Танцюй, танцюй, танцюй - Муракамі Харукі

Відчуваю, що в мене вийшло б. Гадаю, що можна утнути цікаву комедію з такою простодушністю, як у мене! Показати намагання головного персонажа жити чесно в цьому заплутаному, хитромудрому світі. Уже сам такий спосіб життя — суцільна комедія, правда? Ти розумієш, про що я?

— Аякже! — відповів я.

— І не треба видумувати ніяких особливо смішних трюків. Досить поводитись, як у житті. Уже від того люди кишки порвуть. От така гра мене вабить. Бо в сучасній Японії ніхто так не грає. Більшість комедійних акторів на сцені переграють. Я хотів би зробити навпаки — нічого не грати. — Він ковтнув віскі й глянув на стелю. — Однак такої ролі ніхто мені не дасть. Бо їм бракує уяви. Моя контора постійно торочить лише про ролі лікаря, вчителя та адвоката. Аж обридло. Я хотів би відмовитись, але моє становище не дозволяє. Тільки стрес у шлунку накопичую…

Відеоролик із ліфтами набув популярності й мав кілька варіантів продовження, які, однак, знімалися за одним шаблоном. Миловидий Ґотанда в діловому костюмі ледве встигав пересідати з поїзда на автобус, а з автобуса — на літак. Або з паперами під пахвою за допомогою линви видряпувався стінами висотної будівлі й перебирався з одного вікна в інше. І щоразу йому це вдавалося чудово. Що не кажи, мене захоплювала його незворушність у будь-якій ситуації.

— Спочатку мені казали, щоб я вдавав страшно втомленого. Режисер велів. Мовляв, так глядачам здаватиметься, ніби я от-от помру. Але я відмовився. Переконував, що буде цікавіше, якщо я все робитиму з незворушним виразом обличчя. Звісно, ті дýрні мене й слухати не хотіли. Але я не здавався. Не тому, що мені дуже подобається грати в рекламних роликах. Хоч-не-хоч доводиться працювати ради заробітку. Просто я вважав, що, напевне, із цього ролика щось путнє вийде… Вони наполягали на своєму — я до кінця не поступався. І от врешті-решт вони виготовили дві версії й усім показали. Ясна річ, моя версія сподобалася більше. Рекламний ролик, зроблений за моїми порадами, виявився успішним, але всі заслуги приписали режисеру. Кажуть, навіть якусь премію дали. Та мені це байдуже. Я — актор. Хто та як мене оцінює — мене не стосується. Однак я дивлюся з огидою на те, як вони гордо надувають щоки. Б'юсь об заклад, вони вірять, що сюжет цілого ролика — від початку до кінця — самі придумали. От вони які! Люди, позбавлені уяви, завжди швиденько підладжують усе під себе. А мене просто вважають привабливим актором-нездарою, який любить упиратися з будь-якого приводу.

— Я не збираюся говорити тобі компліменти, але мені здається, що ти по-своєму особлива людина, — зізнавався я. — Чесно кажучи, я цього не відчував, поки не порозмовляв із тобою по-справжньому. Я передивився кілька твоїх фільмів, але, правду кажучи, всі вони погані, хоча й трохи відрізняються один від одного. І навіть ти в них справляєш дуже неприємне враження.

Ґотанда вимкнув відео, налив нам іще раз віскі, поставив платівку Білла Еванса. І, знову присівши на диван, випив ковток. Як завжди, всі його рухи — сама вишуканість.

— Це правда. Ти не помиляєшся. Я знаю, що сам поступово опускаюся, коли знімаюся в таких нікчемних фільмах. Почуваюся страшно жалюгідним. Та, як я вже казав, я не в змозі щось вибирати. Нічогісінько не можу вибрати сам. Навіть колір краватки для себе. Дурні, які вважають себе розумниками, та міщани, переконані в бездоганності своїх смаків, потирають мною як їм хочеться. Іди туди, прийди сюди, роби те, роби се, їдь на тому-то, спи з такою-то… Нікчемне життя — як у бездарному фільмі. І не видно цьому кінця. Доки це триватиме? Сам не знаю. Хоча мені вже тридцять чотири. А через місяць сповниться тридцять п'ять.

— А чому б тобі не набратися відваги, на все це плюнути — й почати з нуля? Я думаю, ти зміг би так зробити. Залишити свою контору, зайнятися чимось приємним для душі й потроху вилазити з боргів…

— Твоя правда. І я не раз про це думав. Якби був сам, то, напевне, так і зробив би. Можливо, почав би з нуля — прилаштувався б до якоїсь театральної трупи і грав би ролі, які мені подобаються. Повір, я був би не проти цього. І якось розжився б… Та от біда — якби я опинився на нулі, вона мене кинула б, це точно. Вона з таких. Вона може дихати лише в теперішньому світі. Тож якби я був на нулі, вона задихнулася б. Річ не в тому, яка вона — добра чи погана. Просто вона так скроєна. Живе у світі знаменитостей, дихає його повітрям і вимагає такої самої атмосфери від свого партнера. А я її люблю. І не можу з нею розійтись. От у чому заковика.

Безвихідь.

— Усі дороги перекрито, — сказав Ґотанда, всміхаючись. — Поговорімо краще про щось інше. Бо навіть якби ми пробалакали до самого ранку — ні до чого путнього не дійшли б.

І ми заговорили про Кікі. Він захотів дізнатися про мої стосунки з нею.

— Хоча Кікі, вважай, звела нас, я, здається, майже нічого не чув про неї з твоїх уст, — сказав Ґотанда. — Може, тобі важко про це говорити? Якщо так, то не треба…

— Та ні, зовсім не важко, — відповів я.

Я розповів йому, як зустрівся з Кікі. Як ми чисто випадково познайомились і почали жити разом. Вона ввійшла в моє життя так само безшумно і природно, як повітря заповнює пустоти.

— Усе сталося само собою, — вів я далі. — Навіть не можу як слід пояснити. Усе раптом потекло, як вода в річці. Тому спочатку я особливо не дивувався. І тільки згодом відчув, що багато чого тоді сталось ірреального й нелогічного. Одне слово, абсурдного, це точно. Тож досі я про це нікому не розповідав.

Я ковтнув віскі й побовтав яскравими кубиками льоду на дні склянки.

— У той час Кікі підробляла в ролі моделі для реклами жіночих вух. Я побачив фото з її вухами й зацікавився нею. Це були, як би тобі сказати… справді ідеальні вуха. Я тоді готував макет реклами з використанням цієї фотографії. Попросив замовника зробити мені копію. Яка це була реклама — не пам'ятаю… В усякому разі, копію мені прислали. Страшно збільшену. Таку, що на ній навіть пушок виднів. Я повісив її на стіні своєї контори й щодня розглядав. Спочатку для робочого натхнення, але з часом таке споглядання стало невід'ємною частиною мого життя. І навіть коли виконав замовлення, такої звички не позбувся. Які це були чудові вуха! Якби я міг тобі їх показати! Бо без показу важко зрозуміти, що я маю на увазі. Самою досконалістю вони виправдовували своє існування.

— Так, я пригадую, ти щось розповідав про її вуха, — сказав Ґотанда.

— Так, розповідав… А тому я будь-що хотів зустрітися з їхньою власницею. Здавалося, що моє життя зупиниться, якщо я її не побачу. Чому — сам не знаю. Але так мені здавалось. Я подзвонив їй. Вона погодилася на зустріч. І першого ж дня, коли ми зустрілися, вона особисто показала мені свої вуха. Показала особисто. Не на роботі, а особисто. Вони виявилися набагато дивовижнішими, ніж на фото. Неймовірно дивовижними! Коли вона відкривала їх на роботі — тобто в ролі моделі, — то свідомо їх блокувала. А тому "вуха для роботи" — зовсім не те, що "вуха для себе". Ти мене розумієш? Коли вона їх мені показувала, змінювався сам простір. Різко змінювався спосіб існування світу… Може, це звучить доволі абсурдно, та інших слів я не знаходжу.

Ґотанда над цим замислився.

— А що означає — "блокувати вуха"?

— Розірвати зв'язок між вухами та свідомістю. Якщо казати просто…

— Гм-м-м… — промимрив він.

— Наче вийняти штепсель із розетки.

— Гм-м-м…

— Звучить по-дурному. Але це правда.

— Звісно, я тобі вірю. Просто намагаюся до кінця зрозуміти. І не збираюся глузувати.

Я відкинувся на спинку дивана і втупився в картину на стіні.

— А ще її вуха мали особливу здатність. Чути щось, чого інші не чують, вести людей, куди треба, — сказав я.

Ґотанда знову на хвильку замислився.

— То куди ж тоді привела тебе Кікі? — спитав він. — Куди треба?

Я кивнув. Але нічого про це не сказав. Якби почав, довелося б довго розповідати. Та й, зрештою, не хотілося цього робити. А Ґотанда більше не допитувався.

— І от тепер вона знову намагається кудись мене вести, — сказав я. — Я це чітко відчуваю. Ось уже впродовж кількох місяців. І поволі підтягую до себе нитку, яку вона мені підкинула. Нитка така тонка, що вже кілька разів здавалось — от-от порветься. Та все-таки якось я добрався до сьогодні. І за той час із багатьма людьми несподівано зустрівся. Ти — один із них. Центральний. Та я все ще не можу розгадати її наміру. Уже двоє людей загинуло на моїй дорозі. Спочатку Мей, потім однорукий поет… Рухатись я рухаюсь, та нікуди не доходжу…

Лід у склянках повністю розтанув, а тому Ґотанда приніс із кухні ще одне відерце, щоб охолодити дві нові порції віскі. Вишукані жести. Приємний стук льоду об стінки склянок. "Як у кіно", — подумав я.

— І в мене патове становище, — сказав я. — Як у тебе.

— Е ні, не таке. Воно в нас зовсім різне, — заперечив Ґотанда. — Я люблю жінку. Абсолютно безнадійною любов'ю. А в тебе — інша ситуація. Тебе, принаймні, щось кудись веде. Можливо, ти розгублений. Та це набагато краще, ніж блукання в лабіринті пристрастей, куди мене затягло. Ти хоч маєш надію. І шанс на те, що вихід знайдеться. А в мене нема нічого. По-моєму, між нашими ситуаціями — разюча відмінність, хіба ні?

— Можливо, — відповів я. — В усякому разі, мені нічого не залишається, як міцно триматися лінії Кікі. Поки що на інше я не спроможний. Вона намагається щось мені передати — чи то сигнал, чи то послання. І я прислухаюсь, аби дізнатися, що це таке…

— Послухай, — сказав Ґотанда. — А Кікі часом не могли вбити?

— Як Мей?

— Ага. Адже зникла вона надто раптово. Я згадав про Кікі, як тільки почув про смерть Мей. Подумав, чи не сталася з нею така ж біда? Але мовчав, бо не хотілося навіть про це говорити. Така можливість є, правда?

Я нічого не відповів. Бо я її бачив у сірих надвечірніх сутінках торговельного кварталу Гонолулу. Справді на неї натрапив. Навіть Юкі про це знає.

— Просто як можливість. Та це нічого не означає.

— Можливість, звичайно, є. Однак послання шле мені саме вона. Я це чітко відчуваю. Впізнаю її за особливостями поведінки.

Ґотанда довго мовчав, схрестивши руки на грудях. Здавалось, утомився і заснув. Та, звісно, він не спав. Раз у раз його пальці то стискалися, то розходилися. Крім пальців, більше ніщо не рухалося.