Війна і мир (том 1) (переклад Віктора Часника) - Толстой Лев
Ні той, ні інший не починав говорити. П'єр поглядав на князя Андрія, князь Андрій потирав собі лоба своєю маленькою ручкою.
— Підемо вечеряти, — сказав він, зітхнувши, встаючи і прямуючи до дверей.
Вони увійшли у витончено, заново, розкішно опоряджену їдальню. Все, від серветок до срібла, фаянсу і кришталю, носило на собі той особливий відбиток новизни, який буває в господарстві молодого подружжя. В середині вечері князь Андрій оперся ліктем і, як людина, яка давно має що-небудь на серці та раптом наважилася висловитися, з виразом нервового роздратування, в якому П'єр ніколи ще не бачив свого приятеля, почав промовляти:
— Ніколи, ніколи не одружуйся, мій друже; ось тобі моя порада, не бери жінку до тих пір, поки ти не скажеш собі, що ти зробив все, що міг, і до тих пір, поки ти не перестанеш любити ту жінку, яку ти вибрав, поки ти не побачиш її ясно, а то ти помилишся жорстоко і непоправно. Женись старим, нікуди не придатним ... А то пропаде все, що в тебе є хорошого і високого. Все витратиш на дрібниці. Так Так Так! Не дивися на мене з таким подивом. Якщо ти чекаєш від себе чого-небудь попереду, то на кожному кроці ти будеш відчувати, що для тебе все скінчено, все закрито, крім вітальні, де ти будеш стояти на одній дошці з придворним лакеєм і ідіотом ... Так що! ..
Він енергійно махнув рукою. П'єр зняв окуляри, від чого обличчя його змінилося, ще більш виказавши доброту, і здивовано дивився на друга.
— Моя дружина, — продовжував князь Андрій, — прекрасна жінка. Це одна з тих рідкісних жінок, з якою можна бути покійним за свою честь; але, Боже мій, чого б я не дав тепер, щоб не бути одруженим! Це я тобі одному і першому говорю, тому що я люблю тебе.
Князь Андрій, кажучи це, був ще менш схожий, ніж раніше, на того Болконського, який, розвалившись, сидів в кріслах Ганни Павлівни і крізь зуби, мружачись, говорив французькі фрази. Його сухе обличчя все тремтіло нервовим пожвавленням кожного мускула; очі, в яких перш здавався погашеним вогонь життя, тепер блищали променистим, яскравим блиском. Видно було, що чим безживним здавався він в звичайний час, тим енергійніше був він в хвилини роздратування.
— Ти не розумієш, чому я це говорю, — продовжував він. — Адже це ціла історія життя. Ти подейкуєш, Бонапарте і його кар'єра, — промовив він, хоча П'єр і не говорив про Бонапарте. — Ти говориш, Бонапарте; але Бонапарт, коли він працював, крок за кроком йшов до своєї мети, він був вільний, у нього нічого не було, крім його цілі, — і він досяг її. Але зв'яжися себе з жінкою — і, як скутий колодник, втрачаєш будь-яку свободу. І все, що є в тобі з надій і сил, все тільки обтяжує і каяттям мучить тебе. Вітальні, плітки, бали, марнославство, нікчемність — ось зачароване коло, з якого я не можу вийти. Я тепер вирушаю на війну, на найбільшу війну, яка тільки бувала, а я нічого не знаю і нікуди не годжуся. Я хороший базіка [Je suis très aimable et très caustique], — продовжував князь Андрій, — і у Ганни Павлівни мене слухають. І це дурне товариство, без якого не може жити моя дружина, і ці жінки ... Якщо б ти тільки міг знати, що це таке ці порядні жінки [toutes les femmes distinguées] і взагалі жінки! Батько мій правий. Егоїзм, марнославство, тупоумство, нікчемність у всьому — ось жінки, коли вони показуються такими, які вони є. Подивишся на них у вищому світі, здається, що щось є, а нічого, нічого, нічого! Так, не одружуйся, душа моя, не бери жінку, — скінчив князь Андрій.
— Мені смішно, — сказав П'єр, — що ви себе, себе вважаєте нездатним, своє життя — зіпсованим життям. У вас все, все попереду. І ви ...
Він не сказав, що ви, але вже тон його показував, як високо цінує він друга і як багато чекає від нього в майбутньому.
"Як він може це говорити!" — думав П'єр. П'єр вважав князя Андрія зразком всіх довершеностей саме від того, що князь Андрій надзвичайно з'єднував всі ті якості, яких не було у П'єра і які ближче всього можна виразити поняттям — сила волі. П'єр завжди дивувався здатності спокійного поводження князя Андрія з усякого роду людьми, його незвичайної пам'яті, начитаності (він все читав, все знав, про все мав поняття) і найбільше його здатності працювати і вчитися. Якщо часто П'єра вражала у Андрії відсутність здатності мрійливого філософствування (до чого особливо був схильний П'єр), то і в цьому він бачив не недолік, а силу.
У найкращих, дружніх і простих відносинах лестощі або похвала необхідні, як мастило необхідне для коліс, щоб вони їхали.
— Я кінчена людина [Je suis un homme fini], — завершив князь Андрій. — Що про мене говорити? Давай гомоніти про тебе, — сказав він, помовчавши і посміхнувшись своїм втішним думкам. Посмішка ця в ту ж мить відбилася на обличчі П'єра.
— А про мене що говорити? — мовив П'єр, розпускаючи свій рот в безтурботну, веселу посмішку. — Що я таке? Байстрюк [ Je suis un bâtard!] — І він раптом багряно почервонів. Видно було, що він зробив велике зусилля, щоб вимовити це. Без імені, без стану ... [Sans nom, sans fortune...] — І що ж, справді ... — Але він не сказав, що справді. — Я вільний поки, і мені добре. Я тільки ніяк не знаю, що мені почати. Я хотів серйозно порадитися з вами.
Князь Андрій добрими очима дивився на нього. Але в погляді його, дружньому, ласкавому, все-таки виражалося усвідомлення своєї вищості.
— Ти мені дорогий, особливо тому, що ти одна жива людина серед всього нашого вищого світу. Тобі добре. Вибери, що хочеш; Це все одно. Ти всюди будеш хороший, але одне: перестань ти їздити до цих Курагіних, вести це життя. Так це не йде тобі: всі ці гулянки, і гусарство, і все ...
— Що робити, жінки, мій друг, [Que voulez-vous, mon che] — сказав П'єр, знизуючи плечами, жінки![ les femmes, mon cher, les femmes!]
— Не уловлюю, — відказав Андрій. — Порядні жінки, це інша справа; але жінки Курагіна, жінки і вино [les femmes et le vin] Курагіна, не розумію!
П'єр жив у князя Василя Курагіна і брав участь в розгульному житті його сина Анатоля, того самого, якого для виправлення збиралися одружити з сестрою князя Андрія. — Знаєте що! — сказав П'єр, як ніби йому прийшла несподівано щаслива думка, — серйозно, я давно це думав. З цім життям я нічого не можу ні вирішити, ні обдумати. Голова болить, грошей немає. Нині він мене кликав, я не поїду.
— Дай мені чесне слово, що ти не будеш їздити?
— Чесне слово!
Уже була друга година ночі, коли П'єр вийшов від свого друга. Ніч була червнева петербурзька, без сутінків, ніч. П'єр сів у візникову коляску з наміром їхати додому. Але чим ближче він під'їжджав, тим сильніше він відчував неможливість заснути в цю ніч, яка більш походила на вечір або на ранок. Далеко було видно по порожніх вулицях. Дорогою П'єр згадав, що у Анатоля Курагіна сьогодні ввечері повинне було зібратися постійне гральне товариство, після якого зазвичай йшла пиятика, що завершувалась однією з улюблених розваг П'єра.
"Добре б було поїхати до Курагіна", — подумав він. Але зараз же він згадав дане князю Андрію чесне слово не бувати у Курагіна.
Але зараз же, як це буває з людьми, званими безхарактерними, йому так захотілось ще раз відчути це настільки знайоме йому безпутне життя, що він зважився їхати. І негайно ж йому прийшла в голову думка, що дане слово нічого не означає, тому що ще до того, як князю Андрію, він дав князеві Анатолю слово бути у нього; нарешті, він подумав, що всі ці чесні слова — такі умовні речі, які не мають ніякого певного сенсу, особливо якщо збагнути, що, може бути, завтра ж або він помре, або трапиться з ним що-небудь таке незвичайне, що не буде більше ні чесного, ні нічого ганебного. Такого роду міркування, знищуючи всі його рішення і припущення, часто приходили П'єру у голову. Він поїхав до Курагіна.
Під'їхавши до ганку великого будинку біля кінногвардійських казарм, в якому жив Анатоль, він піднявся на освітлений ганок, на сходи, і увійшов у відчинені двері. У передпокої нікого не було; валялися порожні пляшки, плащі, калоші; пахло вином, чувся далекий гомін і крик.
Гра і вечеря вже скінчилися, але гості ще не роз'їжджалися. П'єр скинув плащ і увійшов до першої кімнати, де стояли залишки вечері і один лакей, думаючи, що його ніхто не бачить, допивав потайки недопиті склянки. З третьої кімнати вчулася метушня, регіт, крики знайомих голосів і рев ведмедя. Чоловік вісім молодих людей юрмилися заклопотано біля відкритого вікна. Троє возилися з молодим ведмедем, якого один тягав на ланцюгу, лякаючи їм другого.
— Тримаю за Стівенса сто! — кричав один.
— Дивись не підтримувати! — кричав інший.
— Я за Долохова! — кричав третій. — рознімай, Курагін.
— Ну, киньте Мишка, тут парі.
— Одним духом, інакше програне, — кричав четвертий.
— Якове! Давай пляшку, Яків! — кричав сам господар, високий красень, що стояв посеред натовпу в одній тонкій сорочці, розкритої на середині грудей. — Стійте, панове. Ось він, Петруша, милий друг, — звернувся він до П'єра.
Інший голос, невисокої людини, з ясними блакитними очима, який особливо вражав серед цих всіх п'яних голосів своїм тверезим виразом, почувся від вікна:
— Іди сюди — роздіймай парі! — Це був Долохов, семенівський офіцер, відомий гравець і бретер, що жив разом з Анатолем. П'єр посміхався, весело дивлячись довкола себе.
— Нічого не розумію. Про що йдеться? — запитав він.
— Постривайте, він не п'яний. Дай пляшку, — сказав Анатоль і, взявши зі столу склянку, підійшов до П'єра.
— Перш за все пий.
П'єр став пити склянку за склянкою, спідлоба оглядаючи п'яних гостей, які знову з'юрмилися біля вікна, і прислухаючись до їх говору. Анатоль наливав йому вино і розповідав, що Долохов тримає парі з англійцем Стівенсом, моряком, що був тут, в тому, що він, Долохов, вип'є пляшку рому, сидячи на вікні третього поверху з опущеними назовні ногами.
— Ну, пий же всю, — сказав Анатоль, подаючи останній стакан П'єру, — а то не пущу!
— Ні, не хочу, — сказав П'єр, відштовхуючи Анатоля, і підійшов до вікна.
Долохов тримав за руку англійця і ясно, чітко вимовляв умови парі, звертаючись переважно до Анатоля і П'єра.
Долохов був чоловік середнього зросту, кучерявий і з світлими блакитними очима. Йому було років двадцять п'ять. Він не носив вусів, як і всі піхотні офіцери, і рот його, сама вражаюча риса його обличчя, був весь видно.
