Розкаяний Мельмот - Бальзак Оноре де

Старий священик приймав у сера Джона Мельмота останню сповідь.

— Ваш брат,— сказав він,— сконав як добрий християнин, і ангели звеселяться. Ви знаєте, якою радістю виповнюються небеса, коли приймають розкаяну грішну душу. З ласки Божої сльози каяття текли в нього, не висихаючи, тільки смерть змогла зупинити їх. Дух Святий уселився в нього. Його слова, палкі й пристрасні, були гідні самого царя-пророка. Хоча ніколи за все своє життя не чув я сповіді жахливішої, ніж сповідь цього ірландського дворянина — ніколи не доводилося мені чути і палкіших молитов. Хай які глибокі були його гріхи, щире каяття в одну мить заповнило цю безодню по вінця. Рука Господня видимо простерлася над ним, бо він перестав бути схожим на себе — така свята краса проступила в рисах його обличчя. Його суворі очі полагідніли від сліз. Його голос, що лякав своїми грізними перекотами, став м'яким і ніжним, як то властиво мові людей смиренних. Його слова так очищали душі присутніх, що люди, приваблені сюди видовищем цієї праведної смерті, падали навколішки, слухаючи, як він славить Бога, як говорить про Його незбагненну велич і розповідає про життя на небесах. Хоч і нічого не залишив він у спадок родичам, зате вони здобули найвище, найдорожче благо — святого заступника, який дбатиме про вас усіх і приведе вас на шлях спасіння.

Ці слова справили на Кастаньє таке глибоке враження, що того ж таки дня він пішов до церкви Святого Сульпіція, ніби скоряючись фатальному накресленню долі. Мельмотове розкаяння приголомшило його. То були роки, коли уславлений своїм красномовством священик у певні дні виголошував після заутрені проповіді, які мали на меті донести істини католицької віри сучасній молоді, про байдужість якої до питань релігії проголосив інший, не менш красномовний оратор. Сьогодні знаменитий проповідник мав говорити на похороні ірландця. Кастаньє увійшов до церкви в ту саму мить, коли той з єлейною лагідністю, з проникливістю, якій він і завдячував свою славу, вже підсумовував докази тієї незаперечної істини, що праведникам забезпечене вічне блаженство. Колишній драгун, у якого вселився демон, був у стані, особливо сприятливому для того, щоб у ньому швидко проросло сім'я божественних слів, витлумачених проповідником. І справді, якщо доведені істини існують, то хіба не слід вважати давно доведеним існування духовного явища, відомого під назвою "віра вугляра"? Йдеться про те, що сила віри перебуває в оберненій залежності від розумового розвитку людини. Це легко перевірити, скажімо, на солдатах. Той, хто довгі роки йшов по життю під знаменом інстинкту, куди краще підготовлений сприйняти світло духовної істини, ніж людина, яка втомила собі розум і серце, намагаючись осягти тонкощі світобудови. З шістнадцяти і майже до сорока років Кастаньє, південець за походженням, служив під французьким прапором. Простий кавалерист, зобов'язаний воювати і вчора, і сьогодні, і завтра, він мусив більше думати про свого коня, ніж про самого себе. Навчаючись військового ремесла, він, по суті, просто не мав часу замислитися про те, що чекає людину по її смерті. Не думав він про це й тоді, коли став офіцером, адже тепер йому доводилося дбати про своїх підлеглих, перекочовувати з одного поля битви на друге. Особливо напружувати розум військова служба не вимагає. Солдати й офіцери, нездатні піднятися до високих міркувань, які включають у себе не тільки плани кампанії, воєнну тактику та вміння адміністратора, а й взаємні інтереси націй, і питання політики, живуть у такому самому невігластві, як і найзатюканіший селянин з найвідсталішої французької провінції. Вони наступають, слухняно скоряються наказам командира і вбивають людей, що опиняються на їхньому шляху, як лісоруб валить у лісі дерева. Після битви, що вимагає високої фізичної напруги, для них настає відпочинок, під час якого вони поновлюють свої сили,— а потім знову битва... Вони воюють і п'ють вино, воюють і їдять, воюють і сплять для того, щоб воювати ще завзятіше. В цьому вихорі розумові здібності застосовуються мало. Духовне життя в таких людей зберігає свою первісну простоту. Коли вони, такі діяльні на полі битви, повертаються в цивілізоване середовище, то більшість із тих, які служили в нижчих чинах, не виявляють ні усталених поглядів, ні здібностей, ні впевненості в собі. Отож наше юне покоління й дивується, що люди, які створили славу нашим грізним арміям, стоять за своїм духовним розвитком не вище від прикажчика, що вони наївні, мов діти. Капітан імператорської гвардії, яка громила ворогів, ледве здатний виписувати квитанції в конторі газети. Але завдяки тому, що в царині думки душа ветерана зберігає незайманість, вона вразлива для сильних імпульсів. Ці міркування пояснюють злочин, який учинив Кастаньє, але тут виникає надто багато запитань, і моралістові доведеться вдатися до так званого розчленування проблеми (якщо скористатися виразом парламентського жаргону). Цей злочин став також наслідком пристрасті та жіночого чаклування, іноді настільки неподоланного і жорстокого, що коли сирена вдається до своїх чарів, чоловік утрачає глузд і вже ні про що не може сказати: "Я цього ніколи не зроблю". Таким чином, слова про вічне блаженство були сприйняті свідомістю людини, ще не знайомої з релігійними істинами, якими в умовах Французької революції та свого військового табірного життя Кастаньє нехтував. Жахлива фраза: "Вас чекає вічне блаженство або вічні муки!" вразила його тим сильніше, що земля вже нічого не могла йому дати, так наче він трусив дерево, з якого вже обсипалися плоди; отож, якби раптом виявилося, що десь на землі або на небі існує заборонений для нього куточок, він, усемогутній у своїх бажаннях, захотів би негайно туди проникнути. Якщо дозволено порівнювати такі високі матерії з нікчемством суспільного життя, то Кастаньє скидався на декого з багатих банкірів: вони орудують мільйонами, їм усе доступне, та оскільки їх не приймають у аристократичних колах, вони тільки й думають, як би туди проникнути і не радіють завойованим суспільним привілеям, якщо їм відмовлено тільки в одному. Людина, могутніша, аніж усі земні царі, разом узяті, людина, здатна, подібно до Сатани, боротися з самим Богом, стояла в церкві Святого Сульпіція, прихилившись до пілястра, пригнічена одним почуттям, і все глибше поринала в думки про вічне блаженство — ті самі, які свого часу поглинули й Мельмота.

— Щасливець! — вигукнув Кастаньє.— Він помер, переконаний, що його візьмуть на небо.

В одну мить величезний переворот відбувся в душі касира. Побувши кілька днів демоном, він знову став тільки людиною, втіленням того первородного гріха, про який розповідають усі космогонії7. Але знову ставши малим на вигляд, він здобув основу величі, адже тепер він був загартований нескінченністю. Володіючи демонською могутністю, він осягнув могутність божественну. Небесного блаженства він прагнув тепер сильніше, аніж колись жадав земних утіх, які так швидко вичерпав. Радощі, що їх обіцяє демон — це ті ж таки земні радощі, хоч і збільшені в розмірі, а небесні насолоди не мають меж. І ось він повірив у Бога. Слово, що віддавало йому всі скарби світу, втратило для нього будь-який інтерес, та й самі ці скарби видалися йому нікчемними, як просте каменюччя в очах знавця діамантів; вони здавалися жалюгідним непотребом у порівнянні з вічною красою життя небесного. Мирські блага стали в його очах прокляттям. В безодню мороку і похмурих думок поринув він, слухаючи похоронну відправу по Мельмоту. "Dies irae"* настрашило його. У всій його величі він збагнув цей крик розкаяної душі, що тремтить перед усемогутністю Божою. Святий Дух спопеляв його, як вогонь спопеляє солому. Сльози текли у нього з очей.

* "День гніву" (латин.) — перші слова одного з католицьких похоронних співів.

— Ви родич небіжчикові? — спитав церковний сторож.

— Спадкоємець,— відповів Кастаньє.

— Пожертвуйте на причет,— звернувся до нього воротар.

— Ні,— сказав касир, що не хотів давати церкві дияволових грошей.

— На вбогих!

— Ні!

— На оновлення храму!

— Ні!

— На каплицю Діви Марії!

— Ні!

— На семінарію!

— Ні!

І Кастаньє пішов, щоб не приваблювати роздратованих поглядів служителів церкви.

"Чому люди спорудили ці грандіозні собори, що їх я бачив безліч по всій країні,— подумав він,— Якщо стільки людей у всі часи живуть одним почуттям, воно має бути на чомусь засноване".

"Для тебе Бог — "щось"? — кричала його душа.— Бог — це Бог! Бог! Бог!"

Це слово, яке повторював внутрішній голос, пригнічувало його, але відчуття жаху пом'якшилося, коли пролунали далекі акорди чарівної музики, яка невиразно вчувалася йому й раніше. Він подумав, що це до нього долинає церковний спів і окинув поглядом портал храму. Але, уважно прислухавшись, він помітив, що звуки чулися йому зусібіч; він подивився на площу — музикантів там не було. Ця мелодія вносила йому в душу поезію блакиті і далеке сяйво надії, але водночас і загострювала муки сумління, що терзали бідолашного грішника. Кастаньє поплентав паризькими вулицями, як плентає людина, пригнічена тяжким горем. Він дивився на все невидющими очима, він ішов навмання, як безтурботний гультяй; без причини зупинявся, заговорював сам до себе і не турбувався про те, що його може вдарити дошкою або зачепити колесом екіпажа. Каяття непомітно занурювало його в стан благодаті, коли людське серце то болісно стискається, то тремтить від ніжності. Незабаром на його обличчі з'явився, як і в Мельмота, вираз величі, але водночас і вираз неуважності, холодний вираз смутку, мов у людини, пригніченої розпачем; його охопив гарячковий трепет, який вселяє надія, але найдужче — відраза до всіх благ нікчемного поцейбічного світу. В глибині його очей, що лякали своїм блиском, зачаїлася смиренна молитва. Він страждав від усвідомлення своєї могутності. Його тіло зігнулося від бурхливого хвилювання душі — так поривчастий вітер гне додолу високі ялини. Як і його попередник, він не міг відмовитися від життя, бо не хотів померти слугою пекла. Його муки ставали нестерпними.

Та одного ранку йому спала щаслива думка: адже Мельмот, який нині досяг блаженства, колись запропонував йому помінятися місцями, і він, Кастаньє, погодився — а чом би й хтось інший не захотів вчинити, як він? Зрештою, в епоху, коли ті, хто успадкував красномовність отців церкви, проголосили фатальну байдужість до релігії, йому не важко буде зустріти людину, яка погодиться на умови договору, щоб скористатися його вигодами.

"Є таке місце, де навіть королів оцінюють на гроші, де зважують на терезах цілі народи, де виносять вирок державним устроям, де уряди купуються за монету в сто су, де думки та вірування переведено на цифри, де все дисконтується, де навіть Бог бере позику, а свої векселі гарантує прибутками в людських душах, бо папа римський має там свій поточний рахунок.