Поїзд точно за розкладом - Белль Генріх
А Неголений тим часом п'є, п'є цілеспрямовано й мовчки, через однакові проміжки, зливаючи в себе шнапс, й очі в нього починають гарячково блищати. Андреас їсть бутерброди з останнього пакету "повітряного нальоту". Хоч вони трохи зачерствіли, але прекрасно тамують голод. Смакота! Він з'їдає шість подвійних бутербродів і просить у Блондина флягу з кавою. Бутерброди справді були дуже смачні, після них він відчув звичайне задоволення і став благодушним. Його тішить, що обидва супутники мовчать і що монотонне постукування поїзда, найменший порух якого вони відчувають, ніби заколисує. Тепер я буду молитися, думає він, прокажу всі молитви, які знаю напам'ять, і не по одному разу. Спершу він проказує "Вірую", потім —"Отче наш" і "Богородицю", "З глибин...", "Як зіницю ока...", "Молитву до Святого Духа"; потім іще раз "Вірую", бо ця молитва здавалась йому зразком досконалості; потім проказав молитву про заступництво, що її проказують на страсну п'ятницю, бо вона така всеосяжна, що годиться навіть для невірних іудеїв. Він думає про Чернівці і молиться окремо за чернівецьких і за львівських євреїв, а в Станіславі теж, напевно, є євреї, і в Коломиї, тоді ще раз повторює "Отче наш", а потім свою власну молитву; приємно молитися, коли мовчать обидва сусіди, з яких один безгучно й зосереджено грає на зворотному боці губної гармоніки, а другий весь час п'є шнапс...
Надворі стемніло, й він довго молиться за ті очі, страшенно довго, значно довше, ніж перед тим молився за всіх інших. І за Неголеного, і за Блондина, й за того, що сказав учора: "Фактично, фактично ми вже виграли війну",— за нього особливо.
— Бреслау,— каже раптом Неголений, і його голос має дивний, важкий, майже металевий звук; видно він знову починає помалу п'яніти.— Бреслау, скоро ми прибудемо в Бреслау...
Андреас одразу згадує кілька рядків вірша "Жив якось у місті Бреслау майстер, що дзвони робив.." Вірш здається чудовим, і як шкода, що він не пам'ятає його до кінця. Ні, думає він, я помру не скоро. Я помру між Львовом і Чернівцями, на тих безкраїх чужих просторах.
Потім він подумки проказує вірш "Арчібальд Дуглас" думає про ті скорботні очі й, посміхаючись, засинає...
Прокидатися завжди жахливо. Минулої ночі хтось наступив йому на пальці, а цієї — приснилося щось моторошне. Ніби він сидить десь на величезній, сирій, дуже холодній рівнині, і в нього немає ніг, він сидить на обрубках, а небо над рівниною чорне й важке, і це небо повільно опускається на рівнину, все нижче й нижче, неухильно опускається, а він не може втекти, не може навіть закричати, бо знає, що кричати марно. Почуття безвиході паралізує його. Звідки тут узятися людині, яка б почула його крик, але ж він не може дати цьому невблаганному небу роздушити себе. Він не знає, чи ця рівнина, на якій він сидить, поросла травою, чи під ним гола земля, чи просто болото... Він не може поворухнутися, не думає про те, щоб спробувати повзти на руках, підстрибуючи, як підбитий птах. Та й куди? Обрій безкраїй, нескінченний, на всі боки, а небо все нижчає, й тоді йому на голову раптом ллється щось дуже холодне, і в мільйонну частку секунди він уявляє собі, що чорне небо — це грозова хмара і що вона оце впала на нього.
Він уявляє собі це в мільйонну частку секунди й хоче закричати... але прокидається й відразу бачить, що над ним стоїть Неголений з пляшкою біля рота, й розуміє, що йому на чоло впала краплина з пляшки...
Й одразу все пригадується. В неділю рано... а сьогодні вже п'ятниця. Ще два дні. Все згадалося. Блондин спить... Неголений великими ковтками п'є шнапс; у вагоні стало холодно — з-під дверей дме; і молитви втратили силу, і думка про очі викликає відчуття не щемкого щастя, а смутку й самотності. Все пригадалося. Тільки зранку все має інше обличчя, все втратило блиск, стало безнадійним. Тільки одне, на жаль, на превеликий його жаль, не поблякало — слово "скоро" не втратило сили, воно було дуже певним, дуже реальним. Це "скоро" не щезло, воно все так само тут, наче чигає на нього, готове до стрибка; відколи він вимовив це слово, воно стало ніби його другим обличчям. Уже два дні воно весь час так близько від нього, так нерозривно з ним зв'язане, як його душа чи серце. Вранці це "скоро" таке саме чітке й певне, як напередодні. У неділю вранці...
Тепер і Неголений помітив, що Андреас прокинувся. Він стоїть над ним і п'є просто з пляшки. В сірих сутінках у нього страшний вигляд, могутня постать, напівзігнута, як до стрибка, з пляшкою біля рота, ці блискучі очі й чудне, загрозливе булькання.
— Де ми зараз?—тихо й хрипко питає Андреас. Йому страшно, холодно, й до того ж за вікнами ще зовсім темно.
— Вже недалеко від Перемишля,— відповідає Неголений.— Хочеш ковтнути?
— Дай.
Шнапс добрий. Він вогнем вливається в нього й підштовхує кров, як вогонь під казаном, що змушує воду закипати. Шнапс добрий. Андреас зігрівся й віддав Неголеному пляшку.
— Та пий,— хрипко каже Неголений.— Я в Кракові ще дістав.
— Не хочу.
Неголений сідає поруч з Андреасом, і від цього йому легшає, бо коли ти прокинувся й тебе мучать невтішні думки, добре знати, що поряд іще хтось не спить. Довкола — сонне царство, Блондин тихо і з присвистом хропе в кутку, та й решта всі інші — і зловісні мовчуни, і зловісні балакуни,— всі сплять. Повітря у тамбурі затхле, кислувате й просякнуте брудом, потом і смородом.
Раптом йому спадає на думку, що вони уже в Польщі. Його серце на мить зупиняється, потім зовсім завмирає, так наче судини зав'язали у вузол, і вони вже не пропускають крові. Ніколи вже я не побачу Німеччини, Німеччина залишилась позаду. Поїзд проминув Німеччину, поки я спав. Десь там була лінія, невидима лінія через поле або через село, і там був кордон, і поїзд байдуже перетнув його, і я навіки покинув батьківщину, й ніхто не здогадався мене розбудити, щоб я ще раз втупився в темряву й побачив бодай часточку тієї ночі, яка висить над Німеччиною. Щоправда, ніхто ж не знає, що я вже її не побачу, ніхто не знає, що я помру, ніхто в усьому поїзді. Ніколи вже я не побачу Рейну. Рейн! Рейн! Ніколи! Цей поїзд просто забрав мене й поволік до Перемишля, а тут уже Польща, і я ніколи вже не побачу Рейну, не вдихну його запаху, того міцного, терпкуватого запаху води й водоростей, яким просякнуто все навкруги, кожен камінь на березі Рейну. Не буде вже ні алей понад Рейном, ні садів поза віллами, ні пароплавів,— барвистих, веселих і чистих,— ані мостів, чудових мостів, які вільно й граційно перестрибують через ріку, наче великі гнучкі хижаки.
— Дай мені ще ковтнути,— хрипко каже Андреас. Неголений простягає йому пляшку, і він робить іще один великий ковток цього вогню, цього рідкого вогню, який випалює з серця безутішну тугу. Потім він закурює, йому хочеться, щоб Неголений заговорив. Але спершу треба помолитися, саме тому, що все таке безутішне, він хоче помолитися. Він проказує ті самі молитви, що і звечора, але зараз молиться спершу за ті дівочі очі, щоб не забути їх. Ті очі завжди з ним, але не завжди він може уявити їх однаково виразно. Часом вони поринають у глибину його єства на цілі місяці, і просто є там, як і його уста, є там, як і його ноги, які завжди при ньому і про які він думає лише зрідка, тільки тоді, коли вони болять; і лише іноді, через нерівномірні проміжки часу, часто через цілі місяці, ці очі зринають знову отак, як було вчора, очі з'явились йому як новий пекучий біль, і в такі дні він увечері молиться за дівочі очі; але сьогодні він помолиться за них й уранці. Він знову молиться і за чернівецьких євреїв, і за євреїв у Станіславі й Коломиї; в Галичині скрізь є євреї. Слово "Галичина" схоже на змію з крихітними ніжками, змію з блискучими очима, що безшумно як ніж повзе по землі й ріже, розтинає землю... Галичина... темне, гарне й дуже болюче слово. В цьому краї я загину.
У слові "Галичина" багато крові, крові, яка стікає з-під ножа. "Буковина", думає він,— це добротне слово, міцне слово, там я не помру, я помру в Галичині, у Східній Галичині. Все-таки треба буде, коли розвидніється, подивитись, де починається Буковина, якої я вже не побачу. Коло майже зімкнулося. Чернівці — це Буковина, якої я вже не побачу.
— Коломия,— питає він Неголеного,— Коломия — це ще Галичина?
— Не знаю. Здається, Польща.
Кожен кордон — це щось чітке і назавжди визначене. Тут проходить лінія — і все. Але поїзд перетинає її з легкістю, з якою переїхав би мертвого або й живого. І нема ніякої надії, надії ще колись потрапити до Франції й знову побачити очі тієї дівчини, і її уста, і серце, й груди... Груди... тієї дівчини... Надія померла остаточно, безповоротно загинула. Ці очі так назавжди й залишаться недосяжними, ніколи він не пізнає тієї дівчини; яка вона є... Тіло, вбрання, коси, руки, дівочі руки, жіночі руки, які колись, можливо, могли б його пестити. А така надія завжди жила в ньому, бо ті очі все-таки належали живій істоті, людині, дівчині або жінці. Але тепер усе пропало. Живі тільки очі, решти всього вже не буде — ні уст, ні серця, ніколи він не відчує своєю рукою ударів її живого серця під ніжною шкірою, ніколи... ніколи... ніколи... У неділю вранці між Львовом і Коломиєю. Ось і Чернівці вже стали для нього далекі, як далекі Нікополь і Кишинів. Поняття "скоро" ще зменшилося в об'ємі, геть стислося. Всього два дні. Львів, Коломия. Він напевно знає, що встигне ще доїхати до Коломиї, але далі — вже ні. І не буде ні серця, ні уст тієї дівчини, тільки її очі, її душа, скорботна, прекрасна й безтілесна душа, затиснута поміж двома ліктями, як відьма, яку прив'язали до двох жердин, щоб спалити на вогнищі...
Кордон багато що відрізав. Пауля теж остаточно втрачено. Залишилися ще тільки спогади, надія і сон. "Ми живемо надією",— якось сказав Пауль. Так, як хтось каже: "Ми живемо в борг". У нас немає певності... нічого... тільки очі, й хто зна, чи поможуть ті молитви, які я проказував три з половиною роки, побачити ці очі там, куди я, може, потраплю...
Так, звичайно, коли його виписали з лазарету в Ам'єні, він, кульгаючи, важко піднявся на гору, але там усе вже було інакшим. Вулиця вже не дерлася вгору, а поводилась цілком нормально. Гора тримала вулицю на своїй спині, а мур і не думав хитатися й надати кудись; він стояв на місці.
