Розкаяний Мельмот - Бальзак Оноре де
А в театр ти зі мною поїдеш. Десь опівночі я виберуся в дорогу, любенько попрощавшися з тобою.
— Бідолашний котику, то ти справді їдеш? — мовила Акіліна й, обнявши Кастаньє за шию, притисла його голову до своїх грудей.
— Ти мене задушиш! — скрикнув Кастаньє, уткнувшись носом у Акілінині перса.
А доброчесна дівуля тим часом шепотіла Женні на вухо:
— Піди скажи Леонові, щоб прийшов о першій, не раніше. Якщо не застанеш його, і він з'явиться, поки ми тут прощатимемося, затримаєш його в себе. Ну гаразд, мій красеню тюленю,— сказала вона, підвівши голову Кастаньє і смикаючи його за кінчик носа,— поїду я з тобою в театр. А зараз — за стіл! Я приготувала непоганий обід, усі страви — твої улюблені.
— Нелегко покинути таку жінку, як ти,— сказав Кастаньє.
— То чого ж ти їдеш?
— Чого, чого! Щоб ти зрозуміла, довелося б чимало тобі розповісти, і ти тоді переконалася б, чого варта моя любов до тебе. Якщо ти віддала мені свою честь, то і я заради тебе продав свою — отже, ми квити. Хіба це не любов?
— Яка там любов! — промовила вона.— От скажи, що ти любитимеш мене, як батько, навіть коли я заведу коханця, тоді я повірю в твою любов! Скажи мені це і дай лапку.
— Я вбив би тебе,— сказав Кастаньє посміхаючись.
Вони сіли за стіл, а пообідавши, поїхали в Жімназ.
Після першої п'єси Кастаньє вирішив показатися декому із знайомих, яких побачив у залі, аби якмога довше ніхто не запідозрив, що він утік. Він залишив пані де Лагард у ложі — згідно з їхніми скромними звичками ложу було взято в бенуарі — і пішов прогулятися у фойє. Не встиг він там ступити і кількох кроків, як побачив Мельмота, від чийого погляду в нього виникло знайоме відчуття нудоти й жаху. Вони зіткнулися віч-на-віч.
— Фальшивник! — крикнув англієць.
Почувши цей вигук, Кастаньє подивився на людей, які прогулювалися поблизу, і йому здалося, ніби він помітив на їхніх обличчях подив, змішаний з цікавістю. Він уже підніс руку, щоб дати англійцеві ляпаса, але неподоланна сила ніби паралізувала його, придавила, прикувала до підлоги; він покірно дозволив чужоземцеві взяти себе під руку, і вони пішли удвох по фойє, наче найближчі друзі.
— Хто настільки сильний, щоб чинити мені опір? — сказав англієць.— Ти хіба не знаєш, що тут, на землі, все мені підкоряється, що я всемогутній? Я читаю в душах, я прозираю майбутнє, я знаю минуле. Я тут, але я можу опинитися де завгодно. Я не залежу ні від часу, ні від простору, відстані для мене — ніщо. Весь світ мені слуга. Я наділений здатністю вічно втішатися і вічно обдаровувати щастям. Мій погляд проникає крізь стіни, бачить скарби, і я черпаю звідти повними пригорщами. Кивну головою — зводяться палаци, і мій будівничий ніколи не помиляється. Захочу — і всюди розпустяться квіти, виростуть купи дорогоцінного каміння, гори золота, безліч жінок приходитимуть до мене. Одне слово, мені підвладне усе. Я міг би грати на біржі, ніколи не помиляючись, якби тому, хто знає, де скнари ховають своє золото, була потреба спустошувати чужі гаманці. Так відчуй же, бідолашний нікчемо, придавлений соромом і ганьбою, відчуй, які страшні лещата тебе стиснули! Спробуй-но зігнути оцю сталеву руку! Пом'якшити серце, тверде, мов алмаз! Спробуй-но утекти від мене! Навіть сховавшись у підземелля, прориті під Сеною, хіба перестанеш ти чути мій голос? Спустися в катакомби — хіба й там не бачитимеш ти мене? Мій голос заглушує грім, блиск моїх очей засліплює сонце, бо я рівний Тому-хто-дарує-світло5.
Кастаньє слухав ці страшні слова, неспроможний нічого заперечити і йшов поруч з англійцем, безсилий його покинути.
— Ти щойно вчинив злочин, і тепер ти — мій. Нарешті я знайшов собі товариша, якого давно шукав! Хочеш знати свою долю? Ха-ха! Ти прийшов дивитися виставу, так ти її побачиш — навіть дві вистави! Ходімо, відрекомендуєш мене пані де Лагард як свого близького друга. Хіба не в мені твоя остання надія?
Кастаньє повернувся в ложу з чужоземцем, якого поспішив відрекомендувати пані де Лагард, скоряючись щойно отриманому наказу. Акіліна ніби й не здивувалася, побачивши Мельмота. Англієць відмовився сісти на переднє місце в ложі, він хотів, щоб Кастаньє залишився там із своєю подругою. Його найменше бажання було наказом, який належало виконувати. Залишалося подивитись останню п'єсу. За тих часів у малих театрах давали лише по три п'єси за вечір. У Жімназі тоді грав актор Перле, який створював своєму театру великий успіх. Сьогодні він мав виконувати аж чотири різні ролі у водевілі, що мав назву "Комедіант з Етампа". Коли завісу підняли, англієць простер руку над залою. Кастаньє скрикнув би від жаху, якби йому не перехопило горло, коли Мельмот показав пальцем на сцену, даючи зрозуміти, що за його наказом виставу змінено. Касир побачив Нусінгенів кабінет; його патрон розмовляв із старшим чиновником поліційної префектури, і той розповідав баронові, який жарт утнув йому Кастаньє, повідомивши, що з каси украдено чималу суму, що касир сфальшував на шкоду банкірові підпис на акредитиві й збирається утекти за кордон. Тут-таки було складено, підписано й надіслано королівському прокуророві відповідну заяву.
— То ви ще встигнете затримати його? — спитав Нусінген.
— Встигнемо,— відповів агент.— Він зараз у Жімназі й нічого не остерігається.
Кастаньє засовався на своєму стільці й хотів піти; але Мельмотова рука опустилася йому на плече й не дала ворухнутися, придавивши його з тією страшною силою, яку ми можемо відчути тільки в жаскому сні. Та й від самої цієї людини віяло жахом, і Кастаньє почував себе поруч із нею, мовби в атмосфері, насиченій отруйною парою. Коли бідолаха обернувся, щоб попросити англійця змилуватися над ним, він зустрів вогненний погляд, який випромінював електричні струми; Кастаньє мав таке відчуття, ніби довгі металеві голки устромилися йому в тіло, пройшовши крізь нього наскрізь і приколовши його до місця.
— Що я тобі зробив? — спитав він у цілковитій знемозі й відсапуючись, наче зацькований олень на березі струмка.— Чого ти від мене хочеш?
— Дивись! — наказав йому Мельмот.
Кастаньє знову звернув погляд на сцену. Декорації вже змінилися, спектакль із Нусінгеном було закінчено. Касир побачив на сцені самого себе, він і Акіліна виходили з карети; але в ту мить, коли він увійшов у двір свого дому на вулиці Ріше, декорації знову раптово перемінились, тепер вони зображували внутрішню обставу його помешкання. Сидячи біля каміна в кімнаті Акіліни, Женні розмовляла з молодим сержантом піхотного полку, що стояв постоєм у Парижі.
— То він їде! — вигукнув сержант, який з вигляду належав до заможної родини.— Тепер ніщо не перешкоджатиме нашому щастю! Я надто люблю Акіліну й не потерпів би, щоб вона належала цій старій жабі. Тепер я одружуся з пані де Лагард! — вигукнув сержант.
"Стара жаба!" — з гіркотою подумки повторив Кастаньє.
— Пан і пані приїхали, заховайтеся! Осюди, пане Леоне,— казала йому Женні.— Пан, либонь, ненадовго залишиться.
Кастаньє побачив, як сержант сховався за Акіліниними сукнями в гардеробній. Незабаром і касир з'явився на сцені, він прощався із своєю коханкою, яка глузувала з нього, нишком підморгуючи Женні, а йому казала найлагідніші, найщиріші слова. Обертаючись до нього, вона плакала, обертаючись до Женні — сміялася.
Глядачі плескали в долоні, вимагаючи, щоб актори повторили куплети.
— Клятуща баба! — закричав Кастаньє у себе в ложі.
Акіліна сміялася до сліз, вигукуючи:
— Господи, який кумедний Перле в ролі англійки! Як, та ви один у всій залі не смієтеся? Смійся, котику, смійся! — казала вона касирові.
Мельмот так зареготав, аж Кастаньє в дрож укинуло. Цей англійський регіт вивертав йому нутрощі й відбивався в мозку таким болем, ніби хірург розжареним сталевим скальпелем робив йому трепанацію черепа.
— Вони сміються, сміються! — конвульсивно повторював Кастаньє.
Бо замість сором'язливої англійської леді, яку Перле зображував так комічно, що від її англо-французької говірки заходилася від сміху вся зала, касир у цю мить бачив на сцені самого себе: ось він виходить на вулицю Ріше, сідає у фіакр на бульварі, домовляється з візником, щоб той доставив його у Версаль. Декорації ще раз перемінилися. Кастаньє побачив поганенький заїзд, який держав його колишній вахмістр на розі вулиць Оранжерейної і Францисканців. Була друга година ночі, панувала глибока тиша, ніхто за ним не стежив. Під'їхала карета, запряжена поштовими кіньми; спершу її були подали до одного будинку на Паризькому проспекті, бо там жив англієць, на чиє ім'я касир замовив екіпаж, щоб заплутати слід. Кастаньє перевірив, чи з ним його цінні папери та паспорти, потім сів у карету. Коні рушили. Але, дивлячись на сцену, Кастаньє побачив, що біля застави прогулюються піші жандарми — вони чекали екіпаж. З грудей у бідолахи вихопився переляканий зойк, але під Мельмотовим поглядом він застряг у горлі.
— Дивись і мовчи! — сказав йому англієць.
Далі Кастаньє побачив, як його замкнули у в'язниці Консьєржері. Потім у п'ятій дії цієї драми, озаголовленої "Касир", він побачив себе через три місяці: його виводили із зали суду, засудженого на двадцять років каторги. У нього знову вихопився з грудей крик, коли він побачив, як його виставили на ганьбу перед Палацом правосуддя, і кат розпеченим залізом приліпив йому тавро. Нарешті в останній сцені його показали на подвір'ї перед божевільнею Бісетр; він стояв у гурті з шістдесяти каторжників і чекав, коли до нього дійде черга і його закують у кайдани.
— Господи, у мене вже нема сили сміятися,— мовила Акіліна.— А ви такий похмурий, мій котику, що це з вами? Ваш приятель уже пішов.
— На два слова, Кастаньє,— сказав йому Мельмот у ту мить, коли по закінченні вистави пані де Лагард наказала капельдинерші подати пальто.
В коридорі юрмився люд, утекти не було ніякої змоги.
— Ну, я слухаю.
— Жодна людська сила не відверне від тебе твоєї долі: ти проведеш Акіліну, поїдеш у Версаль і там тебе схоплять.
— Чому?
— Тому що рука, яка тримає тебе, не дасть тобі утекти.
Кастаньє пожалкував, що не знає слів, від яких він би вмить самознищився, провалився в безодню пекла.
— Ну, а якби демон зажадав твою душу, чи не віддав би ти її в обмін на могутність, яка дорівнює могутності Бога? Досить одного слова — і ти повернеш у Нусінгенову касу ті п'ятсот тисяч, які звідти взяв.
