Розкаяний Мельмот - Бальзак Оноре де

Фальшивий акредитив ти розірвеш, і всі сліди твого злочину буде стерто. І нарешті, золото потече до тебе рікою. Ти, здається, ні в що не віриш, хіба не так? Ну, а коли все станеться, як я кажу, то ти повіриш принаймні в чорта?

— О, якби це було можливо! — вигукнув Кастаньє з надією в голосі.

— Такий вихід обіцяє тобі той, хто може зробити ось що,— відповів англієць.

І в ту мить, коли всі троє вийшли на бульвар, Мельмот простер руку. На вулиці сіялася мжичка, земля була багниста, повітря насичене вологою, а небо — чорне. Та тільки-но простерлася вперед рука цієї людини — і над Парижем засяяло сонце. З холодного осіннього вечора Кастаньє вмить перенісся у сонячний липневий день. Дерева зеленіли листям, по-недільному виряджені парижани весело прогулювалися двома зустрічними потоками. Продавці кокосового напою кричали: "Випийте свіжого! Випийте прохолодного!" Екіпажі виблискували, котячись по проїжджій частині бульвару. Касир закричав від жаху. І тоді бульвар знову став похмурим і вогким. Пані де Лагард уже сиділа в екіпажі.

— Ну ж бо, поквапся, мій друже,— сказала вона.— Або сідай, або, як хочеш, залишайся. Далебі ти сьогодні занудний, як оця мжичка.

— А що я маю зробити? — спитав Кастаньє в Мельмота.

— Хочеш на моє місце? — спитав англієць.

— Хочу.

— От і чудово. Я буду в тебе через кілька хвилин.

— Ох Кастаньє, ти сьогодні не такий, як завжди,— сказала йому Акіліна.— Ти надумав щось погане... В театрі був похмурий, замислений... Любий друже, може, тобі чогось треба від мене? Ну озвися, заговори!

— Я чекаю, коли ми приїдемо додому, і там я побачу, любиш ти мене чи не любиш.

— І чекати не треба,— відповіла вона, кидаючись йому на шию.— Ось як люблю!

Вона обіймала його, здавалося, дуже палко, осипаючи його ласками, але за подібних обставин у цих створінь проявляються професійні навички, як у актриси, коли вона грає на сцені.

— Звідки музика? — спитав Кастаньє.

— Отакої! Уже тобі вчувається музика!

— Божественна музика! — провадив він,— Так ніби вона ллється з неба.

— Ти ніколи не хотів брати ложу в Італійську оперу, казав, що не терпиш музики, і ось маєш! Відкрив у собі меломана та ще о такій порі! Збожеволів, бігме, збожеволів! Це у твоїй макітрі музика грає — чи не тріснула вона у тебе, сердешного? — спитала Акіліна, обнявши його за голову й поклавши її собі на плече.— Скажи, татусю, а може, це співають колеса карети?

— Та ти прислухайся, Накі! Якщо янголи грають для всевишнього Бога, їхня музика, мабуть, звучить достоту, як ці акорди. Я сприймаю їх не тільки слухом, вони проникають у всі мої пори; я не знаю, як тобі їх описати, вони солодкі, наче медовий трунок!

— Звісно, янголи грають для всевишнього Бога, адже їх завжди малюють із арфами.

"Чесне слово, він схибнувся з розуму",— подумала Акіліна, побачивши, що Кастаньє застиг у екстазі, мов курець опію.

Вони приїхали додому. Кастаньє, весь у думках про щойно почуте й побачене, не знаючи, вірити йому в усе це чи сумніватися, скидався на п'яного, що геть очманів. Отямився він у Акіліниній кімнаті, куди коханка, воротар та Женні його перенесли, бо, виходячи з карети, він знепритомнів.

— Друзі мої, друзі, зараз він прийде,— мовив касир, сідаючи у своє крісло біля каміна.

Його опанував розпач.

У цю мить Женні почула дзвінок. Вона вийшла відчинити двері й повідомила про прихід англійця або, як вона висловилася, "добродія, який домовився з паном про зустріч". З'явився Мельмот, і відразу запала глибока мовчанка. Він подивився на воротаря — воротар вийшов. Він подивився на Женні — Женні вийшла.

— Пані,— сказав Мельмот, звертаючись до касирової коханки,— дозвольте нам закінчити справу, яка не терпить зволікання.

Він узяв Кастаньє за руку, і той підвівся. Обидва вийшли до вітальні; свічки вони не взяли, бо Мельмотів погляд осявав і найгустіший морок. Зачарована дивним поглядом незнайомця, Акіліна відчула, що сили її покинули; вона була нездатна потурбуватися про свого таємного коханця — втім, вона думала, що покоївка замкнула його у себе в кімнаті, тоді як, захоплена зненацька раптовим поверненням Кастаньє, Женні заховала його в гардеробній, достоту як у сцені з драми, що її грали в театрі для Мельмота та для його жертви.

Двері до вітальні з грюкотом зачинилися.

Кастаньє затримався там ненадовго.

— Що з тобою? — зойкнула його коханка, отетерівши від жаху, коли він увійшов.

Касир цілковито перемінився. Замість звичного рум'янцю на його обличчі розлилася дивна блідість, та сама, що надавала Мельмотові такого зловісного і холодного вигляду. Очі касира метали похмурий пломінь, що боляче сліпив нестерпним своїм блиском. Куди й поділася його добродушність, тепер деспотизм і гордість проступали в кожній його рисі. Куртизанка помітила, що Кастаньє схуд, його чоло здалося їй велично-грізним, драгун мовби випромінював страхітливий вплив, що пригнічував, як насичена грозою атмосфера. Протягом кількох хвилин Акіліна почувала себе зовсім скутою.

— Що відбулося за цей короткий час між тобою і тим дияволом у людській подобі? — спитала вона.

— Я продав йому душу. Відчуваю, що я вже не той. Він узяв собі моє єство, а мені віддав своє.

— Як це?

— Тобі не зрозуміти. Ага, він правду казав, цей демон,— холодно вів далі Кастаньє.— Я все бачу і все знаю. Ти мене зраджувала.

Від таких слів Акіліна заціпеніла. Кастаньє запалив свічку і попрямував у гардеробну. Бідолашна дівчина пішла за ним і яким же був її подив, коли Кастаньє розсунув сукні на вішалці й виявив за ними сержанта.

— Виходьте, приятелю,— сказав він і, взявши Леона за ґудзик сюртука, повів його за собою в спальню.

П'ємонтка, бліда й розгублена, опустилася в крісло. Кастаньє сів на козетку біля каміна, залишивши Акіліниного коханця стояти перед ним.

— Ви колишній військовий,— сказав Леон.— Я до ваших послуг, якщо бажаєте!

— Ви йолоп,— сухо відповів йому Кастаньє.— Мені нема потреби битися на дуелі — кого захочу, я вб'ю поглядом. Хлопче, я розповім, що з вами буде. Який сенс вас убивати? На вашій шиї я бачу червону смужечку. Вас чекає гільйотина. Атож, ви помрете на Гревській площі. Ви належите катові, жодна сила вас уже не врятує. Ви входите до венти карбонаріїв6. Ви у змові проти уряду.

— Про це ти мені не казав нічого! — крикнула п'ємонтка Леонові.

— Отже, ви не знаєте,— спокійно вів далі касир,— що сьогодні вранці уряд вирішив розгромити вашу організацію? Генеральний прокурор одержав ваші списки. Зрадники вас виказали. В цей час уже збирають документи для обвинувального акту.

— То це ти його виказав? — спитала Акіліна і, заричавши, мов левиця, підхопилася на ноги, готова розтерзати Кастаньє.

— Ти надто добре мене знаєш, щоб повірити в таку нісенітницю,— мовив Кастаньє цілком незворушно, аж його коханка заціпеніла.

— Звідки ж ти про це довідався?

— Доки я не вийшов до вітальні, я нічого не знав. Але тепер я все бачу, я все знаю, я все можу.

Сержант стояв, геть приголомшений.

— Ну, тоді врятуй його, мій друже! — вигукнула куртизанка, падаючи перед Кастаньє навколішки.— Врятуйте його, адже ви все можете! А я любитиму вас, обожнюватиму, я стану вам рабою, а не коханкою! Найрознузданішим забаганкам вашим я скорятимуся... все, що хочеш, зі мною робитимеш. Я не просто любитиму вас, я більше... Стану для вас дочкою і крім того... О, зрозумій же мене, зрозумій, Родольфе! Хай би які пристрасті мене мучили, я завжди буду твоєю! Якими ще словами можу я тебе розчулити? Я винайду втіхи... Я... О, вимагай від мене, чого хочеш! Скажи мені: "Викинься у вікно! " — і я викинусь. Нагадай тільки: "Леон!" — і я полізу в пекло, прийму всі муки, витерплю всі хвороби, всі прикрості — ти тільки мені накажи!

Кастаньє лишився холодний і незворушний. У відповідь він лише показав на Леона пальцем і промовив з демонським сміхом:

— Його жде гільйотина!

— Ні, він не піде звідси, я врятую його! — вигукнула Акіліна.— Я вб'ю кожного, хто посміє до нього торкнутися! Чому, чому ти не хочеш урятувати його від смерті? — кричала вона надривним голосом; очі в неї палали, коси розтріпалися.— Ти можеш врятувати його чи ні?

— Я все можу.

— Чому ж ти не зглянешся на моє прохання?

— Чому? — крикнув Кастаньє, і від його голосу задвигтіла підлога.— Бо я мщуся! Лихі вчинки — моє ремесло.

— О, невже він помре?.. Мій коханий помре?..— повторювала Акіліна.— Не може такого бути, не може...

Вона підбігла до комода, схопила стилет, що лежав там у кошичку, й кинулась до Кастаньє, який тільки засміявся.

— Ти чудово знаєш, що криця мене не бере.

Рука в Акіліни ослабла, як слабне в арфи струна, коли раптово порветься.

— Ідіть, приятелю,— сказав касир, обертаючись до Леона,— робіть своє діло.

Він простяг руку, й сержант мусив підкоритися надприродній силі, що струменіла від Кастаньє.

— Я тут у себе вдома, я міг би викликати поліційного комісара й видати йому зловмисника, що проник до мене, але я повертаю вам свободу. Я демон, а не шпиг.

— Я піду з ним,— сказала Акіліна.

— Іди,— відповів Кастаньє і покликав: — Женні!

З'явилася Женні.

— Пошліть воротаря найняти їм фіакр. Візьми, Накі,— сказав Кастаньє, дістаючи з кишені паку банкових білетів.— Ти не покинеш жебрачкою чоловіка, який досі любить тебе.

І він простяг їй триста тисяч франків. Акіліна схопила гроші, кинула на підлогу, плюнула на них і, нетямлячись від люті й розпачу, стала топтати їх ногами.

— Ми обоє підемо звідси пішки, не взявши від тебе жодного су,— сказала вона.— А ти, Женні, залишайся.

— Щасливої дороги,— відповів касир, підбираючи гроші.— Ну а я вже повернувся зі своєї подорожі. Женні,— сказав він, глянувши на приголомшену покоївку,— ти, здається, славна дівчина. Ти залишилася без хазяйки, ходи до мене. На сьогоднішній вечір у тебе буде хазяїн.

Всього остерігаючись, Акіліна швидко повела Леона до однієї зі своїх подруг. Але поліція вже стежила за кожним його кроком. Отож незабаром він був заарештований разом із трьома спільниками, як повідомляли тогочасні газети.

Касир відчув, що він цілковито змінився — і духовно, й фізично. Того Кастаньє, який колись був по черзі дитиною, підлітком, закоханим юнаком, хоробрим драгуном, одуреним і розчарованим чоловіком, касиром, що пішов на злочин заради палкої пристрасті, більше не існувало.