Поїзд точно за розкладом - Белль Генріх

Я боюсь навіть глянути на якусь жінку. Вдома то сидів у напівзабутті, то плакав, як недоумкувата дитина; мама подумала, що в мене якась жахлива хвороба. Не міг же я їй нічого розповісти, цього жодній людині не можна розповісти...

Це дико, що сонце так світить, думає Андреас, відчуваючи, що в ньому сидить відраза, як отрута в крові. Він пробує взяти Блондина за руку, але той злякано сахається від нього.

— Ні,— скрикує він.— Ні!

Він перевертається на живіт, обхопивши голову руками, й схлипує, схлипує. Від того хлипання мала б розверзтися земля, а тим часом над цим плачем сміється небо — сміється до бараків, до всіх численних бараків, до веж Перемишля над Саном...

— Вмерти,— схлипує Блондин,— тільки вмерти. Я хочу вмерти, це кінець. Умерти...— Його слова захлинаються в клекотінні, й Андреас розуміє, що той плаче сльозами, справжніми сльозами.

В Андреаса потемніло в очах. Хвиля з крові, бруду й слизу затопила його, він молився, відчайдушно молився, так наче потопаючий, що кричить, опинившись сам-один посеред моря, де не видно ні берега, ні рятівника...

Це добре, думає він, сльози допомагають... поплакати корисно, плач, плач, хто з нещасних людей не плакав? І мені треба поплакати, так, треба, Бородатий плакав, і Блондин плаче, а я, я вже три з половиною роки не плакав, жодної сльози не пролив відтоді як спустився з тієї гори в Ам'єні й полінувався пройти ще три хвилини до поля, на якому мене поранило.

Другий поїзд теж відійшов, і перон спорожнів. Дивно, думає Андреас, навіть коли б я захотів, то уже не міг би повернутись назад. Не можна залишати самими цих двох. І я вже не хочу повернутись назад, вороття немає...

Вокзал з усіма своїми коліями зараз зовсім порожній. Тільки щось тьмяно поблискує поміж рейками, та десь позаду, біля входу, працює група поляків, які вивантажують щебінь, а пероном іде чудернацька постать у штанях Неголеного. Вже здалеку видно, що це не той Бородатий, несамовитий і зневірений, що сидів у поїзді і з горя наливався шнапсом. Це зовсім інший чоловік, тільки штани в нього лишилися ті ж самі. Чоловік із зовсім гладеньким і рожевим обличчям, у зсунутому трохи набакир кашкеті, і в його очах, коли він підходить ближче, видно щось справді унтер-офі-церське, отака собі суміш холодності, насмішкуватості, цинізму й мілітаризму. І очі здаються виспаними, й Неголений вже поголений, умитий і причесаний, і руки в нього чисті, і добре, що знаєш його ім'я — Віллі, бо тепер про нього вже не можна думати як про Неголеного, тепер треба думати як про Віллі. Блондин усе ще лежить на своїй ковдрі, затуливши обличчя долонями, важко дихає— чи спить, чи стогне, а чи плаче, важко зрозуміти.

— Спить? — питає Віллі.

— Так.

Віллі розгортає принесене й акуратно розкладає все на дві купки.

— На три дні,— каже він.

На кожного виходить по цілій буханці хліба, великому шматку вареної ковбаси — сік з неї аж скапує крізь папір. А ще йому дали для кожного майже по півфунта масла, по вісімнадцять цигарок і по три пакетики льодяників.

— А тобі? — питає Андреас.

Віллі підводить на нього здивований, майже ображений погляд.

— Я ж свої талони марками на шістнадцять днів наперед узяв.

Дивно, але те все не сон, те, що Віллі розповідав уночі. Це ж той самий чоловік, який стоїть отут перед ним, гладенько поголений, зі спокійними, хоча й трохи зболеними очима, який зараз дуже обережно, щоб не зім'яти кант, одягає в тіні під сосною свої чорні танкістські штани. Новісінькі штани, що лежать на ньому, наче влиті. Зараз він уже зовсім як унтер-офіцер.

— І ще пиво,— каже Віллі. Він дістає три пляшки пива, вони ставлять картонну коробку Віллі поміж собою як стіл і сідають їсти. Блондин не ворушиться, він лежить, уткнувшись обличчям у землю, як лежать убиті. Віллі дістав собі польського сала, пшеничного хліба і цибулі. Пиво чудове, навіть холодне.

— Ці польські перукарі,— каже Віллі,— екстраклас. За шість марок роблять тебе зовсім іншою людиною, навіть голову помили. Просто казка, а стрижуть як! — Він скидає кашкет і демонструє акуратно підстрижену потилицю.— Оце я називаю стрижкою.

Андреас усе ще не зводить з нього здивованого погляду. В очах у Віллі зараз з'явилося щось сентиментальне, щось унтер-офіцерськи сентиментальне. Приємно їсти наче за справжнім столом, далі від бараків.

— Ви,— каже Віллі, жуючи й зі смаком запиваючи пивом,— ви теж повинні піти помитися або хоч голови помити в перукарні, стаєш зовсім іншою людиною. Все скидаєш із себе, весь бруд. Але спершу поголитися. Тобі теж можна.— Він дивиться на Андреасове підборіддя.— Тобі справді теж можна. Чоловіче, це казка, знімає втому, і взагалі... взагалі...— Він шукає відповідного слова,— стаєш просто зовсім іншою людиною. Ще є час, ще дві години до відходу нашого поїзда. Сьогодні ввечері будемо у Львові. Зі Львова поїдемо транзитом, цивільним кур'єрським поїздом Варшава — Бухарест. Це казка, не поїзд, я ним завжди їжджу, треба тільки мати печатку, а печатка в нас буде, тільки як — не скажу...

Отже, нам не треба буде двадцяти чотирьох годин, щоб дістатися зі Львова до того місця, де це станеться, думає Андреас. Щось тут не те. Ми не виїдемо завтра о п'ятій ранку зі Львова. Бутерброди дуже смачні! Він товсто намащує хліб маслом і великими шматками відкушує соковиту ковбасу. От дивно, думає він, це масло на неділю, та ще, мабуть, трохи й на понеділок, і я їм масло, яке мені вже зовсім не належить. Та й на те, що на неділю, я вже не маю права. Продовольство розраховане від обіду до обіду, отож те, що на неділю на обід, уже не моє. Вони можуть віддати мене за це під військовий трибунал... покладуть мій труп на кафедру перед військовим суддею й оголосять: він з'їв масло за неділю, а частково й за понеділок, він обікрав переможний німецький вермахт. Він знав, що помре, і все-таки з'їв ще й масло, і хліб, і ковбасу, і цукерки, й викурив цигарки, ми не можемо внести цього ні в які статті видатків. Провіант на мертвих ніде не враховується. Ми ж, кінець кінцем, не якісь погани, що кладуть мерцям харчі в домовину. Ми добропорядні християни, а він обікрав добропорядний християнський, великонімецький, переможний вермахт. Ми повинні його засудити...

— У Львові,— сміється Віллі,— у Львові я вже дістану печатку. У Львові все можна дістати, це вже я напевне знаю.

Андреасові досить було сказати тільки одне слово, тільки спитати — і він би дізнався, як і де можна роздобути у Львові печатку. Але Андреас не хоче цього знати. Йому досить того, щоб вони мали печатку. Цивільний транзитний поїзд — це саме те, що він би хотів. Просто чудово їхати цивільним поїздом. Там будуть не тільки солдати, не самі чоловіки. Це жахливо — весь час бути між самими чоловіками, чоловіки гірші від жінок. А там будуть жінки... польки... румунки... німкені... шпигунки... дружини дипломатів. Як гарно їхати в поїзді, де є жінки... до... до... до того місця, де я помру. Що ж там трапиться? Партизани? Скрізь є партизани, але чого партизанам нападати на цивільний поїзд? Є досить поїздів із відпускниками, де їдуть цілі полки солдатів зі зброєю, речами, провіантом, обмундируванням, грішми й амуніцією.

Віллі розчарований, що Андреас не питає, де ж він дістане у Львові печатку. Йому так хочеться розповісти про Львів.

— Львів! — вигукує він і сміється. А оскільки Андреас і далі нічого не питає, він починає сам: — У Львові, знаєш, саме там ми завжди збували автомобілі.

— Завжди? — Андреас починає слухати.— Завжди збували?

— Тобто коли в нас з'являвся зайвий на продаж. Ми ж ремонтна майстерня, і в нас час від часу набирається трохи залізяччя, такого-сякого залізяччя, яке, по суті, зовсім не є залізяччям. І нам досить сказати, що це брухт. А обер-інтендант мусить закривати на це очі, бо ж і сам завжди волочився з чернівецькою єврейкою. А це ж зовсім не брухт, той автомобіль, розумієш? Можна собі з двох або з трьох зробити чудову машину, росіяни роблять це чудово.

А у Львові дають за це сорок тисяч готівкою. Поділи на чотири. Я та ще троє з нашої колони. Звичайно, це смертельна небезпека, тут уже доводиться трохи ризикнути,— він тяжко зітхає.— Аж кров холоне в жилах, ясна річ. Ніколи не знаєш, чи той, з ким ведеш торг, часом не з гестапо, цього ніколи не можна знати, аж до самого кінця. Чотирнадцять днів кров таки холоне від думки про це. Якщо за чотирнадцять днів не прийде ніякого повідомлення і нікого з тих, що були при цьому присутні, не заарештовано, значить і цього разу пронесло. Сорок тисяч готівкою.— Він з насолодою потягує пиво.— Як подумаю, скільки добра там зараз валяється в грязюці довкола Нікополя. Мільйони, кажу тобі, просто мільйони! І жодній свині воно не придасться. Хіба росіянам. Ти знаєш,— він з насолодою закурює,— часом вдавалося і частинами дещо збути, це не так небезпечно. Якусь дифіцит-ну запчастину, чи двигун, чи покришки. Або ще одяг. Там шалений попит на одяг. Наприклад плащ — це майже тисяча марок, добрий плащ. Вдома я, знаєш, побудував собі невеличкий будиночок, такий собі симпатичний невеличкий будиночок з майстернею... для... для, що? — питає він раптом. Але Андреас нічого не сказав, він тільки швидко поглянув на нього і побачив, що очі у Віллі знов стали похмурі, чоло поорали зморшки, і він квапливо допиває пиво. Вчорашнє обличчя, воно й без бороди знову таке ж саме... Сонце все ще золотить вежі Перемишля над Саном. Блондин заворушився. Видно, що він лишень прикидався, наче спить. Він удає, що прокинувся. Дуже довго випростується, тоді повертається на другий бік і розплющує очі, але він не знає, що сліди від сліз дуже добре видно на його брудному обличчі. Це справжні борозни, борозни в бруді, як у маленької дівчинки, в якої на дитячому майданчику поцупили бутерброд. Він цього не знає, може, вже взагалі забув, що плакав. Каправі, почервонілі очі викликають відразу; можна справді подумати, що він венерично хворий...

— А-а-а! — позіхає він.— От добре, є що пожувати. Його пиво вже трохи нагрілося, але він спрагло й квапливо

п'є, а потім береться до їжі, тим часом як Андреас і Віллі палять і поволі, смакуючи, п'ють горілку, чисту як сльоза, чудову горілку, яку Віллі дістав з ранця.

— Так,— сміється Віллі, але так раптово уриває сміх, що обидва злякано обертаються до нього.