Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Зарубіжна література » Танцюй, танцюй, танцюй - Муракамі Харукі

Танцюй, танцюй, танцюй - Муракамі Харукі

Читаємо онлайн Танцюй, танцюй, танцюй - Муракамі Харукі

І коли побачив її на ліжку в готелі — голу, задушену панчохою, — то ось що подумав. Я обов'язково впіймаю того злочинця. Звісно, на таких трупів ми вдосталь надивились. І коли їх бачимо, не мліємо із жалю. Які тільки мені не траплялись — і розчленовані, й обгорілі, й бозна ще які. Одначе цей здавався мені особливим. Навдивовижу прекрасним. Із вікна лилося ранкове світло, а вона лежала, ніби заморожена. Очі розплющені, язик скручений у роті, шия стиснена панчохою, як краваткою. Я дивився на дівчину й відчував, що вона просить у мене допомоги. І поки я не знайду злочинця, вона незворушно лежатиме заморожена в променях уранішнього сонця. Мені й досі здається, що вона не звільниться від такого заціпеніння, поки вбивця гуляє на волі, а справу не розслідували до кінця. На вашу думку, це нормальне відчуття?

— Не знаю, — відповів я.

— Вас довго не було. Ви що, подорожували? Бачу, добре засмагнули, — сказав він.

— У справах літав на Гаваї, — відповів я.

— Шикарна робота! Я вам заздрю. Сам хотів би перейти на таку. А не розглядати трупи з ранку до вечора. Так мимоволі станеш похмурим. Ви коли-небудь розглядали трупа?

— Ні, — відповів я.

Він похитав головою і зиркнув на годинник.

— Дуже вам вдячний. Вибачте, що забрав у вас стільки часу. Та, як кажуть, випадкових зустрічей не буває. А про нашу розмову забудьте. Іноді мені так кортить поговорити по щирості… До речі, що купили?

— Паяльник, — відповів я.

— А я — очищувач труб. Раковина вдома забилася…

Він розплатився за каву. Я намагався віддати йому половину суми, але він навідріз відмовився брати.

— Та що ви! Це ж я вас запросив. А крім того, я вгостив вас тільки кавою. Не беріть собі цього до голови.

Коли ми вийшли з кафетерію, я раптом щось згадав.

— Подібні випадки вбивства повій трапляються часто? — спитав я.

— Та як вам сказати… Загалом, досить часто, — сказав він. Його очі трохи ожили. — Не щодня, але й не тільки на свята. А що, ви цікавитесь убивствами повій?

— Ні, не цікавлюсь, — відповів я. — Просто так запитав.

І ми розійшлися.

Він пішов, а в мене під грудьми залишилося неприємне відчуття. Воно не зникло й наступного ранку.

36

Неквапливо, як хмара в небі, проплив за вікном травень.

Минуло два з половиною місяці відтоді, як я перестав брати замовлення. Значно поменшало й телефонних дзвінків, пов'язаних із роботою. Видно, світ потроху забував про моє існування. Тож не дивно, що на мій рахунок у банку перестали надходити гроші, але ще залишалася певна сума на життя. А воно не вимагає таких уже великих коштів. Я сам собі готую їжу, сам перу. І чогось особливого не потребую. Боргів не маю, одягом та автомобілями не захоплююсь. Отож про гроші можу не турбуватися. Підрахувавши на калькуляторі свої місячні витрати й поділивши на них депозитний залишок, я зрозумів, що протримаюся ще місяців п'ять. "А за п'ять місяців щось станеться", — подумав я. А як не станеться — тоді знову й подумаю. Крім того, на моєму столі красувався в рамці неторканий чек на триста тисяч єн, отриманий від Хіраку Макімури. Так що наразі від голоду я, очевидно, не помру.

Намагаючись не порушувати ритму свого життя, як і досі, я чекав, коли щось станеться. Кілька разів на тиждень відвідував басейн і плавав там до повної знемоги, купував продукти й готував собі страви, а вечорами, слухаючи музику, читав книжки, позичені в бібліотеці.

Там-таки, в бібліотеці, перегортав підшивки газет і ретельно, одне за одним, відстежив усі повідомлення про вбивства упродовж кількох останніх місяців. Ясна річ, я обмежився тільки випадками вбивства жінок. Дивлячись на світ під таким кутом зору, я дійшов висновку, що жінок убивають у незліченній кількості. Колють ножами, забивають кулаками, душать мотузками. Однак я не знайшов у газетах жодного випадку, який свідчив би про смерть жінки, хоч чимось схожої на Кікі. Принаймні її трупа не знайшли. Звісно, є багато способів зробити так, аби трупа ніколи не виявили. Можна прив'язати до ніг якийсь тягар і скинути в море. Або відвезти в гори й закопати в землю. Так, як я зробив із Оселедцем[61]. Тоді ніхто не знайде.

"А може, стався нещасний випадок? — подумав я. — І її, як Діка Норта, збила автомашина?" Тож я заходився перевіряти газетні повідомлення про нещасні випадки. Про випадки, коли гинули жінки. У світі трапляється багато нещасних випадків, у яких гине чимало жінок. Гинуть у дорожніх аваріях, згоряють у пожежах, отруюються газом у себе вдома. Але серед таких жертв я не знайшов жодної, схожої на Кікі.

"Але ж трапляються й самогубства", — подумав я. А ще люди вмирають від сердечного нападу. Та про це газети вже не пишуть. Світ переповнений різноманітними видами смертей, але не кожна варта докладного повідомлення в газетах. Скоріше навпаки: смерті, про які повідомляють газети, — як правило, винятки. Більшість людей умирає тихо й непомітно.

А тому всякого можна сподіватися.

Можливо, Кікі вбили. Можливо, вона загинула під час нещасного випадку. А може, сама собі заподіяла смерть. Або вмерла від сердечного нападу.

Одначе ніяких переконливих доказів немає. Ні того, що вона померла, ні того, що жива.

Іноді, як був настрій, я телефонував Юкі. "Як живеш?" — питав я. "Так собі…" — відповідала вона. Вона завжди відповідала навмання — так, ніби її душа витала десь-інде. І це мені дуже не подобалося.

— Так собі… — сказала вона вже вкотре. — Не добре, й не погано… Звично. Живу звично.

— А як мати?

— Занурилась у себе. Нічого не робить. Цілими днями сидить на стільці й про щось думає. Схоже, зовсім видихалася.

— Я можу чимось допомогти? Продуктів купити абощо?

— За продуктами ходить тітка-служниця. А ще ми замовляємо привезти додому того, чого треба. Живемо тут удвох, як відлюдниці. А знаєте… Коли отак живеш, здається, ніби час зупинився. А, по-вашому, час рухається?

— На жаль, ще й як рухається! Час швидко минає. Усе менше шансів щось зробити, і все більше досади через те, що чогось не встиг.

Юкі мовчала.

— Чомусь у тебе голос невеселий, — сказав я.

— Невже?

— Невже? — повторив я.

— Що з тобою?

— Що з тобою? — повторив я.

— Не перекривляйте!

— А я не перекривляю. Це відлуння твоєї душі. Так Б'єрн Борг сильно відбиває м'яч, щоб засвідчити недостатній рівень спілкування. Лясь!

— Ви, як завжди, ненормальний! — обурено сказала Юкі. — Зовсім як дитина.

— Та ні, ніяка я не дитина. Я твердо керуюся глибоким самоаналізом і духом прагматизму. А відлуння — це метафора. Гра в послання, яка не має нічого спільного з дитячим перекривлюванням.

— Тьху! Якась дурість!

— Тьху! Якась дурість! — повторив я.

— Перестаньте! Досить уже! — вигукнула Юкі.

— Перестану, — пообіцяв я. — Але почнімо наново. Чомусь у тебе голос невеселий.

Вона зітхнула. І сказала:

— Ага. Можливо, що так. Коли побуду з мамою… відразу підпадаю під її настрій. У цьому розумінні вона сильна людина. І постійно на мене впливає. Бо про своїх близьких зовсім не думає. А тільки про себе. Такі люди завжди сильні. Розумієте? Тому вона затягує мене у вир своїх почуттів. Непомітно, мимоволі. Якщо їй сумно — мені стає сумно. І так само я заражаюся її бадьорістю.

У телефонній трубці чулось, як Юкі прикурює сигарету від запальнички.

— А чи не годилося б тобі іноді звідти вибиратись і зі мною трохи розважитися? — спитав я.

— Можливо.

— Завтра заїхати?

— Ага. Заїжджайте, — відповіла вона. — Поговорила з вами — і відразу начебто настрій поліпшився.

— От і добре! — сказав я.

— От і добре! — повторила вона.

— Перестань!

— Перестаньте!

— Ну, до завтра! — сказав я і поклав трубку, не давши їй повторити мої слова.

Аме справді витала у хмарах. Сиділа на дивані й, елегантно схрестивши ноги, пустими очима втупилась у фотожурнал на своїх колінах. Здавалося, ніби переді мною картина художника-імпресіоніста. Вікна були відчинені, але стояв настільки безвітряний день, що ні фіранки, ні сторінки журналу навіть не ворушилися. Коли я зайшов, Аме ледь-ледь підвела голову й несміливо всміхнулася — настільки несміливо, що, здавалося, це лише повітря гойднулось. А потім, підвівши руку, тонким пальцем указала на стілець. Служниця принесла кави.

— Я відвіз речі сім'ї Діка Норта, — сказав я.

— Із дружиною зустрілися? — спитала Аме.

— Ні, не зустрівся. Речі віддав чоловікові, який з'явився на порозі.

Аме кивнула.

— Дякую.

— Та що ви. Нема за що.

Вона заплющила очі й склала долоні перед своїм обличчям. Потім розплющила очі й обвела поглядом кімнату. Крім нас, у ній не було нікого. Я взяв у руки чашку з кавою й надпив ковток.

Цього разу на ній не було звичних бавовняної сорочки й потертих джинсів, а білосніжна блузка з вишуканим мереживом і димчасто-зелена спідничка. Волосся акуратно вкладене, губи підрум'янені. Прекрасна жінка. Її жвавість, що завжди переливалася через край, зникла, поступившись місцем витонченій, ба навіть небезпечній чарівності, що злегка огортала її своїм серпанком — серпанком, який, здавалось, от-от затремтить і зникне, але який насправді постійно висів над нею. Краса Аме разюче відрізнялася від краси Юкі. Можна сказати, що в цьому мати й дочка були антиподами. Красу Аме виростив і відшліфував час та досвід. Вона була для неї самоствердженням. Сама Аме була нею. Аме майстерно володіла цим даром і знала, як із користю для себе ним розпорядитися, тоді як Юкі, навпаки, не знала, що з ним робити. Взагалі, спостерігати привабливу жінку середніх літ — одна з великих радостей у житті.

— Чому?.. — вирвалося в Аме запитання, ніби звернуте до чогось у повітрі.

Я мовчки чекав продовження.

— Чому я нуджу світом?

— Напевне, тому, що вмерла близька людина. І це природно. Смерть людини — велика трагедія, — відповів я.

— Так, звичайно… — мляво сказала вона.

— І все-таки… — сказав я.

Аме глянула мені в очі. І похитала головою.

— А ви, бачу, не дурень. Знаєте, що я хочу сказати, чи не так?

— Думали, що не буде так гірко? Я правильно вас розумію?

— Та, мабуть… Щось таке…

"Не будучи великою людиною і не вирізняючись особливим талантом, він, однак, залишався щиро вам відданим. Старанно виконував свої обов'язки. Заради вас кинув усе, що придбав за довгі роки, і помер. Тільки тоді ви збагнули, яка це була прекрасна людина", — збирався я сказати їй прямо в вічі. Але прикусив язика.

Відгуки про книгу Танцюй, танцюй, танцюй - Муракамі Харукі (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: