав рушити, всі подорожні були на місцях, семафор відкрито, і чоловік у червонім кашкеті вже підняв угору диска, лишилося тільки мені з приступки, де я вже стояв, увійти до вагона,— і саме ту мить я скочив з потяга. Я думав про всі од-верті розмови, що їх мені доведеться витримати,—тепер я зрозумів, що звіку ненавидів одверті розмови, нескінченні, дурні теревені, недолугі балачки про те, хто винен, а хто ні, докори, сварки, виклики до телефону, листи; я ненавидів вину, що її муситиму покласти на себе, вину, що вже тепер лежала на мені.

Я бачив, як котилося повз мене моє дотеперішнє життя, зовсім незгірше, як на мій тодішній погляд, котилося, немов складна машина, збудована для того, кого вже немає; мене вже ие було, і все пішло шкереберть: одходили гвинти, перегрівались поршні, розліталися навсібіч залізні деталі, тхнуло смаленим.

Я вже давно спустив капот, уперся руками в радіатор і дивився крізь переднє скло на її обличчя, поділене очисним віничком на дві нерівні частини: не бралось голови, що ніхто з чоловіків іще не зрозумів, яка вона вродлива, що ніхто її не розгледів,— а може, вона стала така лишень ту хвилину, як її побачив я.

Коли я сів поруч неї в машину, то побачив ув очах їй острах перед тим, що я маю сказати чи зробити; та я не сказав нічого, мовчки увімкнув мотор і поїхав до міста; тільки іноді, звертаючи праворуч, я зиркав на неї збоку, вивчаючи її профіль, а вона й собі нишком вивчала мене. Я виїхав на Юденгасе і вже був поменшив швидкість, ладнаючись зупинитися перед будинком, де вона мала вселитися, та не знав, що маю діяти, коли ми спинимося, висядемо з машини і ввійдемо до її кімнати; і я проїхав усю Юденгасе, обкружляв півміста, заїхав знов на вокзал, а звідтіля подався знов на Юденгасе і цього разу зупинив машину навпроти її будинку.

Не кажучи й слова, я допоміг їй висісти з машини,—це я вдруге тримав у своїй руці її велику руку і в лівій долоні відчував її округлий лікоть. Потому вийняв валізу, подався в будинок, подзвонив — усе не оглядаючись на неї, що йшла позад мене з торбинкою в руці. Поставивши валізу нагорі, під дверима кімнати, я повернув назустріч дівчині, що звільна ішла сходами вгору з торбинкою в руці. Я не міг прибрати способу, як маю до неї вдаватись, бо й "Гедвіг" і "панна Мулер", як на мене, їй однаково не пасувало, і сказав просто:

— Я зайду до вас за півгодини, і ми підемо обідати, гаразд?

Вона мовчки кивнула головою, замислено дивлячись кудись повз мене і неначе щось ковтаючи. Більше я не сказав нічого, збіг наниз, сів у машину й поїхав, сам не знаючи куди. Не тямлю, якими я вулицями їхав і що думав; пам'ятаю тільки, що машина видавалась мені такою безмірно порожньою, машина, де я сливе повсякчас їздив сам-один, лишень уряди-годи з Улою,— і я силувавсь уявити, як було годину перед тим, коли я їхав на вокзал без Гедвіг.

Та я вже не міг пригадати, як було годину перед тим; я бачив себе в машині дорогою на вокзал, як бачиш брата-близнюка, схожого на тебе, мов викапаного, але в усьому чужого-чужісінького тобі.