Крадіжка в готелі "Гранд Метрополітен" - Крісті Агата

— Пуаро, — звернувся я до друга, — зміна обстановки пішла б вам на користь.

— Ви так думаєте, друже?

— Яв цьому переконаний.

— Справді? — відказав усміхаючись Пуаро. — Так ви вже все уладнали?

— Поїдете?

— Куди ви маєте намір мене відвезти?

— У Брайтон. Справа в тому, що мій приятель з Сіті залучив мене до однієї дуже вигідної справи, і... ну, як то кажуть, у мене завелись грошенята. Я вважаю, що, зупинившись в готелі "Гранд-Метрополітен", ми чудово проведемо наш уїкенд.

— Яз вдячністю приймаю вашу пропозицію. Те, що ви не забуваєте про мене, старого, свідчить про вашу добросердість. А, доброзичливе серце, врешті-решт, цінується вище за сірі мозкові клітини. Так-так, це кажу вам я, три, котрий про це часто забуває.

Мені таке зіставлення було не дуже до вподоби. Я підозрюю, що Пуаро іноді схильний недооцінювати мою кмітливість. Але його доброзичливість до мене була настільки очевидна, що моя легка досада швидко розвіялась.

— Отже, домовились, — підсумував я квапливо. У суботу ми вечеряли в "Гранд-Метрополітен" серед розкішно одягнено! публіки. Кого там у Брайтош тільки не було! Вбрання були чудові, а коштовності — поначеплені часом із бажання їх продемонструвати навіть усупереч доброму смаку — були просто дивовижні.

— Оце так видовисько! — бурмотів Пуаро. — Зборище спекулянтів, правда ж, Гастінгсе?

— Можливо, — відповів я. — Матимемо надію, що не всі вони одного поля ягоди.

Пуаро з цікавістю оглядався навкруги.

— Споглядаючи цю силу-силенну коштовностей, я починаю жалкувати, що спеціалізувався на викритті злочинів, а не на їх вчиненні. Яка чудова нагода для кваліфікованого злодія! Зверніть увагу, Гастінгсе, на огрядну даму, що сидить біля колони. Вона, можна твердити, вся увішана самоцвітами.

Я простежив за його поглядом.

— О, — вигукнув я, — це ж місіс Опалсен.

— Ви з нею знайомі?

— Як вам сказати, її чоловік — багатий біржовий маклер, який нажив великі гроші на недавньому нафтовому бумі.

По вечері ми зустріли Опалсенів у вітальні, і я відрекомендував їм Пуаро.

Кілька хвилин ми невимушене розмовляли, і все закінчилось тим, що каву ми вже пили разом. Пуаро кинув кілька схвальних слів відносно дивовижних коштовних каменів, що прикрашали пишні груди леді, і та відразу ж розцвіла від глибокого задоволення.

— Це моє хобі, містере Пуаро. Я так люблю коштовні камені. Ец знає це моє уподобання, і, коли справи в нього йдуть непогано, він приносить мені що-небудь новеньке. Ви цікавитесь коштовними каменями?

— Подеколи мені доводиться мати з ними справу, мадам. Моя професія змусила мене ознайомитися із найвідомішими коштовностями світу.

Розсудливо замінюючи справжні імена вигаданими, він розповів історію про відомі коштовні камені одного королівського дому, а місіс Опалсен слухала його, затамувавши подих.

— Ну й дива! — вигукнула вона, коли Пуаро скінчив свою розповідь. — Буває ж таке! Знаєте, я придбала перли, що мають цікаву історію. Наскільки мені відомо, моє намисто вважається одним із найгарніших у світі — так чудово підібрані одна до одної перлини і так бездоганна їх гра. Піду принесу його!

— О мадам, — запротестував Пуаро, — ви надто люб'язні. Благаю вас, не турбуйтесь!

— Ні, ні, я хочу показати вам намисто. І огрядна дама досить жваво попрямувала до ліфта. її чоловік, зайнятий бесідою зі мною, запитливо глянув на Пуаро.

— Ваша дружина була настільки люб'язна, що вирішила показати мені свої перли, — пояснив йому Пуаро.

— О, які перлини! — задоволене усміхнувся Опал-сен. — їх варто побачити. Вони влетіли мені в круглу копієчку. Але я нічого на цьому не втратив. Хоч і сьогодні я зміг би одержати за них ті самі гроші. І навіть більші. Може, так і доведеться зробити, якщо справи йтимуть і далі, як досі. У Сіті з грошима зараз дуже скрутно. Розумієте, винен цей клятий податок на надприбуток.

І він став розповідати про фінансову ситуацію, пересипаючи мову спеціальними термінами, так що мені було важко його зрозуміти.

Його перебив хлопчик-слуга, який підійшов і щось прошепотів йому на вухо.

— Що, що? Зараз прийду. Вона не захворіла? Пробачте, джентльмени.

І він побіг нагору. Пуаро відкинувся на спинку стільця і запалив свою маленьку цигарку. Тоді поставив порожні чашечки з-під кави в один ряд і радісно усміхнувся, задоволений результатом своєї праці.

Минав час. Опалсени не повертались.

— Дивно, — відзначив я зрештою. — Коли ж вони повернуться?

Пуаро простежив за кільцями диму, що піднімалися вгору, і замислено сказав:

— Вони вже не повернуться.

— Чому?

— Тому, мій, друже, що у них щось сталося.

— Що могло статися? Звідки вам це відомо? — поцікавився я.

Пуаро посміхнувся.

— Кілька хвилин тому керуючий готелем спішно вийшов з кабінету і побіг угору сходами. Він був явно збуджений. Хлопчик-ліфтер поринув у жваву розмову з одним із слуг. Дзвінок виклику ліфта продзвенів вже тричі, однак він не звертає на це уваги. По-третє, навіть офіціанти збентежені, а примусити офіціанта збентежитись, це... — Пуаро похитав головою: це, мовляв, уже кінець світу. — Справа, мабуть, дуже серйозна. Ага, я так і думав! З'явилась поліція.

У готель зайшли двоє чоловіків — один у поліцейській формі, другий — у цивільному. Вони звернулись до хлопчика-слуги, і той зразу ж повів їх угору.

Через кілька хвилин знову з'явився той же хлопець і попрямував до нас.

— Micyep Опалсен засвідчує вам свою повагу і просить завітати до нього в номер.

Пуаро жваво скочив на ноги. Сторонній міг би подумати, що він з нетерпінням чекав цього запрошення. Я так само швидко пішов слідом за ним.

Опалсени мешкали на другому поверсі. Хлопчик-слуга постукав і пішов, а ми, почувши відповідь "заходьте!", відчинили двері. Дивна картина постала перед нашими очима. Кімната служила місіс Опалсен спальнею. У центрі її напівлежала в кріслі господиня і несамовито ридала. Вона являла собою незвичайне видовище:

потоки сліз утворили глибокі борозни на й обличчі, яке було вкрите грубим шаром пудри. Містер Опалсен великими кроками міряв кімнату з кутка в куток.

Обидва працівники поліції стояли посеред кімнати, один з них тримав у руках розкритий блокнот. До смерті злякана покоївка стояла біля каміна. В другому кінці кімнати плакала і ламала собі руки француженка, очевидно, служниця місіс Опалсен. При цьому її горе могло б зрівнятися лиш з розпачем її господині.

І в це— пекло ступив Пуаро, охайно вдягнений і з ввічливою усмішкою на вустах.

Місіс Опалсен із швидкістю, дивовижною при її огрядності, зразу ж скочила з крісла і кинулась до нього.

— Так от, Ед може казати все, що йому заманеться, але я вірю в щасливу долю.

Так, так, вірю. Сама доля судила, щоб я зустрілася з вами цього вечора, і я передчуваю, що ніхто, окрім вас, не зможе повернути мені мої перли.

— Заспокойтесь, прошу вас, мадам, — підбадьорливо поплескав її по руці Пуаро.

— Не хвилюйтесь. Все буде гаразд. Еркюль Пуаро допоможе вам!

Містер Опалсен звернувся до інспектора поліції.

— Гадаю, у вас немає заперечень проти... е-е... того, що я запросив цього джентльмена?

— Ніяких заперечень, сер, — ввічливо відповів інспектор, проте виявляючи повну байдужість. — Можливо тепер, коли леді почуває себе краще, вона дозволить вам ознайомитись з фактами?

Місіс Опалсен безпорадно глянула на Пуаро. Він підвів її назад до крісла.

— Сядьте, мадам, і спокійно розкажіть нам усе по порядку.

Місіс Опалсен витерла очі й почала розповідати.

-Я прийшла після вечері, щоб узяти перли й показати їх містеру Пуаро. Покоївка і Селестіна були, як звичайно, в кімнаті...

— Вибачте, мадам, що ви маєте на увазі, коли кажете "як звичайно"?

Пояснення дав містер Опалсен.

— Я завів таке правило, що постороиній може зайти в цю кімнату тільки в присутності Селестіни, нашої служниці. Покоївка вранці прибирає кімнату тільки в присутності Селестіни і приходить після вечері стелити постелі теж у її присутності. Інакше вона в кімнату не заходить.

— Так от, як я вже сказала, — провадила місіс Опалсен, — я зайшла в кімнату і витягла оцю шухляду, — вона показала на нижню праву шухляду туалетного столика з двома тумбами, — вийняла скриньку для коштовностей і відімкнула її. Все було як звичайно, однак перлів у скриньці не було.

Інспектор писав у блокноті.

— Коли ви їх бачили в останній раз? — запитав він.

— Коли я пішла вечеряти, вони були на своєму місці.

— Ви в цьому впевнені?

— Цілком упевнена. Я ще вагалася, чи не надягнути мені їх до вечері, але, зрештою, зупинилась на моїх смарагдах, а перли поклала назад у скриньку.

— Хто замкнув скриньку?

— Замкнула її я. Ключ висить на ланцюжку у мене на шиї. — Вона витягла і показала ключ. Інспектор оглянув його і знизав плечима.

— Злодій, певно, мав дублікат. Справа це неважка. Замок дуже простий. Що ви робили далі, після того, як замкнули скриньку?

— Я поклала її у нижню шухляду, як це роблю завжди.

— Шухляду ви не замикали на ключ?

— Ні, я ніколи цього не робила. В цьому не було ніякої потреби, бо моя служниця залишається в кімнаті, аж доки я прийду.

Інспектор спохмурнів.

— Отож коли ви пішли вечеряти, коштовності були на своєму місці, і відтоді ваша служниця з кімнати не виходила?

Раптом, наче вперше зрозумівши весь жах свого становища, Селестіна пронизливо зойкнула і кинулась до Пуаро, вивертаючи безладний потік французьких слів.

— Яке жахливе звинувачення! Це її підозрюють в пограбуванні мадам! Добре відомо, що в поліції сидять заплішені дурні! Але, мсьє, ви ж француз...

— Бельгієць, — вставив Пуаро, але Селестіна не звернула на його застереження ніякої уваги.

— Мсьє не може стояти осторонь і спокійно спостерігати, як проти неї висувають неправдиві обвинувачення у той час, як ця безсовісна покоївка залишиться непокараною. Вона завжди почувала до неї недовіру — подивіться на її писок: це ж природжена злодійка! Вона зразу ж сказала, що це людина нечесна" І не спускала з неї очей, коли вона прибирала в кімнаті мадам! Нехай ці дурні поліцаї обшукають її, і я буду дуже здивована, якщо вони не знайдуть у неї перлів мадам!

Хоча все це говорилося швидко і то по-французькому, /Селестіна супроводжувала свою мову такими виразними жестами, що покоївка під кінець уловила її зміст.

Вона почервоніла від злості.

— Якщо ця іноземка твердить, що я взяла перли, то вона бреше? — гнівно заявила вона.