Розкаяний Мельмот - Бальзак Оноре де

Ну, а нашій вродливій п'ємонтці, звичайно, знадобилися речі найновіші, наймодніші, усе найкокетливіше, що тільки знайшлося в торговців: штофні шпалери, шовк, дорогоцінності, легкі й вишукані меблі, красива порцеляна. Вона нічого не вимагала. Та коли треба було вибирати, коли Кастаньє запитував: "Чого тобі хотілося б?" — вона відповідала: "Ось це найкраще". Кохання, яке підраховує витрати,— не справжнє кохання, тому Кастаньє купував тільки найкраще. Ну, а коли вже прийняли таку міру, то виникла потреба, щоб усе в їхньому господарстві прийшло в гармонію: білизна, срібло і тисяча всіляких речей, без яких годі обійтися в добре опорядженому домі, кухонний посуд, кришталь... і те, чому сам чорт ради не дасть! Хоча Кастаньє, як то кажуть, не хотілося ускладнювати собі життя, він усе глибше загрузав у борги. Одна річ за собою іншу вела. До годинника знадобилися два канделябри. До оздобленого каміна — топка особливого призначення. Шпалери, штори, завіси були такі чистенькі, що не хотілося коптити їх сажею, і довелося поставити найсучасніші грубки, обладнані пристосуванням, яке нібито цілком поглинало дим,— інженери, котрі їх винайшли, рекламні проспекти принаймні складати вміли! А потім Акіліні так сподобалося бігати у себе в спальні босою по килиму, що Кастаньє звелів постелити килими всюди, щоб Накі могла розгулювати де їй заманеться; і нарешті він улаштував для неї ванну — усе для того, щоб почувала вона себе якнайліпше. Паризькі торговці, ремісники, фабриканти володіють дивовижним умінням збільшувати дірку в чужому гаманці; коли хочеш щось собі приторгувати, вони, мовляв, іще не знають точної ціни, а бажання, виникнувши, розпалюється і не терпить зволікання — отож ти робиш замовлення наосліп, за приблизним кошторисом; рахунків постачальники не виписують і затягують покупця у вир нових і нових замовлень. Усе добре, усе чудово, усі задоволені. Та через кілька місяців ці ж таки люб'язні постачальники з'являються як само втілення фатальної невідворотності з точною сумою боргу на руках; їм, бачте, до зарізу потрібні гроші, в них термінові виплати, вони навіть банкрутами себе оголошують, вони плачуть — і домагаються свого! Отоді й розверзається безодня, вивергаючи колону цифр по чотири в ряд, хоча вони мали б іти скромно по троє. Поки ще Кастаньє не знав точної суми своїх витрат, він узяв за звичай брати для коханої найману карету, коли вона виїжджала, замість наймати простого візника. Кастаньє любив смачно попоїсти, і він знайшов чудову куховарку; щоб йому догодити, Акіліна частувала його першими плодами сезону, різними делікатесами, вишуканими винами — все це вона купувала сама. Але своїх прибутків у неї не було, і дарунки, продиктовані дорогоцінною увагою, чуйністю і прихильністю, швидко спорожняли гаманець Кастаньє, який не хотів, щоб його Накі залишалася без грошей, а грошей їй бракувало завжди. Отже, стіл вимагав неабияких витрат, що не відповідали можливостям касира. Щоб добувати гроші, колишній драгун був змушений удаватися до різних комерційних вивертів, бо не міг відмовляти собі в таких скромних радощах життя. Палка закоханість у жіночі принади Акіліни не дозволяла йому опиратися її фантазіям. Він був з тих чоловіків, які чи то із самолюбства, чи то через слабохарактерність ні в чому не вміють відмовити жінці; з фальшивого почуття сорому вони ладні радше розоритися, ніж сказати: "Не можу... Мої прибутки не дозволяють... Немає грошей". І ось настав день, коли Кастаньє зрозумів, що він скотився в прірву і що вибратися звідти й розквитатися з боргами він зможе, лише покинувши Акіліну і сівши на хліб та воду, але він уже настільки звик до цієї жінки, до цього життя, що з дня на день почав відкладати здійснення свого задуму. Під тиском обставин він усе глибше загрузав у борги. Його становище і висока репутація забезпечили йому довіру, яку він і використав, удавшись до складної системи позичок, залежно від своїх потреб. Щоб приховати, як швидко зростає сума його боргів, він звернувся до засобу, який у комерції називають циркуляцією. Це коли в обіг пускають векселі, не забезпечені ні товарами, ні грошовими цінностями; в такому випадку оплачує їх не той, хто підписав вексель, а перша особа, яка робить на ньому передаточний напис; це своєрідна фальшивка, яку суспільство терпить, бо, зрештою, неможливо схопити фальшивника за руку і підробка випливає на чисту воду лише тоді, коли по векселю відмовляються заплатити. Та рано чи пізно Кастаньє мусив переконатися, що далі для нього вже неможливо вдаватися до цих фінансових маневрів, адже сума позики та проценти не могли зростати до нескінченності, і йому лишилося тільки оголосити себе банкрутом. Та якщо йому однаково судилося себе знеславити, він вирішив віддати перевагу банкрутству шахрайському перед банкрутством простим, волів обрати злочин, а не дрібну провинність. Кастаньє намислив перевести на гроші довіру, здобуту коштом своєї колишньої чесності, й побільшити число своїх кредиторів, позичивши, за прикладом одного знаменитого касира королівської скарбниці суму, достатню для того, щоб решту своїх днів щасливо прожити десь за кордоном. Так він і вчинив, як ми вже мали нагоду переконатися. Акіліна й гадки не мала про його клопіт, вона жила весело і, подібно до багатьох жінок, не замислювалася над тим, звідки беруться гроші — так само багато людей не замислюються про те, як росте хліб, коли їдять підрум'янену булочку. А тим часом за піччю пекаря ховаються несправджені надії і тривоги хлібороба, як і за скромним достатком більшості паризьких родин можна розгледіти гнітючі турботи та непосильну працю.

Поки Кастаньє мучився сумнівами, зважуючись на вчинок, який мав змінити все його життя, Акіліна спокійно сиділа біля розпаленого каміна й чекала його, ліниво занурившись у глибоке крісло та розмовляючи з покоївкою. Як і всі покоївки, що служать дамам такого сорту, Женні стала повірницею своєї господині, коли переконалася, що її влада над Кастаньє безмежна.

— Як нам викрутитися сьогодні ввечері? Леон неодмінно хоче прийти,— сказала пані де Лагард, читаючи листа, написаного на сірому папері й сповненого палкої пристрасті.

— А ось і пан,— повідомила Женні.

Увійшов Кастаньє. Анітрохи не збентежившись, Акіліна скрутила листа в рурочку, взяла його щипцями і спалила.

— Ось що ти робиш із любовними цидулками! — сказав Кастаньє.

— О Господи, а що ж мені з ними робити? — відповіла Акіліна.— Хіба це не найкращий засіб уберегти їх від чужих очей? Та й хіба вогонь не повинен пориватися до вогню, як вода стікає у річку?

— Ти так говориш, Накі, наче це й справді була любовна цидулка.

— А що в цьому такого? Хіба я не досить гарна, щоб їх отримувати? — спитала вона, підставляючи для поцілунку лоб з такою недбалістю, яка чоловікові менш засліпленому дала б зрозуміти, що, роблячи касирові приємність, Акіліна лише виконує своєрідний подружній обов'язок.

Але Кастаньє дійшов до такого ступеню пристрасті, підігрітої звичкою, що нічого не помічав.

— На сьогодні я взяв ложу в театрі Жімназ,— сказав він.— Сядьмо за стіл раніше, а то доведеться обідати поспіхом.

— Їдьте з Женні. Мені набридли театри. Не знаю, що це зі мною, але сьогодні мені хочеться просто посидіти біля коминка.

— Все ж таки ходімо, Накі, я вже недовго тобі набридатиму. Атож, Кікі, сьогодні ввечері я їду й повернуся нескоро. Залишаю тебе тут повною господинею. Чи збережеш ти мені своє серце?

— Ні серця, ні чогось іншого,— відповіла вона.— Але ти повернешся, і Накі знову буде твоєю Накі.

— Оце відвертість! То ти зі мною не поїхала б?

— Ні.

— Чому?

— Як це чому? — сказала вона всміхаючись.— Хіба ж можу я покинути коханця, який пише мені такі ніжні листи?

І з глузливою посмішкою показала на обвуглений папір.

— Невже це правда? — спитав Кастаньє.— Невже ти завела полюбовника?

— Отакої, друже, то ви досі жодного разу не подивилися як слід на себе? — відповіла Акіліна.— По-перше, вам п'ятдесят років. По-друге, голова у вас така, що якби покласти її на прилавок, де продають овочі, то будь-який покупець прийняв би її за гарбуз. Ідучи вгору сходами, ви відсапуєтеся, мов тюлень. Ваше черево трясеться, як діамант у жіночій зачісці... Хоч ти й служив у драгунах, тепер ти старий і негарний. Чорт забери! Якщо ти хочеш зберегти мою повагу, я не раджу тобі до цих якостей додати ще й дурість і вважати, ніби така дівчина, як я, не захоче скрасити враження від твого астматичного кохання квітами чиєї-небудь прекрасної юності.

— Ти, звичайно, жартуєш, Акіліно?

— А ти хіба не жартуєш? Ти думаєш, що я така дурна і повірю в твій від'їзд? "Сьогодні ввечері я їду",— передражнила вона.— Ох телепню мій, та хіба так би ти розмовляв, якби справді мав покинути свою Накі? Та ти ревів би, як теля, бо теля ти і є.

— А якщо я все-таки поїду, ти до мене приїдеш? — запитав він.

— Переконай мене спочатку, що ця твоя мандрівка не дурний жарт.

— Ні, серйозно, я їду.

— Ну, а я — і теж серйозно — залишаюся. Щасливої подорожі, велика моя дитино! Я тебе чекатиму. Та я краще розлучуся з життям, аніж з моїм любим Парижем.

— А може, все-таки поїдемо до Італії в Неаполь, і ти заживеш там безтурботно, весело і ні в чому не знаючи нестатків разом із своїм товстунчиком, що відсапується, мов тюлень?

— Ні.

— Невдячна!

— Я невдячна? — мовила вона, підхоплюючись на ноги.— Та я зараз же піду звідси, в чому мати мене спородила! Я віддала тобі всі скарби юності і те, чого не повернути навіть ціною всієї крові, твоєї й моєї. Якби можна було, хай навіть заплативши спасінням душі, повернути моєму тілу незайманість, як я, можливо, віднайшла незайманість душі, якби я могла тепер віддатися коханому чиста, мов лілея,— та я не вагалася б і хвилини! А ти чим мене винагородив за мою жертву? Ти мене годував і влаштував мені житло, скоряючись тому самому почуттю, яке велить нам годувати собаку й оселити його в халабуді за те, що він стереже хату, терпить копняки, коли ми в поганому гуморі, й лиже нам руку, тільки-но ми покличемо його. То хто з нас безкорисливіший, ти чи я?

— О люба моя дівчинко, ти хіба не розумієш, що я жартую? — сказав Кастаньє.— Я просто вирушаю в невеличку подорож, і триватиме вона недовго.