Поїзд точно за розкладом - Белль Генріх
Там був будинок, якого він не впізнав, тільки огорожу, її він упізнав, цегляну огорожу з просвітами, там, де між цеглинами було залишено проміжки, щоб створити якусь подобу візерунку. Біля огорожі стояв звичайний француз-міщанин з люлькою в зубах. В його очах світилась убивча іронія, і цей чоловік не знав нічого. Він знав тільки, що нікого нема, що всі повтікали і що німці все розграбували, хоч поперек вулиці й висів транспарант: "Мародерство карається смертю". Ніякої дівчини в будинку нема. Є тільки його дружина. Товста матрона, що стоїть, заклавши руку за глибокий викот сукні, обличчя в неї кроляче. Ніякої дитини, ніякої дочки, ніякої сестри, ніякої братової, нікого! Тісні, непровітрювані кімнатки, напхані всяким мотлохом, і глузливі погляди подружньої пари, яка спостерігала його безпорадні й болючі пошуки.
Засклений сервант у них розбили німці. А об килими гасили недокурки, а на тахті вони жирували зі своїми шльондра-ми, все було геть загиджене. Француз презирливо сплюнув під ноги. Але це все було пізніше, не під час боїв, коли Ам'єн димів, значно пізніше, вже після того, як отам, на житнє поле упав льотчик, отам, де з землі ще досі стирчить фюзеляж літака. Француз показує люлькою кудись через вікно... так, отам він стирчить із землі, уламок з триколірною кокардою, а поряд могила льотчика, звідси видно сталеву каску, в якій відбивається сонце; все це реальне, все реальне, все реальне, як і запах печені з кухні, й розбитий сервант, і Ам'єнський кафедральний собор, що маячить унизу в котловині. "Пам'ятка французької готики"...
Тієї дівчини нема. Нічого нема, зовсім нічого...
— Може,— каже чоловік,— може, то була повія.
Але в нього вистачає співчуття. Дивно, що міщанин може співчувати німецькому солдатові, солдатові тієї ж армії, що й ті, хто вкрав у нього столові прибори, його годинники, хто розважався зі своїми шльондрами на його тахті й загидив її, геть загидив.
Біль такий пекучий, що він зупиняється на порозі будинку й дивиться на те місце посеред вулиці, де він втратив притомність, біль такий пронизливий, що він його не відчуває. Француз хитає головою, він ще ніколи не бачив таких нещасних очей, як у цього солдата, що стоїть поруч і важко спирається на палицю.
— Peut — être,— каже він, коли Андреас збирається йти звідси,— Peut — être une folle, може, то була божевільна он з тієї лікарні,— він показує кудись у напрямку муру, за яким видно високі гарні дерева і будинки під червоною черепицею.— Лікарня для душевнохворих. Вони тоді були всі порозбігалися, так що їх насилу вдалося знову зібрати...
— Дякую... дякую.
Він пішов на гору, до лікарні. Мур починався недалеко, але брами все не було. Довелося довго-довго підніматись на розпечену гору, поки він знайшов браму. Він так і знав, що там уже нікого не лишилось. Біля воріт стоїть вартовий у сталевій касці, а душевнохворих тут уже нема, є тільки поранені й хворі та ще триперна амбулаторія.
— Велика триперна амбулаторія,— каже вартовий.— Ти що, теж підхопив?
Андреас дивиться вниз на широке поле, де з землі стирчать залишки літака з триколірною кокардою і де на сонці виблискує сталева каска.
— Це зовсім дешево,— каже вартовий, якому нудно стояти,— ти міг би мати за якихось п'ятдесят пфенігів,— він сміється,— п'ятдесят пфенігів.
— Авжеж,— каже Андреас... сорок мільйонів, думає він, сорок мільйонів живе у Франції, це забагато. Серед них навряд чи знайдеш. Треба набратися терпіння... доведеться заглядати в кожну пару очей, які мені траплятимуться назустріч. У нього немає бажання пройти ще зо три хвилини й оглянути поле, на якому його поранило. Бо це вже не те поле, все стало інакшим. І вулиця не та, що була, і мур не такий, як тоді, вони все забули; та й вулиця забула, як забувають люди, і мур забув, як від страху впав був на землю, впав, потягши за собою Андреаса. І уламок літака — це сон, сон з французькою кокардою. Навіщо оглядати це поле? Навіщо йти ще ці три хвилини і знову з ненавистю згадувати той патріотичний вірш, який він тоді трохи не втілив у життя? Навіщо ще більше мучити натомлені ноги?
— Тепер,— каже Неголений,— тепер ми вже десь недалеко від Перемишля.
— Дай мені ще раз ковтнути,— просить Андреас. Потім п'є.
Все ще холодно, але помаленьку починає розвиднятись і незабаром вимальовується виднокрай, цей польський виднокрай. Темні будинки й окутана мороком рівнина, на яку, здається, ось-ось обвалиться небо, бо воно не має ніякої опори.
Може, це вже Галичина? Може, ця рівнина, що поволі виступає з сутінків, бідна й сіра, сповнена смутку і крові, може, ця рівнина — і є Галичина?.. Галичина... Східна Галичина...
— Ти довго спав,— каже Неголений,— з сьомої до п'ятої. Зараз уже п'ята. Перегін Краків — Тарнів... ми вже проїхали, а я не склепив очей. Ми вже відколи в Польщі. Краків — Тарнів, а тепер Перемишль...
Яка величезна відстань між Перемишлем і Рейном. Проспав десять годин, а тепер знову хочу їсти, і жити мені залишилось сорок вісім годин. І минуло сорок вісім годин. Уже сорок вісім годин у мені сидить це "скоро": скоро я помру. Спершу це було неминучим, але далеким; неминучим, але неясним, і воно дедалі більше й більше звужувалось, воно вже стислося до кількох кілометрів дороги й до двох днів, і кожен оберт коліс поїзда несе мене туди, до нього. Кожен оберт коліс уриває шматок мого життя, мого пропащого життя. Ці колеса розтинають моє життя на смуги, дроблять моє життя в бездумному ритмі, вони котяться через Польщу так само бездумно, як котились уздовж Рейну, адже це ті самі колеса. Може, Пауль дивився на це колесо, що під дверима, це змащене мастилом, обліплене брудом колесо поїзда, яке котиться з Парижа, а може, й з Гавра. Париж... Вокзал Монпарнас... Незабаром парижани сидітимуть там на плетених із лози стільцях під тентами і питимуть вино, їх обвіватиме осінній вітер, вони ковтатимуть солодку пилюку Парижа, цмулитимуть абсент або перно і з лінивою елегантністю клацатимуть пальцями по недокурках, скидаючи їх у жолоб водостоку, який плине під цим лагідним небом, що завжди насмішкувато дивиться на землю. В Парижі лише п'ять мільйонів жителів і багато вулиць, багато провулків і сила-силенна будинків, і з жодного вікна не визирають очі тієї дівчини, і п'ять мільйонів — це теж забагато... Неголений раптом починає квапливо говорити. Розвиднілося, і люди починають ворушитися, перевертатися вві сні, і здається, що йому треба виговоритися перш ніж вони зовсім попрокидаються. Він хоче виговоритись у ніч, у вухо ночі, яке готове його слухати.
— Найгірше, що я вже її ніколи не побачу, я знаю це,— тихо говорить Неголений,— і я не знаю, що з нею буде. Я вже три дні в дорозі, три дні. Що вона робила цих три дні? Не думаю, що той росіянин ще в неї. Ні, вона ж закричала, як звір... як звір, що опинився перед мисливським дулом. В неї нікого нема. Вона чекає. Ох, не хотів би я бути жінкою. Завжди чекати... чекати... чекати...
Неголений говорить зовсім тихо, але це крик, жахливий безгучний крик.
— Вона чекає... вона не може жити без мене. В неї нікого нема, і ніхто ніколи до неї не прийде. Тепер вона незаймана, як юна дівчина, яка ще й не думала про поцілунки, і ця її незайманість для мене одного. Я знаю, цей жахливий, дикий страх зробив її зовсім чистою... і жодна людина, жодна людина в світі не може їй допомогти, крім мене, жодна людина, а я сиджу в поїзді, який іде на Перемишль... і я поїду до Львова... до Коломиї... і ніколи вже не перетну німецький кордон. Нікому не збагнути, чому я зустрічним поїздом не повернувся назад і не пішов до неї... чому я цього не зробив.
Нікому цього не збагнути. Але я боюсь цієї незайманості... я дуже її люблю, і я маю загинути, і все ж вона не дістане про мене нічого, крім офіційного повідомлення, в якому буде написано: "Загинув у боях за Велику Німеччину".— Він робить великий ковток.— Як повільно їде цей поїзд, правда, хлопче? Я хотів би опинитись якнайдалі, якнайдалі звідти... і чимшвидше... і я не знаю, чому б не пересісти й не повернутись назад, у мене ж іще є час... нехай поїзд їде швидше, якомога швидше...
Дехто вже прокинувся й невдоволено кліпає очима на непевне світло, що напливає з рівнини...
— Я боюсь,— бурмоче знову Неголений на вухо Андреасо-ві,— я боюсь, боюся смерті, але ще більше боюся повернутися назад і піти до неї... тому я волію краще вмерти... може, я напишу їй...
Дехто, попрокидавшись, пригладжує руками волосся, запалює цигарки й зневажливо поглядає за вікна, на спорожнілі ниви, на поодинокі темні хатинки; безлюдна місцевість... де-не-де горби... все сіре... польський краєвид...
Неголений зовсім затих. Застиг, як неживий. Цілу ніч не міг заснути, а тепер знесилів — очі наче сліпі дзеркала, щоки пожовкли й позападали. Неголений тепер уже став схожий на бороду — чорно-руду під густим чубом.
— Саме в цьому й полягає безперечна перевага 37-міліметрових протитанкових гармат,— каже якийсь дуже чемний голос,— це безперечна перевага... маневреність... маневреність...
— Еге ж, тільки стукають у броню,— сміється так само чемно другий голос.
— Ну, що ви!
— Авжеж, він за це дістав рицарський хрест... а ми, ми нічого, хіба що повні штанці г...на...
— їм треба було слухатися фюрера. К бісу аристократів! І прізвище в нього було фон Крузайтен. Одне прізвище чого варте. Міг би, чорти б його вхопили, краще думати...
Щастя Неголеного, що він спить тепер, коли починаються балачки, і може прокинутись, коли все стихне. Я втішатиму себе тим, що маю попереду ще дві ночі, думає Андреас... дві довгі, довгі ночі, коли я хотів би лишитися сам. Якби вони знали, що я молився і за чернівецьких, і станіславських, і коломийських євреїв, вони відразу ж віддали б мене під арешт або спровадили до божевільні... 37-міліметрові протитанкові гармати...
Блондин дуже довго тре свої вузькі, як щілини, каламутні очі. Кутики очей у нього бридко каправі, та він пропонує Андреасові хліб, білий хліб з джемом. І в нього у флязі ще є кава. Добре що-небудь з'їсти; Андреас відчуває, що він знову дуже зголоднів. Його охоплює якась жадоба, він уже не може відірвати очей від великої хлібини. Хліб виявився страшенно смачним.
— Так,— зітхає Блондин,— це ще моя мама пекла.
