Поїзд точно за розкладом - Белль Генріх
Я прагну до Польщі, прагну досягти цього обрію так сильно, так шалено і так щиро, як лише закоханий може прагнути до своєї милої. Хай би вже поїзд рушав, хай би вже їхав далі! Чого тут стояти, чого так довго мовчить бадьорий голос? Мене переповнює нетерпіння, я зовсім не боюсь, дивно, що я не боюсь, що є лише ця незрозуміла цікавість і тривога. І все ж я не хотів би померти. Мені хотілось би жити, теоретично життя чудове, теоретично життя прекрасне, але я не хотів би зійти, дивно, що я взагалі міг би зійти з поїзда. Для цього мені треба було б тільки пройти вагоном, покинути свій мізерний багаж і втекти, куди-небудь, і гуляти десь під деревами, під осінніми деревами, а я замість цього стою тут, як олов'яний, і хочу залишитись у цьому поїзді, мене жахливо тягне в імлу польських просторів, до цього невідомого перегону десь між Львовом і Чернівцями, де мені судилося вмерти...
Невдовзі за Дрезденом прокинувся й Неголений, його обличчя під заростом було геть сіре, а очі стали ще нещаснішими. Він мовчки відкрив банку тушонки й почав їсти, беручи виделкою по шматочку консервів і кусаючи хліб. Руки в нього брудні, й часом шматочки м'яса падають на підлогу, геть всипану недокурками і хтозна-яким сміттям, яке, здається, просто-таки супроводжує солдата, на підлогу, де він знов спатиме уночі. Блондин теж їсть. Андреас стоїть біля вікна, втупившись поперед себе невидющим поглядом, надворі вже розвиднілось, і хоч сонце ще не сліпить, він однаково нічого не бачить. Його думки кружляють десь там — у лагідних зелених садах довкола Дрездена. Він нетерпляче дожидається, коли Неголений закінчить їсти, щоб запитати його про карту. Він не має ніякого уявлення про відрізок між Львовом і Чернівцями. Нікополь він може уявити собі, Львів теж, і Перемишль... Одесу й Миколаїв... і Керч, але Чернівці для нього тільки назва. При цьому слові в уяві постають тільки євреї, запах цибулі, понурі провулки й будинки з пласкими дахами, широкі вулиці й залишки давніх австрійських адміністративних будівель з повищерблюваними фасадами, цісарсько-королівськими фасадами серед здичавілих садів, у яких зараз, напевно, розташувались лазарети або пересильні пункти поранених, і чарівні, сумні східні бульвари з невисокими приземкуватими крислатими деревами, щоб крони не пригнічували будинків з пласкими дахами. Жодної високої крони...
Ось такий, напевно, вигляд мають Чернівці, але що знаходиться в проміжку між Львовом і Чернівцями, про це він не має жодного уявлення. Це повинна бути Галичина. Львів — це ж столиця Галичини. Десь там ще є Волинь — усе темні, похмурі назви, від яких в уяві постають погроми і страшенно сумні величезні маєтки, в яких меланхолійні жінки мріють про подружню зраду, бо їм уже набридли їхні товстошиї чоловіки...
Галичина, темне слово, страшне слово, і водночас воно вабить до себе. Щось у ньому є від ножа, який поволі ріже... Галичина...
Львів гарний. Львів він може собі уявити. Гарні, похмурі і важкі ці міста, криваве їхнє минуле, а тепер їхні провулки тихі, тихі й занедбані.
Неголений викидає консервну банку через вікно, кладе надкушений хліб назад до ранця й закурює. Обличчя в нього сумне-сумне й ніби сповнене каяття, наче Неголеному соромно за розпусне картярство і пияцтво; він спирається біля Андреаса на вікно, й Андреас відчуває, що йому хочеться поговорити.
— Дивись, фабрика,— каже він,— фабрика стільців.
— Так,— відповідає Андреас. Він нічого не бачить, він і не хотів би бачити нічого, окрім карти.— Ти не міг би,— він збирається з духом,— не міг би дати мені подивитися карту ?
— Яку карту?
Андреас відчуває дикий страх, чує, що блідне. А що, коли в Неголеного немає карти?
— Ну,— він затинається,— географічну карту.
— А, он воно що! — Неголений одразу ж нагинається, порпається в ранці й простягає Андреасові згорнуту карту.
Жахливо, що Неголений разом з ним схиляється над картою. Андреас відчуває запах тушонки і кислий дух випитого вчора шнапсу. Він відчуває запах поту й бруду і від хвилювання майже нічого не може розгледіти, потім бачить палець Неголеного, товстий, червоний, брудний і все ж приязний палець, а Неголений каже:
— Ось куди я їду!
Андреас читає назву "Коломия". Дивно, зараз, придивившись ближче, він бачить, що Львів знаходиться зовсім недалеко від цієї Коломиї... він вертається назад... Станіслав, Львів... Львів... Станіслав, Коломия, Чернівці. Дивно, думає він; Станіслав, Коломия... ці назви не будять у ньому ніякого певного відгуку. Його внутрішній голос, постійно насторожений і чутливий голос коливається й тремтить, як стрілка компаса, що ніяк не може зупинитися. Коломия, чи я ще потраплю до Коломиї? Нічого певного... дивне коливання неспокійної стрілки... Станіслав? Те саме тремтіння. Нікополь! — думає він раптом. Нічого.
— Ось,— каже Неголений.— Тут знаходиться моя частина. Ремонтні майстерні. Мені там добре живеться.— Він вимовляє це з таким виразом, ніби хоче сказати: — Мені живеться гірше нікуди.
— Дивно,— думає Андреас.— Я гадав, що це рівнинна місцевість, це мала бути зелена пляма з кількома чорними цятками, але карта в цьому місці білу вато-жовта. Відроги Карпат,— раптом спадає йому на думку, й перед його внутрішнім зором постає школа, весь будинок, і коридори, й погруддя Ціцерона, тісне шкільне подвір'я, затиснуте схожими на казарми житловими будинками, де влітку у вікнах грілися жінки в самих бюстгальтерах, і буфет з гарячим какао внизу біля будиночка шкільного сторожа, і великий, дуже сухий шпихлір, де вони похапцем курили під час перерв. Відроги Карпат...
Палець Неголеного посувається далі в південно-східному напрямку.
— Херсон,— каже він.— Ще недавно ми були тут, а тепер знову відступаємо, може, до Львова або й до угорських Карпат. Наші війська розгромлено під Нікополем, ти чув повідомлення? Вони там бредуть назад по грязюці, уявляєш відступ по грязюці! Це, мабуть, якесь божевілля, весь транспорт застряє, а коли три машини підряд застряють, тоді все, що за ними на дорозі, вважай, пропало, бо там уже ні назад, ні вперед не зрушишся, і все висаджують у повітря... все вибухає, й тоді всім доводиться брести пішки, може, навіть і генералам... Щиро бажаю їм цього. Але генерали, напевно, драпають на літаках... А треба було б, щоб і вони йшли по грязюці пішки, як улюблена фюрерова піхота. Ти піхотинець?
— Так,— каже Андреас, хоч не дуже дослухався. Він майже з ніжністю вдивляється у той відтинок карти, жовтувато-білий, де тільки чотири чорні кружальця: одне досить велике — це Львів, одне трохи менше — це Чернівці і два зовсім малі: Коломия і Станіслав.— Подаруй мені цю карту,— каже він хрипко.— Подаруй,— каже ще раз, дивлячись на Неголеного. Він уже не міг би розлучитися з цією картою й тремтить від самої думки, що Неголений може йому відмовити. Хіба ж мало таких людей, що для них річ раптом набуває вартості через те, що інші б хотіли її мати. Річ, яку вони за хвилину напевно могли б викинути, стає для них коштовною, і дорогою, й неоціненною тільки тому, що вона виявилась потрібною іншому.
Таких людей багато, але Неголений до них не належить.
— Звичайно,— каже він здивовано,— це ж така дрібниця. Якихось двадцять пфенігів. Та ще й стара. Ти куди їдеш?
— У Нікополь,— каже Андреас і знову відчуває огидну порожнечу при цьому слові, йому здається, що він збрехав Неголеному. Він не наважується глянути йому в очі.
— Ну, поки ти туди доберешся, Нікополя в нас уже не буде, може, хіба Кишинів... не далі. І то хтозна.
— Ти так гадаєш? — питає Андреас. Назва Кишинів йому теж ні про що не говорить.
— Звичайно, Коломия — інша річ,— сміється Неголений.— Скільки ти добиратимешся до місця? Давай подивимося. Завтра вранці Бреслау. Завтра ввечері Перемишль. У Львові ми будемо не раніше як у четвер — п'ятницю, а може, навіть — у п'ятницю ввечері. Ну от, у суботу ввечері я буду в Коломиї, а тобі треба їхати ще кілька днів, може, навіть тиждень, якщо не будеш дурний. А за тиждень нашим Нікополя вже не побачити, за тиждень за Нікополем аж свисне.
Субота,— думає Андреас,— цілком ясне, певне поняття. В суботу я буду ще живий. Досі він не зважувався підійти до цього подумки так близько. Тільки тепер він усвідомив, чому його серце мовчало, коли він рахував час місяцями або навіть роками. Це був переліт далеко, далеко за ціль, постріл у порожнечу, який не викликає відлуння, бо втрапив у нейтральну смугу, якої для нього вже не існує. Кінець зовсім близько, моторошно близько. Субота. Дике, розкішне, болюче тремтіння. В суботу я буду ще живий, ще цілу суботу. Ще три дні. Але в суботу ввечері Неголений уже має бути в Коломиї, отже, я під кінець дня мав би бути в Чернівцях, а це має статися зовсім не в Чернівцях, десь між Львовом і Чернівцями, і не в суботу. Неділя!—думає він раптом. Порожнеча. Майже порожнеча... лагідне, дуже журне й непевне відчуття.— Я помру в неділю рано між Львовом і Чернівцями.
Аж тепер він поглянув на Неголеного й перелякався. Його обличчя під чорною щетиною було біле, як крейда. А в очах застиг страх. Чому? Адже він їде в ремонтні майстерні, а не на передову, думає Андреас. Звідки ж цей страх, звідки ця туга? Це не просто з похмілля. Тепер він дивиться Неголеному просто в очі й іще більше лякається, ніби зазирнув у зяючу безодню відчаю; Він бачить не тільки страх і порожнечу, а й щось таке, що невблаганно засмоктує; тепер він розуміє, чому Неголений пив, весь час нив,— ту безодню треба було чимось наповнювати...
— Найсмішніше те,— хрипко каже раптом Неголений,— найсмішніше те, що в мене ще відпустка. Відпустка до наступної середи, ще цілий тиждень. Але я просто змився звідти. Моя жінка... Моя жінка,— щось стисло його горло: чи то схлип, чи спазм люті.— Моя жінка,— каже він,— знайшла собі тим часом коханця. Так,— він раптово вибухає сміхом,— аякже, вона, хлопче, знайшла собі коханця... Смішно, ти сам пройшов усю Європу, і з француженкою спав, і за румункою волочився, в Києві за спідницями ганявся і, їдучи у відпустку, коли зупинявся десь у Варшаві чи Кракові, то не марнував часу, бо польки таки гарні. Не марнував часу... а потім... потім...— горло йому знов стискує чи то схлип, чи то спазм люті, що застрягає йому в горлі, як клубок пір'я,— а тоді ти повертаєшся додому, звичайно ж, зовсім несподівано, через п'ятнадцять місяців відсутності, а там, на твоїй канапі, лежить якийсь мурло-росіянин.
