Бідні люди - Достоєвський Федір

Серце моє надривалося з болю! Цілу годину він був неспокійний, за чимсь усе нудьгував, силкувався зробити якийсь знак охолоділими руками своїми і потім знову починав просити жалісно, хрипким, глухим голосом; та слова його були самі безладні звуки, і я знов нічого зрозуміти не могла. Я підводила до нього всіх наших, давала йому пити; але він усе сумно хитав головою. Нарешті я збагнула, чого він хотів. Він просив підняти завіску біля вікна й відтулити віконниці. Йому, мабуть, хотілося глянути востаннє на день, на світ божий, на сонце. Я відсмикнула завіску; та день починався печальний і сумний, як згасаюче бідне життя вмирущого. Сонця не було. Хмари запинали небо туманною пеленою; воно було таке дощове, хмуре, смутне. Дрібний дощ дріботів по шибках і обмивав їх струменями холодної брудної води; було тьмяно й темно. До кімнати ледь-ледь проходило проміння блідого дня і ледве оспорювало тремтливе світло лампадки, запаленої перед образом. Умирущий глянув на мене журно-журно і похитав головою. За хвилину він умер.

Похороном розпорядилася сама Ганна Федорівна. Купили труну просту-просту і найняли ломовика. На забезпечення витрат Ганна Федорівна захопила всі книги й усі речі покійного. Старий з нею сперечався, галасував, відібрав у неї книг скільки міг, понабивав ними всі свої кишені, наклав їх у капелюх, куди міг, носився з ними всі три дні та не розстався з ними навіть і тоді, коли треба було йти до церкви. Всі ці дні він був як безпам'ятний, як одурілий і з якоюсь дивною дбайливістю все клопотався біля труни: то поправляв вінчик на покійнику, то засвічував і здіймав свічки. Видно було, що думки його ні на чому не могли спинитися як слід. Ні матінка, ні Ганна Федорівна не були в церкві на похоронній відправі. Матінка нездужала, а Ганна Федорівна зовсім була вже зібралася, та посварилась із старим Покровським і залишилася. Була тільки сама я та старий. Під час відправи на мене напав якийсь страх — наче передчуття майбутнього. Я"яедве могла вистояти в церкві. Нарешті труну закрили, забили, поставили на воза й повезли. Я провела її тільки до кінця вулиці. Візник поїхав риссю. Старий біг за ним і голосно плакав; плач, його тремтів і переривався від бігу. Сердешний загубив 'свого капелюха і не зупинився підняти його. Голова ^ого мокла від дощу; здіймався вітер; паморозь сікла й колола обличчя. Старий, здається, не відчував негоди і з плачем перебігав з одного боку воза на другий. Поли його благенького сюртука маяли по вітру, як крила. З усіх кишень стирчали книги; в руках його була якась величезна книга, за яку він міцно тримався. Перехожі скидали капелюхи й хрестилися. Деякі зупинялись і дивувалися з бідного дідка. Книги щохвилини падали в нього з кишень у грязюку. Його зупиняли, вказували йому на загублене; він підіймав і знову біг навздогін за труною. На розі вулиці ув'язалася проводити разом із ним труну якась старчиха. Віз повернув, нарешті, за ріг і зник з моїх очей. Я пішла додому. В страшній тузі я кинулась на груди матінки. Я стискала її міцно-міцно в руках своїх, цілувала її і рид-ма ридала, боязко горнучись до неї, мовби силкуючись удержати в своїх обіймах останнього друга мого й не віддавати його смерті... Та смерть уже стояла над сердешною матінкою!................

Червня 11-го

Як я вдячна вам за вчорашню прогулянку на острови, Макаре Олексійовичу! Як там свіжо, гарно, яка там зелень! Я так давно не бачила зелені; коли я хворіла, мені все здавалося, що я повинна вмерти і що вмру неодмінно; подумайте ж, що я мала вчора відчувати, як почувати себе! Ви не гнівайтесь на мене за те, що я була вчора така сумна; мені було дуже гарно, дуже легко, але в найкращі хвилини мої мені завжди чогось сумно. А що я плакала, то це пусте; я й сама не знаю, чого я все плачу. Я боляче, дратівливо відчуваю; враження мої болісні. Безхмарне, бліде небо, захід сонця, вечірня тиша — все цё,— я вже не знаю,— але я вчора була якось настроєна сприймати всі враження важко й болюче, так що серце переповнювалося і душа просила сліз. Але навіщо я це все пишу вам? Усе це важко в серці відбивається, а переповідати ще важче. Але ви, може, й зрозумієте мене. І сум, і сміх! Який ви, справді, добрий, Макаре Олексійовичу! Учора ви так і дивилися мені в вічі, щоб прочитати в них те, що я почуваю, і захоплювалися захопленням моїм. Чи кущик, чи алея, чи смуга води — ви вже тут; так і стоїте передо мною, прихорошуючись, і все в вічі мені зазираєте, наче ви мені свої володіння показували. Це доводить, що у вас добре серце, Макаре Олексійовичу. За це-от я вас і люблю. Ну, прощайте. Я сьогодні знов недужа: вчора я ноги промочила й через те застудилася; Федора теж на щось хвора, тож ми обидві тепер хворі. Не забувайте мене, заходьте частіше.

Ваша

В. Д.

Червня 12-го

Голубонько моя, Варваро Олексіївно!

А я думав, маточко, що ви мені все вчорашнє справжніми віршами опишете, а в вас і всього вийшов один простий аркушик. Я до того кажу, що ви хоч і мало мені в аркуші вашому написали, та зате незвичайно гарно й солодко описали. І природа, й різні картини сільські, і все інше про почуття — одно слово, все це ви дуже гарно описали. А ось у мене так нема хисту. Хоч десять сторінок наляпай, ніяк нічого не виходить, нічого не опишеш. Я вже пробував. Пишете ви мені, рідна моя, що я людина добра, незлобива, на шкоду ближньому нездатна і благость господню, в природі виявлювану, розумію, та, врешті, різні похвали складаєте мені. Все це правда, маточко, все це цілковита правда; я й є такий, як ви кажете, і сам це знаю; але прочитаєш отаке, як ви пишете, то мимохіть розчулиться серце, а далі різні тяжкі міркування прийдуть. А ось прослухайте мене, маточко, я дещо розповім вам, рідна моя.

Почну з того, що було мені всього сімнадцять годоч-ків, коли я в службу вступив, і ось уже незабаром тридцять років стукне моєму службовому поприщу. Ну, нівроку, зносив я віцмундирів досить; змужнів, порозумнішав, людей побачив; пожив, можу сказати, пожив на світі так, що мене одного разу хотіли навіть доодержання хреста представити. Ви, може, не вірите, а я вам, далебі, не брешу. То що ж, маточко,— знайшлись на все це лихі люди! А скажу я вамь рідна моя, що я хоч і темна людина, дурна людина, може, але серце в мене таке ж, як і в іншого кого. То знаєте, Варенько, що зробила менд' лиха людина? А соромно сказати,— що вона зробила; спитаєте— чому зробила? А тому, що я смирненький, а тому, що я тихенький, а тому, що добренький! Не припав їм до вподоби, то от і пішло на мене. Спершу почалося тим, що, мовляв, "ви, Макаре Олексійовичу, те та се"; а потім стало — що, мовляв, "у Макара Олексійовича й не питайте". А тепер скінчили тим*, що "звичайно ж, це Макар Олексійович!" От, маточко, бачите, як діло пішло: все на Макара Олексійовича; вони тільки й уміли зробити, що в прислів'я ввели Макара Олексійовича в цілому відомстві нашому. Та мало того, що з мене прислів'я й трохи не лайливе слово зробили,— до чобіт, до мундира, до волосся, до постаті моєї добралися: все не по них, усе переробити треба! І це ж усе з давніх-давен що божого дня повторюється. Я призвичаївся, бо я до всього призвичаююсь, бо я смирна людина, бо я маленька людина; та, одначе, за віщо це все? Що я кому поганого зробив? Чин перехопив у когось, чи що? Перед вищими когось очорнив? Нагороду перевипросив? Кабалу якусь компонував, чи що? Та гріх вам і подумати таке, маточко! Ну куди мені це все? Та ви тільки роздивіться, рідна моя, чи маю я здібності, достатні для підступства й честолюбства? То за що ж напасті такі на мене, прости господи? Ви ж ось вважаєте мене за людину достойну, а ви ж незрівнянно кращі за них усіх, маточко. Адже яка найбільша громадянська чеснота? Висловились недавно в приватній розмові Євстафій Іванович, що найважливіша чеснота громадянська — грошву вміти загребти. Казали вони жартома (я знаю, що жартома), а наука та, що не треба нікому бути тягарем, а я нікому не тягар! У мене шматок хліба є свій; щоправда, простий шматок хліба, часом навіть черствий; та він є, працею добутий, законно й бездоганно споживаний. Ну що ж діяти! Я ж і сам знаю, що я небагато роблю тим, що переписую; та все-таки я цим пишаюся: я працюю, я піт проливаю. Ну що ж тут справді такого, що переписую! Що, гріх переписувати, чи що? "Він, мовляв, переписує!" "Цей, мовляв, щур-чиновник переписує!" Та що ж тут безчесного такого? Письмо таке чітке, хороше, приємно дивитися, і його превосходительство вдоволені; я для них найважливіші папери переписую. Ну, стилю нема, я ж це сам знаю, що нема його, клятого; тим-от я й у службі не пішов, і навіть до вас ось тепер, рідна моя, пишу спроста, без викрутасів і так, як мені думка на серце лягає... Я це все знаю; та, одначе, коли б ґусі'компонувати стали, то хто б же став переписувати? Я ось яке питання ставлю, і вас прошу відповідати на нього, маточко. Ну то я й усвідомлюю тепер, що я потрібний, що я необхідний та що нема чого дурницями людину з пантелику збивати. Ну, нехай, може, щур, коли подібність знайшли! Та щур же цей потрібен, та щур же користь дає, та за щура ж цього тримаються, та щурові ж цьому нагорода виходить,— ось він щур який! А втім, годі про цю матерію, рідна моя; я ж бо й не про це хотів говорити, та так погарячкував трохи. Все-таки приємно час від часу собі справедливість віддати. Прощайте, рідна моя, голубонько моя, розраднице моя добренька! Зайду, неодмінно до вас зайду, навідаю вас, моя ясочко. А ви не скучайте поки що. Книжку вам принесу. Ну, прощайте ж, Варенько.

Ваш сердечний доброзичливець

Макар Дєвушкін.

Червня 20-го

Шановний добродію, Макаре Олексійовичу!

Пишу я до вас нашвидку, кваплюся, роботу на строк кінчаю. Бачите, в чому річ: можна покупку зробити гарну. Федора каже, що продається в її знайомого якогось віцмундир формений, зовсім новісінький, панталони, жилетка й кашкет, і, кажуть, усе дуже дешево; то от ви б купили. Адже ви тепер не бідуєте, та й гроші у вас є; ви самі кажете, що є. Облиште, будь ласка, не скупійте; адже це все потрібне. Подивіться-но на себе, в якому ви старому одязі ходите. Страм! Увесь в латках. Нового ж у вас нема; це я знаю, хоч ви й запевняєте, що є.