Танцюй, танцюй, танцюй - Муракамі Харукі

Про деякі речі не варто говорити вголос.

— Чому? — повторила вона, все ще поглядаючи на щось у повітрі. — Чому всі чоловіки, які зв'язуються зі мною, сходять на ніщо? Чому всі покидають мене таким дивним чином? Чому залишають мене з порожніми руками? У чому причина?

Такі запитання навіть не вимагали відповіді. Я розглядав мереживо коміра її блузки, що скидалося на чисто оброблені звивини нутрощів якоїсь тварини. З недокурка "Сейлему" повільно піднімався вгору струмок диму. Піднімався щораз вище й вище, аж поки не розтавав у навколишній тиші.

Переодягнувшись, у кімнату зайшла Юкі.

— Гей, їдьмо! — озвалася вона.

Я підвівся і сказав Аме, що мені пора від'їжджати. Та Аме нічого не почула.

— Гей, мамо! Ми їдемо! — вигукнула Юкі.

Аме глянула на нас, кивнула. І закурила нову сигарету.

— Я трохи покатаюся. Вечеряй без мене, — сказала Юкі.

Ми залишили незворушну Аме на дивані й вийшли з дому. В цьому домі, здавалося, ще залишався дух Діка Норта. Як і в мені. Я добре пам'ятав його справді здивований усміх, коли я запитав його, чи він допомагає собі ногою, щоб різати хліб.

"От дивний чоловік!" — подумав я. Навіть став живішим після смерті.

37

Таким от чином я зустрічався з Юкі кілька разів. Точніше — тричі. Здавалося, що від життя з матір'ю в горах Хаконе вона не відчувала особливої радості. Воно її не тішило, але й не викликало відрази. Не мала вона також надмірного бажання доглядати маму, яка по смерті приятеля залишилася сама-одна в пригніченому стані. Випадковим вітром Юкі занесло туди, в той дім, у якому вона жила, байдужа до всього, що відбувалося навколо.

І лише тоді, коли зустрічалася зі мною, вона трохи оживала. Потроху почала відповідати на жарти, в її голосі вчувалася колишня зухвалість і непокірність. Та тільки-но дівчина поверталася в Хаконе — її настрій згасав. Голос слабкішав, погляд байдужів. Вона скидалася на планету, що заради збереження енергії почала зменшувати швидкість обертання навколо власної осі.

— Послухай… А може, краще тобі знову пожити самій у Токіо? — запитав я. — Для зміни вражень. Недовго, дні три-чотири. Від нової обстановки тільки користь буде. Бо в Хаконе ти начебто занепадаєш духом. Здаєшся зовсім іншою людиною — не такою, як колись на Гаваях.

— Нічого не вдієш, — відповіла Юкі. — Я добре розумію, про що ви… Але зараз такий час. Хоч би де я зараз жила — буде те саме.

— Тому, що по смерті Діка Норта мати опинилася в такому стані?

— Ага… І це також… Але, гадаю, не тільки це. Нічого не вирішиться, якщо я поїду від мами. Моїх сил на це не вистачить. Як би це сказати… Врешті-решт так склалося. Розташування зірок на небі стало несприятливим чи що? Хоч би де я була, хоч би що робила — нічого не зміниться. Нема тісного зв'язку між тілом і головою.

Ми лежали на березі й дивилися на море. Теплуватий вітерець погойдував травою, що купками росла серед піску.

— Розташування зірок, — сказав я.

— Розташування зірок, — повторила Юкі, злегка всміхнувшись. — Воно справді-таки стало несприятливим. Ми з мамою налаштовані на одну й ту саму хвилю. Як я вже казала: коли мама весела — я радію, коли чимось пригнічена — я стаю сама не своя. Не знаю, хто кого за собою тягне. Я — маму, чи мама — мене. Так чи інакше, ми одна з одною чимось пов'язані. Незалежно від того, живемо разом чи окремо.

— Пов'язані?

— Так, психологічно пов'язані, — сказала Юкі. — Іноді мені це не подобається, і я опираюсь. А іноді так утомлююся, що махаю на все рукою. І як би це сказати… сама себе не можу контролювати. Здається, ніби якась могутня зовнішня сила мною водить, мов лялькою. І тоді я вже не розумію, де — я, а де — не я. А тому до всього байдужію. Хочеться все повикидати. З мене досить. "Я ще дитина!" — охота закричати й заховатися в кутку кімнати…

Надвечір я відвозив її до Хаконе і повертався в Токіо. Аме запрошувала мене повечеряти з ними разом, але я завжди відмовлявся. Розумів, що це нечемно, але сидіти з ними обома за одним столом було б просто нестерпно. Я уявляв собі неприємне видовище. Мати із сонними очима й незворушна дочка. Дух покійника. Важке повітря. Дві особи — одна з них впливає, а інша зазнає впливу. Глибока тиша. Вечір без жодного звуку. Від самої думки про це в серці хололо. Чаювання у Божевільного Капелюшника з "Аліси в Країні Чудес" — щось набагато краще. Там хоч усе рухалося, хай навіть по-абсурдному.

Я повертався до Токіо під звуки старого рок-н-ролу, вдома, потягуючи пиво, готував вечерю і спокійнісінько, з насолодою з'їдав її наодинці.

* * *

Під час зустрічей ми нічого особливого не робили. Слухаючи музику, роз'їжджали на автомобілі, розлігшись на морському березі, знічев'я розглядали хмари, їли морозиво в готелі "Фудзія", каталися на човні по озеру Асіноко. За тихими розмовами ми гаяли час і стежили за тим, як минають дні за днями. "Геть-чисто як пенсіонери", — подумав я.

Одного дня Юкі сказала, що хотіла б подивитися кіно. Я спустився з гір до Одавари, купив газету й подивився, що йде в кінотеатрах, але нічого цікавого не виявив. І тільки в кінотеатрі повторного фільму показували "Нерозділене кохання" з Ґотандою. Я розповів, що Ґотанда — мій колишній однокласник у середній школі, з яким я й досі іноді зустрічаюсь, і Юкі, видно, зацікавилася.

— А ви цей фільм бачили?

— Бачив, — відповів я. Одначе, звісно, промовчав, скільки разів. Бо якби сказав, то довелося б пояснювати причину.

— Цікавий? — спитала Юкі.

— Нудний, — миттю відповів я. — Нікудишній. М'яко кажучи, марна трата плівки.

— А що каже ваш друг про той фільм?

— Каже — нікудишній, марна трата плівки, — засміявся я. — Якщо самі актори так про фільм відгукуються, то, очевидно, справа кепська.

— Та я хочу подивитися.

— Гаразд, ходімо.

— А ви не проти? Ви ж удруге, мабуть, не захочете дивитися.

— Та нічого. Все одно нема чого робити. Особливої шкоди від нього не буде, — сказав я. — Бо такий фільм не може зашкодити.

Я подзвонив у кінотеатр і дізнався, коли починається "Нерозділене кохання". До сеансу ми згаяли час у зоопарку на території місцевого замку. Напевне, ніде у світі, крім Одавари, немає такого міста, де на території стародавнього замку розміщувався б зоопарк. Що й казати, дивне місто. Здебільшого ми розглядали мавп. Спостерігати їх не набридає. Бо, мабуть, їхня зграя нагадує людське суспільство. Є серед мавп свої тишки. Є свої нахаби. Є свої забіяки. Добре вгодований самець, умостившись на пагорку, зверхньо дивився навколо себе, та в його очах прозирав страх і підозра. Справді огидне створіння. "Що треба зробити, щоб стати таким товстим, похмурим та відразливим?" — дивувався я. Та, ясна річ, не у мавп же про це питати.

Опівдні цього будня кінотеатр, звісно, пустував. Крісла були твердими, в залі пахло, мов у стінній шафі. Перед сеансом я купив Юкі плитку шоколаду. Сам також збирався щось з'їсти, але, на жаль, у кіоску не побачив нічого, що могло б розбудити мій апетит. Молода продавщиця теж не спішила що-небудь пропонувати. А тому я задовольнився одним шматком шоколаду Юкі. Таких ласощів я не куштував, напевне, майже рік. Коли я так сказав, Юкі здивувалася: "Ого! Ви що, не любите шоколаду?!"

— Він мене не цікавить, — відповів я. — Не скажу, люблю його чи не люблю. Просто він мене не цікавить.

— Дивак! — сказала Юкі. — Якщо вас не цікавить шоколад, то ви — психічно ненормальний!

— Абсолютно нормальний! — заперечив я. — Таке часто-густо буває. А от ти любиш далай-ламу?

— А що це таке?

— Найголовніший монах Тібету.

— Не знаю такого.

— Ну, а Панамський канал ти любиш?

— Мені нема діла до нього.

— А як ти ставишся до лінії зміни дати? Або до числа "пі"? А до антимонопольного законодавства? Чи до юрського періоду? До державного гімну Сенегалу? До восьмого листопада тисяча дев'ятсот вісімдесят сьомого року?

— Перестаньте вже! Якась дурість! Одна за одною, — роздратовано обірвала Юкі. — Все ясно. Ви шоколаду не любите і не ненавидите, а просто байдужі до нього. Це я зрозуміла.

— От і добре, що зрозуміла! — сказав я.

Незабаром почався фільм. Його сюжет я знав напам'ять, а тому на нього майже не дивився, а віддався своїм роздумам. Здається, Юкі оцінила його низько. Це було видно з того, як вона раз у раз зітхає і сопе.

— Якась дурість! — не витримавши, прошепотіла вона. — І який це дурень спеціально знімав таке дрантя?

— Слушне запитання, — погодився я. — І який це дурень спеціально знімав таке дрантя?

На екрані елегантний Ґотанда вів урок. І хоча це була гра, в нього це виходило добре. Зрозуміло, м'яко і з гумором він пояснював, як дихають двостулкові молюски. Я був у захваті від його уроку. Героїня-учениця, підпираючи щоку долонею, не спускала з нього зачарованих очей. Хоча я вже не один раз бачив цей кінофільм, але на таку деталь звернув увагу вперше.

— Це ваш друг?

— Ага, — підтвердив я.

— У нього якийсь такий дурнуватий вигляд, — сказала вона.

— І не кажи, — погодився я. — Та в житті він набагато нормальніший. Не такий уже й поганий. Розумний, цікавий співрозмовник… Просто фільм надто нікчемний.

— Міг би й не грати в такому дранті.

— Твоя правда. Але ж бувають у житті різні складні обставини. Та це — довга історія, щоб її розповідати.

А тим часом фільм розгортався за своїм надто простим і посереднім сюжетом. Посередні діалоги, посередня музика. Плівку з таким кіно хотілося помістити в герметичну капсулу з написом "Посередність" і закопати глибоко в землю для майбутніх поколінь.

Потім з'явилася знайома сцена з Кікі — досить важлива в цілому фільмі. Ґотанда спить із Кікі. Недільний ранок.

Затамувавши подих, я прикипів очима до екрану. Вранішнє сонце, що пробивається крізь віконниці. Завжди, завжди ті самі промені. Однакового кольору, однакової яскравості, під однаковим кутом. Я знаю цю кімнату до найдрібніших деталей. Навіть можу дихати її повітрям. Видно Ґотанду. Його пальці пестять спину Кікі. Надзвичайно вишукано й ніжно, ніби вишукують найменші звивини пам'яті. Її тіло чутливо відгукується на його пестощі. Тремтить від кожного його дотику. Як полум'я свічки від слабкого, невідчутного шкірою потоку повітря. Від цього тремтіння в мене перехоплює дихання. Широкий план — пальці Ґотанди і спина Кікі. Кінокамера змінює ракурс. Видно обличчя Кікі. З'являється героїня-учениця.