Поїзд точно за розкладом - Белль Генріх

Поїзд точно за розкладом

АННІ-МАРІЇ ПРИСВЯЧУЮ

І

дучи ще внизу темним переходом, вони почули, як нагорі до перону прогуркотів поїзд і бадьорий голос з гучномовця м'яко оголосив: "Поїзд для відпускників з фронту, Париж — Перемишль через..."

Вони піднялися сходами на перон і зупинилися перед вагоном, з якого радісно вистрибували навантажені пакунками відпускники. Перон швидко порожнів, усе було, як завжди. Попід вікнами вагонів стояли дівчата, жінки, зрідка — мовчазний, похмурий батько... а голос з гучномовця нагадував, що слід поспішити. Поїзд ішов точно за розкладом.

— Чому ти не заходиш? — нерішуче спитав капелан солдата.

— Що? — здивувався солдат.— Боїшся, що я кинуся під поїзд?., що стану дезертиром... га? Чого тобі від мене треба?.. Боїшся, що я збожеволію?.. А чого б мені не збожеволіти! Я не хочу вмирати, не хочу — і край.— Він говорив усе це з незворушним спокоєм, слова зривалися з його уст, наче крижинки.— Годі! Я вже сідаю, місце завжди десь та знайдеться... ну, ну, не сердься, молись за мене.

Він узяв ранець, зайшов у якісь перші відчинені двері, опустив зсередини віконну шибу й вихилився з вікна, а в цей час над ним поплив протяжний голос, як згусток слизу: "Поїзд відходить..."

— Я не хочу вмирати! — закричав він.— Я не хочу вмирати, але найжахливіше те, що я помру... скоро!

Темна капеланова постать на холодному сірому пероні віддалялася й віддалялася... Віддалялась, аж поки й сам перон розтанув у ночі.

Часом слово, вимовлене, здавалось би, випадково, стає раптом схоже на закляття. Воно набирає ваги й незвичайної швидкості, випереджає того, хто його мовив, відчиняє десь у невідомій далині двері майбутнього, а тоді з разючою невідворотністю бумеранга повертається назад. Отак часом легковажна, бездумна балаканина, а найчастіше важке, болюче слово, сказане на прощання біля вагона поїзда, що вирушає назустріч смерті, свинцевою хвилею повертається до того, хто його сказав, і людина раптом розпізнає зловісну й водночас оглушливу силу долі. Раптове прозріння дається закоханим і солдатам, людям, приреченим на смерть, і тим, що сповнені космічної жадоби життя, і тоді людина, яка дістала цей дар,— собі на радість чи на горе,— раптом відчуває, як мимохіть сказане слово, повернувшись, проникає у неї щораз глибше і глибше.

Андреас навпомацки повільно пробирався всередину вагона, але тут слово "скоро" влучило в нього, наче куля: безболісно і майже непомітно пройшло крізь м'язи, тканини, клітини й нерви, аж поки нарешті за щось зачепилося й розірвалось, завдавши болючої кривавої рани... Життя... Біль...

"Скоро",— подумав він і відчув, як зблід. Але поводився при цьому звично, майже не усвідомлюючи цього. Запалив сірника, освітивши солдатів, які лежали, сиділи навпочіпки, спали над, під і на своїх пожитках. Запах застояного тютюнового диму змішався з запахом застояного поту й того особливого просякнутого пилом бруду, який чіпко тримається всіх солдатських скупчень. Перш ніж погаснути, сірник іще раз яскраво спалахнув, і в цьому останньому світлі він помітив попереду в проході невеличке вільне місце й почав туди обережно пробиратися. Ранець він затиснув під пахвою, шапку—в руці.

"Скоро",— подумав він, і страх озвався в ньому десь глибоко-глибоко. Страх і тверда впевненість, що так воно й буде.

"Ніколи більше,— подумав він,— ніколи більше не побачу цього вокзалу, ніколи вже не побачу обличчя друга, якого я кривдив до останньої миті... ніколи..."

"Скоро!" Діставшись до вільного місця, він обережно, щоб не побудити поснулих людей, поклав на підлогу ранець, сів на нього, спершись плечима на двері купе; потім спробував, наскільки можливо, зручніше вмостити ноги — ліву обережно простяг біля обличчя сплячого, а праву поклав навскоси на речі, що підпирали спину іншого. Позад нього хтось витер сірника, мовчки закурив у темряві. Обернувшись у той бік, Андреас бачив жаринку цигарки, й часом, коли незнайомий глибоко затягався, відблиск вогника вихоплював незнайоме солдатське обличчя, сіре й утомлене, з гіркими складками безнадії.

"Скоро",— думав він. Гуркотів поїзд, усе було як звичайно. Сморід. Бажання закурити, непогамовне бажання закурити. Тільки б не спати! Повз вікно пропливали похмурі обриси міста. Десь удалині по небу нишпорили прожектори, здавалося, бліді мертві пальці роздирають синю запону ночі... десь далеко били зенітки... А за вікном і далі пропливали темні, німі, похмурі будинки. Коли настане це "скоро"? Кров відринула від серця, знов прилинула до нього, життя творило свій кругообіг, але лульс вистукував тільки одне: "Скоро!" Тепер він не міг би вимовити фрази: "Я не хочу вмирати". Він боявся навіть вимовити її подумки. Як тільки пробував скласти речення, на думку спадало: "Я помру... Скоро!.."

Позад нього у відблиску цигарки виринуло ще одне сіре обличчя, і він почув приглушене, стомлене бурмотіння. Незнайомі розмовляли між собою.

— Дрезден,— сказав один голос.

— Дортмунд,— відповів другий.

Бурмотіння не вгавало й ставало жвавішим. Та хтось лайнувся, і бурмотіння знову стишилося, далі припинилось, і знов за спиною тільки жевріла цигарка, а тоді й вона погасла, потім залягла темінь позад і обік нього, а перед ним — чорна ніч з нескінченними будинками, німими, чорними. Тільки вдалині обмацували небо ці зовсім безгучні, страшенно довгі мертві пальці прожекторів. Йому здалося, що він бачить за цими пальцями обличчя, вони шкіряться, цинічно шкіряться, страхітливо шкіряться, як обличчя лихварів і шахраїв. "Ми до тебе доберемося",— мали б казати тонкогубі роти. "Ми до тебе доберемося, ми шукатимемо всю ніч".

Можливо, пальці мерців справді шукали тільки його одного, мізерну комашку, блощицю в плащі ночі, і вони знайдуть цю блощицю...

Скоро. Скоро. Скоро. Скоро. Коли скоро? Яке жахливе слово: "скоро". Скоро може бути і за секунду, скоро може бути й за рік. "Скоро" —жахливе слово. "Скоро" стискає майбутнє, робить його малим і не обіцяє нічого певного, зовсім нічого певного, це абсолютна безнадійність. "Скоро" — порожній звук і водночас — всеохоплююче поняття. "Скоро" — це все. "Скоро" — це смерть...

Скоро я буду мертвим. Помру. Скоро. Ти сам це сказав, і хтось у тобі, й хтось поза тобою сказав тобі, що твоє "скоро" збудеться. В кожному разі, це "скоро" станеться на війні. Це вже щось певне, принаймні щось визначене.

Скільки ще триватиме війна?

Це може протривати іще рік, перш ніж на Сході все скінчиться цілковитою поразкою, а якщо американці й англійці не нападуть на Заході, протриває ще два роки, поки росіяни дійдуть до Атлантики. Але вони будь-що, а прийдуть. То все загалом триватиме ще щонайменше рік, до кінця 1944-го війна не закінчиться. Надто слухняна, надто боягузлива і надто брава уся ця військова машина. Отже, відпущений мені термін — від однієї секунди до одного року. Скільки секунд має рік? Скоро я помру, ще на війні. Миру я вже не побачу. Миру для мене не буде. Нічого більше не буде: ні музики... ні квітів... ні віршів... ані жодних людських радощів: скоро я помру...

Це "скоро" схоже на удар грому. Це коротке слово, як іскра, з якої починається гроза, і раптом на тисячну частку секунди це слово освітлює весь світ.

Запах тіл такий, як завжди. Запах бруду, пилюки і вакси. Дивно, де солдати, там сморід... Мертві пальці впіймали блощицю.

Він припалює нову цигарку. Спробую уявити собі майбутнє, думає він. Може, моє "скоро"—це помилка, може, я надто перевтомлений, надто роздратований і тому піддався паніці. Спробую уявити собі, що я робитиму після війни... буду... буду... але одразу ж виростає стіна, через яку неможливо перебратися, зовсім глуха стіна. Він не може нічого уявити. Звичайно, можна змусити себе додумати речення до кінця: я буду вчитися... матиму десь кімнатку... Будуть книжки... цигарки... лекції... музика... вірші... квіти. Але й тепер, змушуючи себе додумати речення до кінця, знає, що нічого цього не буде. Всього цього не буде. Майбутнє— це навіть не мрії, а якісь бліді привиди, невагомі, безживні, позбавлені будь-якої живої людської субстанції. У майбутнього нема обличчя, воно обрізане, і що більше він про це думає, то ясніше розуміє, яке близьке його "скоро". Скоро я помру, це істина, розташована на відтинку між роком і секундою. Мрій більше нема...

Скоро. Може, місяців два. Він пробує уявити це в часі, встановити, чи стоїть стіна перед наступними двома місяцями, та стіна, якої йому не подолати. Два місяці, це виходить кінець листопада. Але йому не вдається визначити цього в часі. Два місяці, це поняття, яке не має жодної сили. З тим самим успіхом він міг би сказати: три місяці, чи чотири, або й шість, це уявлення не викликає жодного відгуку. "Січень",— думає він. Стіни нема. Несмілива тривожна надія оживає! Травень! — несподівано перескакує думка. Нічого. Стіна мовчить. Жодної стіни нема. її не існує. Це "скоро"... це "скоро" —лише жахливий привид... "Листопад!" —думає він. Нічого! Нестримна, шалена радість оживає в ньому. Січень! Уже січень наступного року! Отже, ще півтора року! Півтора року життя! Нічого! Стіни нема!

Він полегшено зітхає і далі уявляє собі час. Думки його швидко мчать уперед, перескакують так легко, наче це зовсім низькі бар'єри. Січень! Травень, грудень! Нічого! Раптом відчуває, що нишпорить у порожнечі. Стіну споруджено не в часі. Час не має значення. Часу більше не існує. І все ж надія ще залишається. Він так гарно перескакував через місяці. Роки...

Скоро я помру. В нього з'являється відчуття, як у плавця, що майже доплив до берега, аж тут його раптом підхоплює величезна хвиля і відкидає знову на глибину. Скоро! Ось де стіна, за якою його вже не буде, не буде вже на світі.

"Краків", сяйнуло йому раптом, і серце в нього на мить завмирає, так наче йому поперев'язували вени, і кровообіг зупинився. Він натрапив на слід! Краків! Ні, не те! Далі. Перемишль! Ні, не те! Львів! Ні, не те! Тоді він пробує помчати: Чернівці, Ясси, Кишинів, Нікополь! Але на останньому слові вже відчуває, що це для нього всього лише мильна бульбашка, піна, як і недавня думка: я буду вчитися. Ніколи, ніколи вже він не побачить Нікополя. Назад. Ясси! Ні, Ь Ясс він ніколи вже не побачить. І Чернівці теж не побачить.