Поїзд точно за розкладом - Белль Генріх

Яке виснажливе, жахливе заняття — марнувати час, знову й знову накривати важким темним мішком невидиму секундну стрілку, яка мчить по колу десь за горизонтом, чудово розуміючи, що вона все-таки мчить далі, нестримно мчить по колу...

— Нордгаузен,— повідомляє бадьорий голос.— Зупинка Нордгаузен...— а він тим часом тасує карти.— Поїзд для відпускників на Перемишль через...— провадить далі той же голос: — Прохання заходити у вагони й зачиняти двері.

Усе йде своєю чергою. Він повільно здає карти. На годиннику вже скоро одинадцята. Вони все ще п'ють, горілка добра. Він каже про це Неголеному. В поїзді знову повно людей; тепер вони сидять тісно один біля одного, під поглядами багатьох очей. Стало незатишно, мимоволі, доводиться прислухатися до чужих розмов.

— Пас,— каже він.

Блондин і Неголений жартома завищують ставки. Кожен із них розуміє, що партнер блефує, але обидва сміються, бо йдеться про те, хто кого перехитрує.

— Фактично,— каже за спиною голос з північнонімецьким акцентом,— фактично ми вже виграли війну!

— Гм...— озивається інший голос.

— Так, фюрер взагалі не може програти війни,— втручається третій.— Це взагалі дурниця, казати: виграти війну. Хто каже про те, що війну можна виграти, той уже думає, що її можна й програти. Коли ми почали війну, то, ясна річ, ми її виграємо.

— Крим оточений,— каже четвертий.— Біля Перекопа росіяни зімкнули кільце.

— А мені,— каже якийсь дуже тихий голос,— мені ж треба в Крим...

— Тепер тільки на "юнкерсі",— рішуче стверджує голос упевненого в перемозі.— Це просто чудово, отак "юнкер-сом"...

— Томмі їх здорово бояться.

Мовчання тих, хто нічого не говорить, здається зловісним. Вони мовчать, бо нічого не забули, бо знають: усі вони приречені.

Блондин здав карти, і Неголений поставив п'ятдесят марок.

Андреас зауважує, що в нього королівський флеш.

— Ставлю сто,— каже він сміючись.

— Я теж,— пристає на те Неголений.

— І двадцять зверху.

— Теж,— каже Неголений. Звичайно ж, програє Неголений.

— Двісті сорок марок,— стиха вигукує позад них хтось, очевидно несхвально хитаючи головою. На хвилину западає тиша, солдати прислухаються, як вони підвищують, ставки. Потім усі знову починають говорити.

— Пийте,— заохочує Неголений.

— Але ж це неподобство, з отими дверима!

— Якими дверима?

— Вони забарикадували двері, ці свині, обманюють своїх же товаришів!

— Заткни пельку!

Вокзал без бадьорого голосу. Благослови, боже, вокзали без бадьорих голосів. Гудіння балачок у вагоні не припиняється, всі вже забули і про двері, й про двісті сорок марок, а Андреас нарешті відчув, що він поступово п'яніє,

— Може, зробимо перерву? — каже він.— Я щось з'їв би.

— Ні,— кричить Неголений.— Нізащо, будемо грати аж до Перемишля. Ні! — Його голос сповнений жаху. Блондин позіхає і щось бурмоче собі під ніс.— Ні!—кричить Неголений.

Вони грають далі.

— Вже самими кулеметами МГ-42 ми б виграли війну. Проти них ніхто нічого не вдіє...

— Наш фюрер усім покаже!

Але мовчання тих, хто нічого, зовсім нічого не говорить, зловісне. Вони мовчать, бо знають: усі вони приречені.

У вагон часом набивається стільки люду, що вони ледве можуть тримати в руках карти. Всі троє вже сп'яніли, але голови в них ясні. Потім у вагоні знову стає порожньо, голоси знову чути, і бадьорі й не дуже. Вокзали.

Минає полудень. Вони п'ють, закушують, грають далі. Шнапс чудовий.

— Це теж французький,— каже Неголений. Зараз він здається ще більш зарослим. Обличчя під чорним заростом мертвотно-бліде. Очі в нього червоні, він майже не виграє, але, здається, має хтозна-скільки грошей. Тепер часто виграє Блондин. Вони грають у "моя тітка, твоя тітка", бо поїзд знову спорожнів, потім грають у "купки", й раптом у Неголеного карти випадають з рук, він хилиться вперед і починає голосно хропти. Блондин відхиляє його й обережно садовить так, щоб той міг спати, спершись спиною на стіну. Вони прикривають йому чимось ноги, й Андреас кладе йому назад до кишені виграні гроші.

Як лагідно і дбайливо поводиться з Неголеним Блондин! От уже не сподівався такої делікатності від цього бовдура.

Цікаво, що зараз робить Пауль?

Вони встають, потягаються, струшують зі своїх штанів крихти і бруд, попіл від цигарок, і викидають через вікно останню порожню пляшку.

їдуть незаселеною місцевістю, праворуч і ліворуч — розкішні сади, пологі пагорби, веселі хмарки — осіннє надвечір'я... Скоро, скоро я помру. Між Львовом і Чернівцями. Граючи в карти, він пробував молитися, але мимоволі знов починав думати про те саме, знову пробував складати речення у майбутньому часі й відчував, що то марна справа. Він знову спробував уявити собі все в часі — все піна, мильні бульбашки, що летять за вітром і лопаються. Але тільки-но він вимовив слово Перемишль, як переконався, що він на правильному шляху. Львів! Серце кудись падає! Чернівці! Нічого... Це десь посередині... він нічого не може придумати, не знає до пуття тієї місцевості.

— У тебе є карта? — спитав він Блондина, який дивився в вікно.

— Нема,— відказав той приязно.— Але в нього,— він показав на Неголеного,— в нього є карта. Як він неспокійно спить. Щось його гризе. На серці в нього щось тяжке, кажу тобі...

Андреас мовчки дивиться у вікно поверх плеча Блондина.

— Радебьойль,— каже бадьорий голос із саксонським акцентом. Бадьорий голос, упевнений голос, німецький голос, який так само бадьоро міг би сказати: "Наступні десять тисяч — на бойню, будь ласка..."

Надворі чудово, вересень, але погода майже літня. Скоро я помру, і ні цих дерев, що лишились позаду, ані цього багряно-золотистого дерева перед зеленим будинком ніколи вже не побачу. Ані цієї дівчинки, що веде велосипед, чорнокосої дівчинки в жовтій сукенці, я ніколи вже не побачу, не побачу нічого з того, що залишилось позад поїзда...

Блондин теж уже заснув, примостившись навпочіпки біля Неголеного, вони поринули в сон, тісно притулившись один до одного, один хропе грубо й голосно, а другий — неголосно посвистуючи. Прохід зовсім вільний, тільки часом хтось пройде в туалет і кине на ходу:

— У вагоні ще є вільне місце, колего.— Але в тамбурі значно краще, тут залишаєшся на самоті з собою, а тепер, коли обидва попутники сплять, він тут зовсім сам, це була геніальна ідея — перев'язати двері дротом.

"Все, що полишає за собою поїзд, назавжди полишаю і я,— думає він.— Нічого цього, нічого вже я не побачу, ні цього шматка неба, вкритого пухнастими сіро-голубими хмарами: ні цієї маленької, ще зовсім молодої мухи, що сиділа на краю вікна, а тоді знялась і полетіла кудись до Радебьой-ля; ах, ця маленька муха, певно, залишиться у Радебьойлі... вона залишиться під цією часткою неба, вона ніколи не полетить за мною до того місця між Львовом і Чернівцями. Ця муха летить у Радебьойль, може, вона залетить до когось на кухню, де стоїть задушливий запах картоплі, вареної в мундирах, дешевого оцту і де зараз готують картопляний салат для якогось солдата, що три тижні промучиться позірною радістю відпустки... Нічого цього я вже не побачу, бо поїзд робить величезний гак і підходить до Дрездена!"

У Дрездені на пероні дуже людно, у Дрездені багато хто виходить. Вікно вагона опиняється навпроти цілого натовпу солдатів, якими командує гладкий червонопикий молодий лейтенант. Усі солдати одягнуті в нове, лейтенант в уніформі смертника теж виглядає як нова копійка; і ордени в нього на грудях такі новенькі як свіжовідлиті олов'яні солдатики, якісь зовсім несправжні ордени. Лейтенант хапається за ручку дверей і починає гримати в них.

— Ну, відчиніть же нарешті! — гукає він Андреасові.

— Двері замкнені, вони не відчиняються! —кричить Андреас у відповідь.

— Припинити крик, одчинити негайно, негайно відчиніть двері!

Андреас замовкає й понуро дивиться на лейтенанта. Скоро я помру,— думає він,— а цей на мене кричить. Він дивиться кудись повз лейтенанта; солдати, що скупчилися навколо лейтенанта, сміються в нього за плечима. У них принаймні обличчя не нові, обличчя в них старі, сірі, досвідчені, на них тільки уніформа нова, і навіть ордени здаються старими й приношеними. Лише лейтенант весь з голови до ніг новий, у нього навіть обличчя, як з голочки. Щоки в нього стають дедалі червоніші, й голубі очі теж починають наливатися кров'ю. Він говорить тепер тихіше, страшенно тихо, так погрозливо тихо, що Андреасові стає смішно.

— Ви відчините двері? — питає він. Блискучі ґудзики на мундирі мало не лускають з люті.— Ану, дивіться на мене,— горлає він.

Але Андреас не дивиться на нього. Я скоро помру,— думає він,— усіх цих людей, які стоять зараз тут на пероні, я вже не побачу, жодного з них. І цього запаху ніколи вже не вдихатиму, цього запаху пилюки й вокзального диму, який тут, перед вікном, перебивається запахом новісінької з ерзац-сукна лейтенантової уніформи.

— Я накажу вас заарештувати! — горлає лейтенант.— Я здам вас начальникові патруля!

На щастя, прокинувся Блондин. Він підхоплюється із заспаним обличчям до вікна, виструнчується й рапортує лейтенантові:

— Дозвольте доповісти, пане лейтенанте,— двері, оскільки вони несправні, замкнуті знадвору з метою запобігання нещасним випадкам.

Він говорить це, як того вимагає статут,— швидко й послужливо, надзвичайно чітко, як годинник, що б'є дванадцяту. Лейтенант задихається від люті.

— Чому ви про це не сказали? — кричить він до Андреаса.

— Ще раз перепрошую, пане лейтенанте, але я повинен доповісти, що мій товариш глухий, зовсім глухий,— знову рапортує Блондин.— Контузія.

Солдати за спиною лейтенанта сміються, а він стає буряковим, потім раптом обертається й кидається до іншого вагона. Юрба солдат суне за ним.

— Дурна свиня,— бурмоче йому вслід Блондин.

Я міг би тут зійти,— думає Андреас, приглядаючись до вокзальної штовханини,— міг би тут зійти й податися світ за очі, аж поки б мене схопили й поставили до стінки, й тоді я помер би не між Львовом і Чернівцями, тоді мене розстріляли б у якомусь глухому саксонському містечку або згноїли у концтаборі. Але я стою біля вікна, як олов'яний. Не можу поворухнутись, я приріс до місця, цей поїзд належить мені, а я належу поїздові, який повинен нести мене назустріч моєму призначенню. І найдивовижніше те, що я зовсім не відчуваю бажання висісти тут і піти прогулятися берегом Ельби попід чарівними деревами.