Бідні люди - Достоєвський Федір

Ви дали мені все, все, до чого з юнацьких літ прагнув схвильований дух мій. То ось куди вела ти мене, зоре провідна; то ось навіщо ти привела мене сюди, за Кам'яний Пояс! Я покажу всьому світові мою Зюлейку, і люди, скажені страховища, не насміють винуватити мене! О, якщо вони розуміють ці таємні .страждання її ніжної душі, якщо вони здатні бачити цілу поему в одній сльозинці моєї Зюлейки! О, дай мені стерти поцілунками цю сльозинку, дай мені випити її, цю небесну сльозинку... неземна!

— Єрмак,— сказала Зюлейка,— світ лихий, люди несправедливі! Вони гнатимуть, вони осудять нас, мій любий Єрмак! Що робитиме бідна діва, яка зросла серед рідних снігів Сибіру, в юрті батька свого, що робитиме в вашому холодному, крижаному, бездушному, самолюбному світі? Люди не зрозуміють мене, жаданий мій, мій коханий!

— Тоді козацька шабля звинеться над ними й свисне! — скрикнув Єрмак, дико блукаючи очима".

Який же тепер Єрмак, Варенько, коли він довідується, що його Зюлейка зарізана. Сліпий старець Кучум, користуючись темрявою ночі, прокрався, у відсутність Єрмака, до його шатра й зарізав дочку свою, бажаючи завдати смертельного удару Єрмакові, який позбавив його скіпетра й корони.

"— Любо мені кресати залізом об камінь! — закричав Єрмак в дикому роз'яренні, гострячи булатний ніж свій об шаманський камінь.— Мені треба їхньої крові, крові! їх треба пиляти, пиляти, пиляти!!!"

І після всього цього Єрмак, не маючи сили пережити свою Зюлейку, кидається в Іртиш, і тим усе кінчається.

Ну, а це, наприклад, так, маленький уривочок, у жартливо описовому роді, власне для сміховинності написаний:

"Знаєте ви Івана Прокопійовича Жовтопуза? Ну, 'отой самий, що вкусив за ногу Прокопія Івановича. Іван Прокопійович людина крутої вдачі, та зате рідкісних чеснот; навпаки тому, Прокопій Іванович надзвичайно любить редьку з медом. От коли ще була з ним знайома Пелагея Антонівна... А ви знаєте Пелагею Антонівну? Ну, ота сама, котра завжди спідницю надягає навиворіт".

Та це ж сміхота, Варенько, просто сміхота! Ми качалися від сміху, як він читав нам це. Отакий він, прости його господи! Втім, маточко, воно хоч і вигадливе трохи й надто вже грайливе, та зате невинне, без найменшого вільнодумства та ліберальних думок. Треба сказати, маточко, що Ратазяєв прекрасної поведінки і тому.чудовий письменник, не те що інші письменники.

А що, справді, адже ось часом зайде думка в голову... ну що, коли б я написав що-небудь, ну що тоді буде? Ну от, наприклад, припустімо, раптом, з доброго дива, вийшла б у світ книжка під титулом — "Поезії Макара Дєвушкіна"! Ну що б ви тоді сказали, ангелятко моє? Як би вам це здалося й подумалося? А я про себе скажу, маточко, що як моя книжка вийшла б у світ, то я б рішуче тоді на Невський не смів би очі появити. Адже як би ото було б, коли б кожен сказав, що ось, мовляв, іде письменник і піїта Дєвушкін, що ось, мовляв, це й є сам Дєвушкін! Ну що б я тоді, приміром, з моїми чобітьми робив? Вони в мене, зауважу вам мимохідь, маточко, майже завжди в латках, та й підметки, правду сказати, відстають часом дуже неблагопристойно. що б тоді було, коли б усі взнали, що ось у письменника Дєвушкіна чоботи в латках! Яка-небудь там контеса-дю-шеса 1 взнала б, ну що б вона, душка, сказала? Вона б то, може, й не помітила б; бо, як я гадаю, контесй не

1 контеса-дюшеса — графиня-герцогиня (франц.).

займаються чобітьми, ще й чиновницькими чобітьми (бо ж чоботи до чобіт не приходяться), та їй би розповіли про все, свої б приятелі мене виказали. Та от Рата-зяєв би перший виказав; він До графині В. їздить; каже, що буває кожного разу в неї, і запросто буває. Каже, душка така вона, літературна, каже, дама така. Дойда цей Ратазяєв!

А втім, годі про то матерію; я ж бо все це так пишу, ангелятко моє, заради баловства, щоб вас потішити. Прощайте, голубонько моя! Багато я вам тут начеркав, та це власне тому, що я сьогодні в превеселому настрої. Обідали ми всі разом сьогодні в Ратазяєва, то (штукарі вони, маточко!) пустили в хід такої романеї... ну та що вже вам писати про це! Ви тільки глядіть не вигадайте там чого про мене, Варенько. Я ж це все так. Книжок пришлю, неодмінно пришлю... Ходить тут по руках Поль-де-Кока один твір, тільки Поль-де-Кока вам, маточко, й не буде... Ні-ні! Для вас Поль-де-Кок не годиться. Кажуть про нього, маточко, що він у всіх критиків петербурзьких викликає благородне обурення. Посилаю вам фунтик цукерків,— навмисне для вас купив. Поласуйте, душечко, та за кожним цукерком мене згадуйте. Тільки леденця ви не гризіть, а так побмокчіть його лише, а то зубки розболяться. А ви, може, й цукати любите? — Ви напишіть. Ну, прощайте ж, прощайте. Христос з вами, голубонько моя. А я залишусь назавжди вашим найвірнішим другом

Макаром Дєвушкіним.

Червня 27-го

Шановний добродію, Макаре Олексійовичу!

Федора каже, що як я захочу, то деякі люди залюбки потурбуються моїм становищем і виклопочуть мені дуже гарне місце в один дім, за гувернантку. Як ви думаєте, друже мій,— іти чи ні? Звичайно, я тоді не буду вам тягарем, та й місце, здається, вигідне; але, з другого боку, якось моторошно йти в незнайомий дім. Вони якісь поміщики. Стануть про мене дізнаватися, почнуть розпитувати, цікавитись — ну що я скажу тоді? До того ж я така нелюдимка, дикунка; люблю обжитися у звичному кутку надовго. Якось краще там, де звикнеш: хоч із горем наполовину живеш, а все ж краще. До того ще на виїзд; та ще бозна-яка посада буде; може, просто дітей няньчити змусять. Та й люди такі: міняють уже третю гувернантку за два роки. Порадьте ж мені, бога ради, Макаре Олексійовичу, йти чи ні? — Та що ви ніколи самі не зайдете до мене? Коли-не-коли тільки очі появи-те. Майже самими неділями за обіднею й бачимося. Отож нелюдим ви який! Ви наче, як я! А я ж вам майже рідна Не любите ви мене, Макаре Олексійовичу, а мені часом самій дуже сумно буває. Іноді, особливо в присмерку, сидиш собі сама-самісінька. Федора десь піде. Сидиш, думаєш-думаєш,— згадаєш усе колишнє, і "радісне й сумне,— все йде перед очима, все мигтить, як з туману. Знайомі обличчя виникають (я майже в'явки починаю бачити),— матінку бачу найчастіше... А які бувають сни в мене! Я почуваю, що здоров'я моє розладнане; я така квола; ось і сьогодні, коли вставала вранці з ліжка, мені млосно зробилося; до того ж у мене такий поганий кашель! Я почуваю, я знаю, що скоро вмру. Хто ж мене поховає? Хто ж за труною моєю піде? Хто ж за мною пожалкує?.. І от доведеться, може, вмерти в чужому місці, в чужому домі, в чужому кутку!.. Боже мій, як сумно жити, Макаре Олексійовичу! Що ви мене, друже мій, усе цукерками годуєте? Я, далебі, не знаю, звідкіля ви грошей стільки берете? Ой .друже мій, бережіть гроші, бога ради, бережіть їх. Федора продає килим, що я вишила; дають п'ятдесят карбованців асигнаціями. Це дуже добре: я думала, менше буде. Я Федорі дам три карбованці сріблом та собі пошию платтячко, так, простеньке, тепленьке. Вам жилетку зроблю, сама зроблю і матерії гарної виберу.

Федора мені дістала книжку — "Повісті Бєлкіна", котру вам посилаю, якщо захочете читати. Тільки, будь ласка, не забрудніть і не затримайте: книжка чужа; це Пушкіна твір. Два роки тому ми читали ці повісті разом із матінкою, і тепер мені було так сумно їх перечитувати. Якщо в вас є якісь книжки, то пришліть мені,— тільки в такому разі, коли ви їх не від Ратазяєва одержали. Він, напевно, дасть свій твір, якщо він щось надрукував. Як це вам подобаються його твори, Макаре Олексійовичу? Такі дурниці... Ну, прощайте! Як я забалакалась! Коли мені сумно, то я рада балакати, хоч будь про що. Це ліки: зараз легше зробиться, а особливо, коли висловиш усе, що лежить на серці. Прощайте, прощайте, мій друже!

Ваша

В. Д.

Червня 28-го

Маточко Варваро Олексіївно!

Годі журитися! Як же ЦЄ| не сором вам! Ну годі, ангелятко моє; як це вам такі думки навертаються? Ви не хворі, душечко, зовсім не хворі; ви квітнете, далебі квітнете; бліденькі трошки, а все ж квітнете. І що це у вас за сни та за видива такі! Сором, голубонько моя, годі; ви плюньте на ці сни, просто плюньте. Чому ж я сплю добре? Чому ж мені нічого не робиться? Ви погляньте на мене, маточко. Живу собі, сплю спокійно, здоровісінький, молодець молодцем, любо дивитися. Годі, годі, душечко, сором. Виправтесь. Я ж бо голівку вашу знаю, маточко, ледь щось найде, ви вже й почали мріяти та нудьгувати за чимсь. Ради мене перестаньте, душечко. До людей іти? — Ніколи! Ні, ні й ні. Та й що це вам думається таке, що це находить на вас? Та ще й на виїзд! Та ні ж, маточко, не дозволю, озброююсь усією силою проти такого наміру. Мій фрак старий продам і в самій сорочці ходитиму вулицями, але ви в нас нужди не терпітимете. Ні, Варенько, ні; я вже знаю вас! Це дурощі, чисті дурощі! А що правда, то це те, що всьому Федора сама винна: вона, мабуть, дурна баба, вас на все нараяла. А ви їй, маточко, не вірте. Та ви ще, мабуть, не знаєте всього, душенько?.. Вона баба дурна, гаргара, колот-ниця; вона й чоловіка свого небіжчика зо світу зігнала. Чи, може, вона вас .розсердила там як-небудь? Ні, ні, маточко, нізащо! І я ж то як буду тоді, що ж мені тоді робити? Ні, Варенько, душенько, ви це з голівки викиньте. Чого вам бракує в нас? Ми з вас не нарадуємося, ви нас любите,— то й живіть собі там смирненько; шийте або читайте, а либонь, і не шийте,— байдуже, тільки з нами живіть. А то ви самі поміркуйте, ну куди це годитиметься тоді?.. Ось я вам книжок дістану, а потім хоч і знову кудись гуляти зберемося. Тільки ви облиште, маточко, облиште, наберіться розуму й по-пустому не дурійте! Я до вас прийду, і дуже скоро, тільки ви за це моє просте й одверте признання прийміть; негарно, ду-'шенько, дуже негарно! Я, звичайно, невчена людина і сам знаю, що невчена, що на мідні гроші вчився, та я не до того й верну, не в мені тут і сила, а за Ратазяєва заступлюсь, воля ваша. Він мені друг, тим-то я за нього й заступлюся. Він гарно пише, дуже, дуже і знов-таки дуже гарно пише. Не погоджуюся я з вами і ніяк не можу погодитися. Писано барвисто, уривисто, з фігурами, різні думки є; дуже гарно! Ви, може, без почуття читали, Варенько, або в поганому настрої були, коли читали, на Федору за щось розгнівались, або щось там у вас негарне сталося.