Бідні люди - Достоєвський Федір

Ні, ви прочитайте-но це з почуттям, краще, коли ви вдоволені й веселі І в доброму гуморі, от, приміром, коли цукерок у роті тримаєте — от коли прочитайте. Я не сперечаюся (хто ж проти цього), є й кращі за Ратазяєва письменники, є навіть і багато кращі, але й вони гарні, і Ратазяєв гарний; вони гарно пишуть, і він гарно пише. Він собі окремо, він так собі 'пописує, і дуже добре робить, що пописує. Ну, прощайте, маточко; писати більше не можу; треба поспішати, діло є. Глядіть же, маточко, ясочко ненаглядна, заспокойтеся, і господь хай пребуде з вами, а я перебуваю

вашим вірним другом Макаром Девушкіним.

Р. Б. Спасибі за книжку, рідна моя, прочитаємо й Пушкіна; а сьогодні я, увечері, неодмінно зайду до вас.

Липня 1-го

Дорогий мій. Макаре Олексійовичу!

Ні, друже мій, ні, мені не життя між вами. Я розміркувала й визнала, що дуже погано роблю, відмовляючись від такого вигідного місця. Там буде в мене принаймні хоч певний шматок хліба; я старатимусь, я заслужу ласки чужих людей, навіть постараюсь змінити свій характер, якщо треба буде. Воно, звичайно, боляче й важко жити між чужими, шукати чужої милості, таїтися й силувати себе, та бог мені допоможе. Не лишатися ж вік нелюдимкою. Зо мною вже було таке. Я пам'ятаю, коли, бувало, ще маленька, до пансіону ходила. Бувало, всю неділю дома пустуєш, стрибаєш, часом і посварить матінка,— все нічого, все гарно на серці, ясно на душі. Стане надходити вечір, і сум нападе смертельний, треба о дев'ятій годині до пансіону йти, а там усе чуже, холодне, суворе, гувернантки понеділками такі сердиті, так і щемить, бувало, душа, плакати хочеться; підеш у куточок і поплачеш сама-самісінька, сльози ховаєш,— скажуть, ледача; а я зовсім не того й пла"чу, бувало, що вчитися треба. Ну що ж? Я звикла, і потім, коли виходила з пансіону, то теж плакала, прощаючись а.'ЯО>-дружками. Та й недобре я роблю, що живу тяРарем обом вам. Ця думка — мука мені. Я вам одверто кажу все це, бо звикла бути з вами одвертою. Хіба я не бачу, як Федора встає щодня рано-ранісінько та до прання свого береться і до пізньої ноічі працює? — А старі кістки спокій люблять. Хіба я неібачу, що ви на мене розоряєтесь, останню копійку ребром ставите та на мене її витрачаєте? Не з вашими скарбами, мій друже! Пише-; те ви, що останнє продасте, а мене в нужді не лишите. Вірю, друже мій, я вірю в ваше добре серце,— але це ви тепер так кажете. Тепер у вас є гроші несподівані, ви нагороду одержали; але потім? Ви знаєте самі — я хвора завжди; я не можу працювати так, як і ви, хоч душею б рада була, та й робота не завжди буває. Що ж мені лишається? Надриватися з нудьги, дивлячись на вас обох, сердешних. Чим я можу хоч в якійсь допомозі вам бути? І чому я вам така потрібна, друже мій? Що я вам доброго зробила? Я тільки прив'язана до вас усією душею, люблю вас міцно, дуже, всім серцем, але—гірка доля моя! — я вмію любити й можу любити, та й годі, а не чинити добро, не платити вам за ваші благодіяння. Не тримайте ж мене більше, подумайте і скажіть вашу останню думку. В сподіванні перебуваю •

вас любляча

В. Д

* Липня 1-го

Дурниці, дурниці, Варенько, просто дурниці. Залиши вас так, то ви там голівкою своєю й чого-чого не передумаєте. І те не так, і це не так! А я бачу тепер, що це все дурниці. Та чого ж вам бракує в нас, маточко, ви тільки це скажіть! Вас люблять, ви нас любите, ми всі вдоволені й щасливі — чого ж більше? Ну а що ви в чужих людей робитимете? Ви ж, мабуть, ще не знаєте, що таке чужа людина?.. Ні, ви мене ось розпитайте, то я вам скажу, що таке чужа людина. Знаю я її, маточко, добре знаю; доводилося її хліб їсти. Лиха вона, Варенько;4 лиха, така лиха, що сердечка твого не вистачить, так вона пошматує його закидами, доріканнями та поглядом гидким. У нас вам тепло, гарно, наче в кубелечку прихистились. Та й нас ви як без голови залишите. Ну ІЩУ ми робитимемо без вас, що я, старий, робитиму тоді? Ви нам не потрібні? Не корисні? Як не корисні? Ні, ви, маточко, самі розміркуйте, як же ви не корисні?

Ви мені дуже корисні, Варенько. Ви такий вплив маєте благодійний... Ось я про вас думаю тепер, і мені весело... Я вам іноді листа напишу і всі почуття в ньому перекажу, а на це докладну відповідь від вас дістаю.— Гарде-робчику вам накупив, капелюшок зробив; від вас часом доручення виходить яке-небудь, я й доручення... Ні, як же ви не корисні? Та й що я самотою робитиму на схилі віку, на що придатний буду? Ви, може, про це й не подумали, Варенько, ні, ви саме про це подумайте — що рт, мовляв, на що він буде без мене придатний? Я звик до вас, рідна моя. А то що з цього буде? Піду до Неви, та й квит. Та, справді, буде таке, Варенько; що ж мені без вас робити лишиться! Ой душечко моя, Варенько! Хочеться, мабуть, вам, щоб мене ломовик на Волково одвіз; щоб якась там старчиха-чалапниця сама мою домовину проводила, щоб мене там піском засипали, та й геть пішли, та самого там покинули. Гріх, гріх, маточко! Далебі, гріх, їй-богу, гріх! Відсилаю вам вашу книжку, друже мій, Варенько, і якщо ви, друже мій, спитаєте думки моєї про вашу книжку, то я скажу, що зроду не доводилось мені читати таких славних книжок. Питаю я тепер себе, маточко, як же це я жив досі таким телепнем, прости господи? Що робив? З яких я лісів? Адже нічого я не знаю, маточко, нічогісінько не знаю! Як є нічого не знаю! Я вам, Варенько, спроста скажу,— я людина невчена; читав я досі мало, дуже мало читав, та майже нічого: "Картину людини", розумний твір, читав; "Хлопця, що грає різні штучки на дзвониках" читав та "Івікові журавлі"-оце тільки й усього, а більше нічого ніколи не читав. Тепер я "Станційного доглядача" тут у вашій книжці прочитав; адже от трапляється, скажу я вам, маточко, так: живеш, а не знаєш, що під боком там у тебе книжка є, де все життя твоє, як на пальцях, розкладене. Та й що самому перше невдогад було, то от тут, як почнеш читати в такій книжці, то сам усе помаленьку й припом'янеш, і розшукаєш, і розгадаєш. І, врешті, ось іще чого я полюбив вашу книжку: інший твір, який там не є, читаєш-читаєш, часом хоч лусни — так хитро, що мовби його й не тямиш. Я, приміром,— я тупий, я зроду тупий, то я не можу дуже важливих творів читати: а це читаєш,— наче сам написав, немовби це, приміром кажучи, моє власне серце, яке вже воно там є, узяв ного, людям вивернув навиворіт та й описав усе докладно— от як! Та й діло просте, боже мій; та чого! Далебі, і я так само написав би; чому ж би й не написав? Адже й я те саме почуваю, от точнісінько так, як і в книжці, та я й сам у такому ж становищі часом перебував, як, приміром сказати,; цей Самсон Вирін, бідолаха. Та й скільки поміж нас ходить Самсонів Виріних, таких же горопах сердешних! ,1 як ловко описано все! Мене мало сльози не пройняли^ маточко, коли я прочитав, що він спився, грішний, так, що пам'ять стеряв, гірким зробився і спить собі цілий день під кожухом та горе пуншиком запиває, та плаче жалісно, брудною полою очі втираючи, коли згадає про заблудлу овечку свою, про дочку Дуняшу! Ні,, це натурально! Ви про-читайте-но; це натурально! Це живе! Я сам це бачив,— це все ось біля мене живе; ось хоч Тереза — та чого далеко ходити! — ось хоч би й наш бідний чиновник,— адже він, може, такий самий Самсон Вирін, тільки в нього інше прізвище, Горшков. Діло воно людське, маточко, і над вами, і надо мною може скоїтися. І граф, що на Невському або на набережній живе, і він буде те ж саме, так тільки здаватиметься іншим, бо в них усе по-своєму, по вищому тону, а й він буде те ж саме, все може статися, і зо мною те ж саме може статися. Ось воно що, маточко, а ви ще тут від нас іти хочете; та гріх же, Варенько, може спобігти мене. І себе, й мене занапастити можете, рідна моя. Ой ясочко ви моя, викиньте, бога ради, з голівки своєї всі ці вільні думки і не мучте мене даремно. Ну де ж, пташенятко ви моє кволеньке, не оперене, де ж вам саму себе прогодувати, від загину себе вдержати, від лиходіїв захиститися! Годі, Варенько, поправтесь; дурних порад та наговорів не слухайте, а книжку вашу ще раз прочитайте, уважно прочитайте: вам це користь дасть.

Говорив я про "Станційного доглядача" Ратазяєву. Він мені сказав, що це все старе та що тепер пішли все книжки з картинками й з різними описами; я вже, далебі, й не втямкував гарненько, що він тут казав таке. А закінчив тим, що Пушкін гарний та що він святу Русь прославив, і багато ще мені про нього казав. Так, дуже добре, Варенько, дуже добре; прочитайте-но книжку ще раз уважно, зробіть, як я раджу, і слухняністю своєю мене, старого, ощасливте. Тоді сам господь нагородить вас, моя рідна, неодмінно нагородить.

Ваш щирий друг

Макар Дєвушкін.

Шановний добродію, Макаре Олексійовичу!

Федора принесла мені сьогодні п'ятнадцять карбованців сріблом. Яка вона була рада, бідна, коли я їй три карбованці дала! Пишу вам нашвидку. Я тепер крою вам жилетку,— матерія просто чудова — жовтенька з квіточками. Посилаю вам одну книжку; тут усе різні повісті; я прочитала деякі; прочитайте одну з них під назвою "Шинель". Ви мене умовляєте в театр іти разом *із вами; чи не дорого це буде? Хіба вже кудись на галерею. Я вже дуже давно не була в театрі, та й, далебі, не пам'ятаю коли. Тільки знову все боюсь, чи не дорого коштуватиме ця затія? Федора тільки головою похитує. Вона каже, що ви зовсім не за своїми достатками жити почали; та я й сама це бачу; скільки ви на мене одну витратили! Глядіть, друже мій, щоб лихо не набігло. Федора й так мені казала про якісь чутки, що у вас, здається, була суперечка з вашою хазяйкою за несплату їй грошей; я дуже боюся за вас. Ну, прощайте; я поспішаю. Є справа маленька; я переміняю стрічки на капелюшку.

В. Д.

Р. Э. А знаєте, якщо ми підемо в театр, то я надіну мій новенький капелюшок, а на плечі чорну мантилью. Гарно це буде?

Липня 7-го

Шановна добродійко, Варваро Олексіївно!

...Так ось я все про вчорашнє. Еге, маточко, і на нас колись дурощі находили. Утьопався в цю актрисочку, по вуха втьопався, та це б іще нічого; а найчудніше те, що я її майже зовсім не бачив і в театрі був усього один раз, а з усім тим утьопався. Жили тоді зо мною стінка об стінку чоловік п'ятеро молодих, завзятих хлопців.