Бідні люди - Достоєвський Федір
До чого не приціниться, усе карбованець сріблом, два карбованці, три карбованці сріблом; уже він до великих книг і не прицінювався, а так тільки заздрісно на них поглядав, перебирав пальцями аркушики, вертів у руках і знову ставив їх на місце. "Ні, ні, це дорого,— казав він стиха,— а ось хіба звідціль щсьнебудь",— і тут він починав перебирати тоненькі зошити, пісенники, альманахи; це все було дуже дешеве. "Та навіщо ви це все купуєте,— спитала я його,— все це цілковиті дурниці".— "Ой ні,— відповів він,— ні, ви подивіться тільки, які тут є гарні книжки, дуже, дуже гарні є" книжки!" І він так жалісно протяг останні слова співучим голосом, що мені здалося, він заплакати ладен з досади, чому книжки гарні дорогі, і ось зараз капне сльозинка з його блідих щік на червоний ніс. Я спитала, чи багато в нього грошей? "Та ось,— тут, бідолашний, вийняв усі свої гроші, загорнуті в заяложений газетний папірець,— ось півкарбованчик, семи-гривеник, міді копійок двадцять". Я його зараз потягла до мого букініста. "Ось цілі одинадцять книг коштують усього тридцять два карбованці з півкарбованцем; у мене є тридцять; додайте два з півкарбованцем, і ми купило всі ці книги й подаруємо разом". Старий збожеволів з радощів, висипав усі свої гроші, і букініст нав'ючив на нього всю нашу спільну бібліотеку. Мій дідок понакладав книг в усі кишені, набрав ув обидві руки, під пахви і поніс усі до себе, давши мені слово принести всі книги другого дня нишком до мене.
Другого дня старий прийшов до сина, з годинку посидів у нього своїм звичаєм, потім зайшов до нас і підсів до мене з прекомічним таємничим виглядом. Спочатку з усмішкою, потираючи руки від гордої втіхи володіти якоюсь таємницею, він заявив мені, що книги всі пренепомітно перенесені до нас і стоять у куточку в кухні, під захистом Мотрони. Далі розмова природно перейшла на очікуване свято; потім старий розводився про те, як ми даруватимемо, і що далі заглиблювався він у свою тему, що більше про неї говорив, то помітніше мені ставало, що в нього є щось на душі, про що він не може, не сміє, навіть боїться висловитися. Я все ждала й мовчала. Таємна радість, таємна втіха, що я легко читала їх досі в його чудних прийомах, гримасування, підморгування лівим очком зникли. Він ставав щомить турботніший, тужніший; нарешті він не витримав.
— Слухайте-но,— почав він боязко, стиха,— слухай-те-но, Варваро Олексіївно... знаєте що, Варваро Олексіївно? — Старий був страшенно збентежений.— Бачите: ви, як настане день його народження, візьміть десять книжок і подаруйте їх йому самі, тобто від себе, з свого боку; а я візьму тоді саму одинадцяту і вже теж пода.-рую від себе, тобто власне з свого боку. Так воно, бачите,— і в вас буде щось подарувати, і в мене буде щось подарувати; у нас обох буде щось подарувати.— Тут старий зніяковів і замовк. Я глянула на нього; він, боязко очікуючи, ждав мого вироку. "Та чому ж ви хочете, щоб ми не разом дарували, Захаре Петровичу?" — "Та так, Варваро Олексіївно, це так уже... я ж, воно той..." Одно слово, старий заплутався, почервонів, зав'яз у своїй фразі і не міг зрушити з місця.
— Бачите,— пояснив вій нарешті.— Я, Варваро Олексіївно, балуюсь часом4.. тобто я хочу доповісти вам, що я майже й усе балуюсь, і завсіди балуюсь... додержуюсь того, що негарне... тобто, знаєте, ото надворі такі холоди бувають, також неприємності іноді бувають різні, чи там якось сумно зробиться, чи щось із негарного трапиться, то я й не вдержуся часом, і забалуюсь, і вип'ю іноді зайве. Петруші це дуже неприємно. Він, ось бачите, Варваро Олексіївно, сердиться, лає мене і мені моралі різні читає. То от мені й хотілося тепер самому довести йому подарунком моїм, що я виправляюся й починаю поводитися гарно. Що ось я складав гроші, щоб книжку купити, довго складав, бо в мене й грошей майже ніколи не буває, хіба, трапиться, Петруша коли-не-коли дасть. Він це знає. Отож побачить оце він, як я вжив гроші мої, і взнає, що все це я для нього самого роблю.
Мені стало страшенно жаль старого. Я думала недовго. Старий дивився на мене занепокоєно. "Та слухайте, Захаре Петровичу,— сказала я,— ви п©даруйте їх йому всі!" — "Як усі? Тобто книжки всі?.." — "Еге, книжки всі".— "І від себе?" — "Від себе".— "Від самого себе? Тобто від свого ім'я?" — "Авжеж, від свого ім'я..." Я, здається, казала якнайясніше, але старий дуже довго не міг зрозуміти мене.
"Еге,— говорив він, задумавшись,— так! Це буде дуже добре, це було б надзвичайно добре, тільки як же ви, Варваро Олексіївно?" — "Ну, та я нічого не подарую". — "Як! — закричав старий, майже злякавшись.— То ви нічого Петеньці не подаруєте, то ви йому нічого дарувати не хочете?" Старий злякався; цієї хвилини він, здається, ладен був відмовитися від того, що пропонував, аби й я могла щось подарувати його синові. Добряк був цей старий! Я запевнила його, що я б рада була подарувати щось, та тільки не хочу в нього відбирати приємності. "Якщо син ваш буде . вдоволений,— додала я,— і ви будете раді, то й я буду рада, бо потай, у серці моєму, відчуватиму, що ніби й насправді я подарувала". Це старого зовсім заспокоїло. Він пробув у нас іще дві години, але весь цей час на місці не міг усидіти, вставав, метушився, галасував, пустував із Сашею, цілував мене крадькома, щипав мене за руку і робив нишком гримаси Ганні Федорівні. Ганна
Федорівна прогнала його, нарешті, з дому. Одно слово, старий так розходився з захвату, як, може, ніколи ще не бувало з ним.
Урочистого дня він прийшов рівно об одинадцятій годині, просто з обідні, у фраку, пристойно заштопаному, і справді в новому жилеті й у нових чоботах. В обох руках у нього було по в'язці книг. Ми всі сиділи тоді в залі в Ганни Федорівни й пили каву (була неділя). Старий почав, здається, з того, що Пушкін був вельми хороший поет; потім, збиваючись і плутаючись, перейшов раптом на те, що треба поводити себе добре, а коли людина не поводить себе добре, то це значить, що вона балується; що погані нахили занапащають і знищують людину; перерахував навіть кілька згубних прикладів нездержливості і закінчив тим, що від якогось часу зовсім виправився та що тепер поводить себе зразково добре. Що він і перше відчував справедливість синових повчань, що він усе це давно відчував і все на серці складав, але тепер і на ділі став утримуватися. На доказ чого дарує книги за гроші, які зібрав протягом довгого часу.
Я не могла стриматися від сліз і сміху, слухаючи сердешного дідка; от умів же набрехати, коли потреба прийшла! Книги перенесли до кімнати Покровського й поставили на полицю. Покровський одразу вгадав істину. Старого запросили обідати. Цього дня ми всі були такі веселі. По обіді грали в фанти, в карти; Саша пустувала, я від неї не відставала. Покровський був до мене уважний і все шукав нагоди поговорити зо мною наодинці, але я не давалась. Це був найкращий день за цілі чотири роки мого життя.
А тепер усе підуть сумні, важкі спогади; починається повість про мої чорні дні. Ось чому, може, перо моє починає рухатися повільніше й мовби відмовляється писати далі. Ось чому, може, я з таким захопленням і з такою любов'ю переходила в пам'яті моїй найменші подробиці мого маленького життя-буття в щасливі дні мої. Ці дні були такі недовгі; їм на зміну, прийшло горе, чорне горе, яке сам бог знає коли скінчиться.
Нещастя мої почалися хворобою й —смертю Покровського.
Він захворів за два місяці після останніх подій; котрі я тут описала. Протягом цих двох місяців він невтомно піклувався про дальше життя, бо досі ще не посідав певного становища. Як усіх сухотних, його —до останньої хвилини не покидала .надія жити дуже довго. Йому випадало кудись місце 'учителя; але до цього ремесла він почував огиду. Служити десь на казенній посаді він не міг через нездоров'я. Та й довго було б чекати першої платні. Коротійе, Покровський бачив скрізь самі тільки невдачі; характер його псувався. Здоров'я його розладнувалося; він цього не помічав. Підступила осінь. Щодня виходив він у своїй легкій шинельці клопотатися у своїх справах, просити й вимолювати собі десь місця, це його внутрішньо мучило; промочував ноги, мок під дощем і, нарешті, зліг у ліжко, з якого вже й не вставав більше... Він помер глибокої осені, наприкінці жовтня.
Я майже не залишала його кімнати, доки він хворів, доглядала його й прислужувала йому. Часто не спала цілі ночі. Він рідко бував при пам'яті; раз у раз марив; говорив бозна про що: про своє місце, про свої книги, про мене, про батька... і тут я почула багато дечого з його життя, чого давніше не знала та про що й не здогадувалася навіть. Перший час хвороби його всі наші поглядали на мене якось чудно; Ганна Федорівна хитала головою. Та я подивилася всім просто в очі, і за мої турботи про Покровського мене не стали судити більше— принаймні матінка.
Іноді Покровський пізнавав мене, та це було рідко. Він майже весь час був без пам'яті. Часом він цілі ночі розмовляв із кимось довго-довго невиразними, темними словами, і хрипкий голос його глухо відлунював у тісній його кімнаті, наче в домовині; мені тоді ставало страшно. Особливо останньої ночі був він як несамовитий; він страшенно страждав, нудився; стогін його краяв мою душу. Всі в домі були перелякані. Ганна Федорівна все молилась, щоб бог швидше його забрав. Покликали лікаря. Лікар сказав, що хворий помре до ранку неодмінно.
Старий Покровський цілу ніч пробув у коридорі, під самими дверима до кімнати сина; тут йому послали якусь рогожку. Він щохвилини заходив до кімнати; на нього страшно було дивитися. Він був такий пригнічений горем, що здавався зовсім нечулим і безтямним. Голова його трусилася зо страху. Він сам весь тремтів, і все щось шепотів сам собі, про щось розмовляв сам із собою. Мені >здатїа лося, що він збожеволіє з горя.
Перед світом старий, втомлений від душевного болю, заснув на своїй рогожці мов убитий. О восьмій годині син став умирати; я збудила батька. Покровський був при повній пам'яті і попрощався з усіма нами. Чудно! Я не могла плакати; але душа моя розривалася.
Та найбільше розшарпали й змучили мене його останні хвилини. Він чогось усе просив довго-довго скніючим язиком своїм, а я нічого не могла розібрати з його слів.
