Розкаяний Мельмот - Бальзак Оноре де

Його внутрішнє єство розпалося. В одну мить збільшився його лоб, загострилися відчуття. Його думка охопила весь світ, і він бачив усе так, наче піднявся в недосяжну височінь. Перед тим як піти в театр, він плекав до Акіліни безумну пристрасть, він волів заплющити очі на її невірність, аніж розлучитися з нею, й ось тепер це сліпе почуття розвіялось, наче хмарка туману під гарячим промінням сонця. Задоволена тим, що заступила місце своєї хазяйки й заволоділа її багатством, Женні залюбки виконувала тепер усі касирові бажання. Але Кастаньє, який набув здатність читати в душах, відкрив справжню причину її слухняності, чисто фізичної. Він натішився цією дівчиною з лукавою жадібністю, наче дитина, яка з'їдає м'якоть вишні, а кісточку викидає. Назавтра за сніданком, коли Женні вже почувала себе великою пані й господинею дому, Кастаньє слово за словом, думка за думкою, повторив їй усе те, про що вона міркувала, смакуючи каву:

— Сказати тобі, що ти зараз думаєш, моя крихітко? — спитав він посміхаючись.— А ось що: "Тепер мої і ці чудові меблі з палісандрового дерева, про які я так мріяла, і прегарні сукні, що їх я приміряла. А коштували вони мені дрібничку, в якій пані йому відмовляла, не розумію, чому. Та щоб їздити в кареті, мати власні дорогоцінності й ложу в театрі, щоб зібрати собі грошенят на ренту — та заради цього я дала б йому стільки втіхи, що він би й дуба врізав, якби не був міцний, наче турок. Ніколи ще не стрічався мені такий чоловік!" Правильно я повторив? — сказав він таким голосом, що Женні зблідла.— Справді, дочко, це тобі надсилу, для твого ж таки добра я тебе відпущу, а то замучишся зі мною до смерті. Розлучимось як добрі друзі.

І він байдуже вирядив її геть, давши їй зовсім трохи грошей.

Жахливу владу, куплену ціною втрати вічного блаженства, Кастаньє вирішив насамперед застосувати для цілковитого вдоволення своїх забаганок. Навівши лад у своїх справах і без жодних ускладнень здавши рахунки де Нусінгенові, що призначив його наступником якогось чесного німця, він захотів улаштувати вакханалію, гідну найкращих часів Римської імперії, і відчайдушно кинувся у вир розваг, як Валтасар на своїй останній учті. Але, як і Валтасар, він виразно бачив осяйну руку, яка в самому розпалі гульбощів накреслювала йому вирок, але не на стінах тісної зали, а на тому неозорому склепінні, під яким зависає райдуга. Адже його учта не була обмежена рамками якогось одного бенкету, то була грандіозна оргія, позначена марнотратством усіх сил і грою всіх насолод. Святковим столом була для Кастаньє ніби вся земля, яка уже двигтіла під його ногами. То було останнє торжество гультяя, якому вже ніщо не дороге. Повними пригорщами черпаючи із скарбниці людського любострастя, ключ від якої вручив йому демон, він швидко вичерпав її до дна. Необмежена влада, в одну мить набута, відразу ж була випробувана, змарнована, розтрачена. Те, що було всім, стало нічим. Нерідко трапляється, що володіння вбиває найграндіозніші поеми, створені бажанням, бо досягнута мета майже ніколи не відповідає мріям. Цей сумний наслідок вдоволених людських пристрастей ховався і за всемогутністю Мельмота. Його наступникові дуже швидко відкрилася суєтність людської вдачі, а найвища влада принесла йому в дар порожнечу. Щоб краще зрозуміти, в якому дивному становищі опинився Кастаньє, треба ясно уявити його необмежені можливості, а людям, що скуті законами часу, простору, відстані, збагнути це дуже важко. Його здібності зросли неймовірно — і відразу змінився характер взаємин між світом і ним. Як і Мельмот, Кастаньє міг умить перенестися в квітучі долини Індії, крилатим демоном пролетіти над пустелями Африки, ковзати по морях. Дар ясновидіння дозволяв йому бачити все наскрізь і читати чужі думки, тільки-но він спрямовував погляд на якийсь предмет або людину, а його язик зразу схоплював усі смакові відчуття. Його втіхи були, мов удар сокири деспота, який зрубує дерево, щоб дістати плід. Для нього більше не існувало переходів між щастям і горем, які так урізноманітнюють радощі людські. Ставши надзвичайно чутливим, його піднебіння незабаром переситилося, перепробувавши геть усе. Дві насолоди — жінок і смачну їжу — він спізнав до такої міри, відколи дістав змогу ласувати ними скільки заманеться, що йому більше не хотілося ні їсти, ні кохати. Знаючи, що йому підвладна кожна жінка, яку він зажадає, знаючи, що його силі жодна не зможе опертися, він уже не жадав жінок; бачачи, як вони скоряються найрознузданішим його забаганкам, він розпачливо прагнув щирої прихильності й вимагав від жінок кохання, якого вони не могли йому дати. Єдине, в чому світ відмовляв йому — це віра й молитва, два види любові ніжної і цілющої. Всі йому підкорялися. Який жахливий стан! Потоки болю, насолод і думок, що потрясали його єство, заполонили б і невситиму людську душу; але його життєва снага не поступалася могутності його жадань. Він відчував у собі незглибимість, яку земні втіхи уже не могли заповнити. Знову й знову розгортав він свої крила, палко прагнучи пронестися крізь осяйні сфери, які він сприймав інтуїцією — виразною і сповненою розпачу. Він духовно висох, бо зажадав і запраг того, чого не п'ють і не їдять, але що вабило його невтримно. Його уста, як і уста Мельмота, палали від бажань, і він задихався від туги за невідомим, бо знав усе. Бачачи першооснову і механізм світу, він більше не захоплювався їхніми проявами і незабаром до всього почав ставитися з глибокою зневагою, що уподібнює людину вищого порядку до сфінкса, який усе знає, усе бачить і зберігає мовчазну нерухомість. Ані найменшого бажання передавати свої знання іншим він не почував. Уся земля була його багатством, він міг промчати її від краю до краю за одну мить, але ні багатство, ні влада вже не мали для нього ніякої вартості. Він переживав той жахливий смуток, притаманний найвищій могутності, від якого сатана й Бог знаходять зцілення в діяльності, але її таємниця відома лише їм. На відміну від свого повелителя, Кастаньє не володів невичерпною здатністю ненавидіти й творити зло; він почував себе демоном, але демоном, що виникає, тоді як сатана — демон одвічний і на віки віків, спокути для нього не існує, він знає про це й тому дуже любить ворушити своїми тризубими вилами світ і вносити плутанину в наміри Бога. На свою біду, Кастаньє ще зберіг надію. Отже, за своїм бажанням він міг умить перелетіти від полюса до полюса — так пташка в розпачі пурхає між двома стінками своєї клітки; але, здійснивши свій переліт, він, як і пташка, побачив безмежні простори і, споглянувши нескінченність, уже не міг дивитися на людські діяння людськими очима. Безумці, що прагнуть демонічної могутності, судять про неї з людського погляду, не здогадуючись про те, що, здобувши владу демона, вони переймуться і його думками, водночас залишившись людьми і живучи серед істот, які уже нездатні їх зрозуміти. Нікому не відомий Нерон, який задля розваги мріє спалити Париж, щоб помилуватися морем вогню — так ото милуються штучною пожежею, влаштованою на театральній сцені — навіть не здогадується, що для того, хто здатний на такий вчинок, Париж має не більше ваги, аніж для заклопотаного мандрівника мурашник біля дороги. Науки стали для Кастаньє нуднішими, аніж логогриф для того, хто його вже розгадав. На царів і можновладців він дивився з почуттям жалості. Отже, грандіозна гульня була для нього ніби прощанням із його людською природою. На землі йому стало тісно, бо пекельна усемогутність давала йому змогу споглядати само творіння, проникати поглядом у його причини й мету. Знаючи, наскільки недоступне для нього те, що на всіх людських мовах називається небом, він уже не міг думати ні про що інше, крім неба. Отоді він і збагнув, чому така внутрішня спустошеність відбивалася на обличчі його попередника, зрозумів, як далеко сягав той погляд, запалений завжди ошуканою надією, він відчув, яка спрага осушувала ті червоні губи, який нещадний двобій точився між двома началами, що набули грандіозних розмірів. Він ще міг бути янголом, але відчував у собі тільки демона. Він уподібнився до прекрасного створіння, яке злий геній чарівника помістив у потворне тіло, ув'язнив під скляним ковпаком договору, і тільки чужа воля здатна розбити цю ненависну оболонку. Подібно до того, як чоловік високого духу, спізнавши розчарування в жіночому серці, ще з більшим палом шукає в ньому нескінченності почуття, так і Кастаньє раптом опинився під владою однієї думки, яка, можливо, і є ключем до вищих світів. Лише тому, що він зрікся вічного блаженства, він тепер тільки й думав про вічне життя, уготоване для тих, хто вірує і молиться. Коли після розгулу, в якому він проявив усю свою могутність, Кастаньє раптом відчув, як опановують його ці гнітючі думки, він тоді спізнав муки, що їх у таких грандіозних образах донесли нам священні поети, апостоли та великі пророки віри. Підколюваний вогненним вістрям невблаганного меча, він вирішив навідати Мельмота — дізнатися, що сталося з його попередником. Англієць жив на вулиці Феру, поблизу церкви Святого Сульпіція, в похмурому, чорному особняку, вогкому і холодному. Ця вулиця — звернута на північ, як і всі вулиці, що під прямим кутом виходять на лівий берег Сени — одна з найбезрадісніших у Парижі, те саме можна сказати й про обидва ряди її будинків. Коли Кастаньє ступив на поріг Мельмотового помешкання, він побачив, що двері обтягнуті чорною матерією; так само було задраповано і стелю. Під цим чорним склепінням горіло безліч похоронних свічок. Біля труни, поставленої на високий постамент, несли варту два священики.

— Нема потреби запитувати вас, пане, чому ви прийшли,— сказала Кастаньє стара воротарка.— Дуже бо ви схожі на дорогого небіжчика. Та якщо ви й справді його брат, то з'явилися ви запізно і вже не зможете попрощатися з ним. Славний джентльмен сконав позавчора вночі.

— А як він помирав? — спитав Кастаньє в одного із священиків.

— Будьте спокійні,— відповів йому той, підіймаючи край чорного савана, що накривав труну.

Кастаньє побачив одне з тих облич, яким віра надає виразу високої шляхетності, облич, крізь які мовби просвічує душа, осяваючи інших людей і зігріваючи їх почуттям незгасного милосердя.